“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
***
я чув слова
вони були попіл рік
я бачив рани слідів
їх зашивала ніч
я входив у будинки
вони були палаюче сонце
я торкався людей
які вже холодний місяць
я сходив багато доріг
і усі не мали початку
я прожив багато життів
і кожне не мало кінця
я навіть не знаю
навіщо тепер це ім’я
і важке й нетутешнє
я просто питаю у тих
чиї позивні стали
зовсім легкі…
лютим 2023-го, Донеччина
***
уже вирішив більше не брати
її із собою цю книгу
яка завжди у лівій кишені куртки
коли стоїш або ходиш
так іще нічого
а коли знімаєшся з сп-шки
і заповзаєш у земляну нору
бронік починає
капець на неї тиснути
і груди постійно болять
та й знаю ж давно
що не треба на нуль
нічого такого брати
окрім зброї та бк по підсумках
бо маєш там бути легким
дуже легким
тож кожного разу повертаючись
кажу собі усе
нехай тепер десь лежить
і кожного разу беру її знову
… довго шукав її
по букіністичних сховках
вже зневірився
вирішив як нема то й нема
а десь за рік до вторгнення
таки надибав те що про що мріяв
поезії пантелеймона куліша
упоряджені зеровим
і виданими «київською книгоспілкою»
його ж там і студія на початку книги
ціла на диво
не пошматована по живому
я доти видань зі вцілілими передмовами
миколи костьовича по букіністах
просто не бачив
усе завжди було вирвано
до останньої сторінки
і всюди прізвище зерова
чорним чорнилом замазане так що не вчитаєш
бо це ж ворог із ворогів
для цілої совєцької літератури
тому коли після зайцевого
мали ми коротку відпустку
довго стояв перед полицею
своїх раритетів букіністичних
які весь вік збирав міркуючи собі
який же із них взяти на фронт
аби просякнув він тут
божистим ароматом зброярського мастила
на цій саме книзі і зупинився
може тому що так довго шукав її
а може й тому
що чувся мені у шелесті
її пожовклих сторінок
голос
чи навіть так
голоси
… археологічним шурфом пам’яті
спускаюся через три десятиліття
у початок 1990-х
коли я ще студентом філфаку
читав був матеріали
по справі зерова
про всю його
«контрреволюционную деятельность»
од початку і до кінця
і було в тих
«материалах дела»
як груднем 1934-го
микола костьович прийшов
до максима тадейовича
і там вони читали вірш куліша
«до кобзи»
і згадували тільки-но розстріляного
григорія косинку
довкола них була темінь густа і в’язка
і сіявся на вулиці сніг на мертву землю
і холод був такий космічний
який тільки перед створенням світу і може бути
і з ними був їхній біль
бо страх був у всіх
а боліло тільки їм
а ще з ними був голос
і вони читали вголос
саме з цієї «книгоспілчанської» збірки
що її зеров спорядив
переконаний саме із неї
читали рядки про сум
і про тих
хто сходиться «мовчки до рідної хати»
сходиться сумувати по мертвих братах
коли «вітер холодний од півночи віє
квилять вовки по степах-облогах»
і вони чули голос
і вони були люди
скільки їх там було
у цьому зіщуленому від холоду місті
може двійко
а може й трохи більше
адже біль і голос
то тільки людське
бо біль завжди стереже
аби ніхто не пішов у забуття
а голос завжди рятує
там і тоді
тут і тепер
допоки течуть ріками води
допоки вітер немає перепон
од краю до краю
вітер над містом
їхнім і моїм давнім мов сон
вітер над полями
де чорні замерзлі скиби землі
де соняхи стали і стоять
поціловані ярою ніжністю кулі
де болить кожен раз
коли згадуєш раптом
що просто живий
де голос в радєйці
яка зеленавою цяткою світить
крізь темінь імлу і надсадні роки
завжди близько-близько
майже біля самого серця
біля тієї книги
біля цього спомину…
січнем 2023-го, Донеччина
***
коли розбігаються врізнобіч
усі перекреслені весни та осени
коли зима читає вголос
пророцтва ветхозавітні
а літо німіє об’явленнями
і крізь гуркіт усіх калібрів
чує пророцтва
тлумачить знаки
ховає надію
тоді світ позбувається слів
усіх чи майже усіх
і в ньому залишаються тільки речення
лишається те що прорекли що стало річчю
відчутною і правдивою
яку не обійти не обминути
яка була і є і пребуде
…колись давно-давно
у часі води якого винесли сотні рік
читав на горищі вкутавшись у сіно
гоголеву «страшну помсту»
про всілякі там страхи і дивовижі
і було там про те
що в одного козака у києві
була така ікона од старця варфломія
оправа на ній була не багата
але ніяка нечиста сила не посміє торкнутися того
у кого вона в хаті
і страшний чаклун тієї ікони злякався
клацнув тільки як вовк зубами і зник
і так мені запало у душу про це що я ще у баби своєї покійної питав
де б таку ікону побачити
а вона казала що не знає
може колись давно по церквах такі були
і я потім довго думав про неї
і кожного разу коли заходив у якусь хату
чи в своєму гостомелі
чи в батьковій блиставиці
дивився на покуть гадаючи
що може така ікона ось там і стоїть
тільки як би дізнатися
вона це чи ні
та потім якось все завіялося вітрами
і призабув зовсім
що колись малим її шукав
усюди де міг
бо довліє злоба дневі його
а потім настав двадцять четвертий день лютого
настав четвер такий чистий
як ніколи досі
бо у вогні яким із самого рання
взялося все за річкою у моєму гостомелі
була така відчайдушна чистота
а потім настала п’ятниця страсна
страснішої не буває
а потім прийшла субота
і я вперше вийшов тоді у місто зі свого музею
на старокиївській горі
бо зранку двадцять четвертого і до самої суботи
день і ніч розбирав із колєгами вітрини
бо якби влупили тоді по музею ракетами
було б по всьому згоріло б усе що білящівський щербаківський і ернст
від погибелі ледве врятували
вийшов і побачив те
чого доти ніколи не бачив
світ у кому переінакшилися виміри та часові пласти
невидиме стало видимим потаємне явленим
світ у якому ти дивишся на таїну
а таїна заразом дивиться на тебе
побачив підмурівки десятинної
гори замкову й уздихальницю
і весь нагорній андріївський узвіз
бані й апсиди святої софії
побачив людей на вулицях
дуже мало їх було
але вони були якимись не такими як завжди
дивними і незвичними
хода в них інша і кожен порух
поставав знаком чи знаменням
я зупинився і ковтнувши повітря
глибоко-глибоко так зрозумів що бачу ікону
що все наше місто зусібіч тьмою оточене
то ікона і люди тут
теж люди з ікони
бо окрім святих тут не залишилося нікого
і ось вже з рік повоювавши
я знову стою на тому ж місці
на самісінькому початку
нагірнього андріївського узвозу
і дається мені осяянням знати твердо і певно
що цей рік я не в окопах чи на спі-шках сидів
я просто ходив церквою з великим-великим
до самого неба іконостасом
і бачив усі ікони усі які тільки є і можуть бути
бачив як несли тіло полеглого побратима
і це було «перенесення мощей святого миколая»
бачив «зішестя у пекло» під курдюмівкою
бачив ікону «петро і павло»
і вони обидва давали мені хліб причастя
енергетичні батончики
бачив двох братів
симона що звався петром і андрія
тільки ми називали їх циганом і сенсеєм
бачив святого онуфрія
такого як на лемківських іконах
зі здоровенною білою бородою
бачив вейна і він завжди зранку казав мені
колєго кави
і він пішов на нуль хоча тоді мав виходити я
але зверху там чомусь переграли
вейн вийщов і не повернувся
і вже потім я дізнався що прізвище його галатюк
вадим галатюк
і що мені просто як в церкві
під час кожної розмови з ним
вголос читали «послання до галатів» апостола павла
тільки слухав я як завжди погано і неуважно
просто важко все одразу схопити
коли поруч скільки преображень і фаворського світла
коли знаєш що смерть
це сумна пані у вишуканій сукні
зі срібним намистом
вона торкнеться легко твоїх вій
і лихого нічого не зробить
коли бачиш просто перед собою
ту ікону яку стільки у дитинстві шукав
ікону побіля якої
ніяка нечиста сила не посміє торкнутися тебе…
лютим 2023, Київщина
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
