“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
***
коли знову проходиш і проходиш
колами цього безкінечного року
року який почався у лютому і який тепер довіку
допоки у тьмяній безвісті не згаснуть космічні світила
полишиться лютим починаєш бачити так ясно й виразно
як бачиш спалені куші перед цією сп-хою
як у теплик бачиш рух вночі
що в ньому немає ні кілометрів ні календарів
немає ні днів ні пір року
у ньому є одне тепер
що поєднує всі часи як альфа й омега
бо прийдешнє вже давно було
бо минуле ще й не розпочиналося зовсім
бо в осерді вогню не пече бо в осерді вихору спокій
бо в осерді війни тиша
ясна така і дзвінка якась і прозора
як ранок під зайцевим за кілька годин до того
як загинув наш тихий і ті потім наші хлопці
бо настане час і нині вже є
і що було зв’язано чи розв’язано
зв’яжеться і розв’яжеться
бо ти не знав цього але відчував з самого початку
…із самого початку був підвал чи радше печера
із кількома підсліпуватими каганцями у київському середмісті
де ми розливали коктейлі молотова
де все було так гамірно і шалено
пари бензину запах мастила пляшки
ми були певні що десь близько вже фінал
вони таки прорвуться у верхнє місто
і десь в районі георгіївського провулку
може навіть побіля того будинку
що в ньому колись геогрій нарбут
свої мазепинсько-барокові дива змальовував
треба встигнути кинути пляху на їхню броню
і вона спалахне перш ніж у наступній серії
тебе прошиє кулеметною чергою
було весело ми курили і читали
напам’ять різні вірші одній дівчині
вона раніше у краківському університеті студіювала мистецтво
і вона сортувала пляшки
бо не всі які нам приносили для такого коктейлю годяться
подобався плужник
і ми для неї повторювали його знову і знову
і вірші ми читали
у тому підвалі під зайцевим
на останній нашій позиції «море»
бо все перед нею і за нею
артою і танками було рознесене в хлам
а позиції були від неї десь у радіусі ста метрів
і назви у них були такі хороші «психи» і «божевільні»
бо тільки психи туди і висувалися
перебігаючи від дерева до дерева від руїни до руїни
а потім за ними висувалися інші психи
аби витягувати тих попередніх
яких уже побило осколками
ми там у пам’яті нашій
вишукували стуса і рильського
і командиру нових яких кинули нам на підкріплення
лука був його позивний
я цитував різні фрагменти євангелія
і міркував собі
що ось вже мене євангеліст лука екзаменує
а ж собі гадав що це аж там станеться
… із самого початку був також шлях
яким ми йшли десь це був початок березня
через усе місто ярослава
була глуха ніч бані софії
були якимись не золотими а світло-синіми
сказали тоді що вони сьогодні мають викинути десант
і ми йшли тим шляхом він був яружним і горбистим
бо в києві завжди лишається первісна неупокореність землі
ми майже мовчали і тільки дивилися
на небо на якому майже не було зір
на тіні кам’яниць на всі ці зав’язані у тугий вузол віки
яких торкаєшся і трохи притримуєш
як притримуєш на ремені калаш поверх броніка
і ми мовчали коли нас альпініст із компасом виводили із воронового
вони прийшли вранці на позицію «говерла»
яку перед тим штурмували і де наш тигрик загинув
альпініст сказав що треба іти прямо зараз
бо вони вже майже обійшли нас на флангах
ми замінували бека яке не могли понести
і пішли у світанок через руїни села
все довкола бухало і горіло
ну це так звичні декорації нічого нового
альпініст і компас ішли попереду
і перший розрив снаряду мав би бути їхнім
і перша міна їхньою
ми проходили через якийсь двір будинок горів
одному з наших пошкодило ногу
ми взяли його зброю і підхопили за руки
ми йдемо і чуємо що у вольєрі виє покинутий пес
він на ланцюгу він вже багато днів не їв і не пив
вольєр зачинено на замок пса просто треба добити чергою
аби не мучився ні в кого не піднялася рука і ми просто пішли
бо міни вже зовсім близько лягали
бо відчував з самого початку
… «ти не знав цього але відчував з самого початку»
ці рядки з «блакитного роману» гната михайличенка
у серці у тебе відклалися ще на схилку 80-х
філологічний факультет «український вісник»
чорновіл і сверстюк яких вільно почути і торкнутися
а не просто вслухатися у завивання «глушилок»
відкриваються спецхрани ти у «вернадці» береш цю книгу
«гнат михайличенко твори»
обкладинка у блакитних і жовтих прямокутниках
«блакитний роман» рядки набігають океанічними хвилями
І вистрілюють короткою ствердністю кулеметних черг
ясна порожнеча безвиході і порятунку
витончене передчуття тендітного або всеосяжного фатуму
вся «українська радянська література» у порівнянні з цим
настільки жалюгідна що ні об чім вести мову
ти ковтаєш михайличенкові розділи
ти ідеш його жовтим листям
ти бачиш як палає його червона заграва
і десь жевріє затаєна мрія просто побути там
всередині тексту
між рядків які ніби язики поділені
немов би огняні
десь за багато років по тому кохана дружина
перекладаючи щось з англійської
повторить тобі чиїсь слова
остерігайтесь молитися
бо ви точно отримаєте усе про що просите
і ось тепер якась там олександрівка чи андріївка
ти вже забув як правильно
за дві години висуваємося під курдюмівку треба збавити час
вейн складає у наплечник газову горілку
бо він без кави не може
калібан пакує якусь оптику
усі хто перейде межу всі тут
усі хто тут всі перейдуть межу
ти знічев’я гортаєш якусь книжку
знайдену на полиці у цій спорожнілій хаті
якої ти більше ніколи не побачиш
і твоя пам’ять знову надиктовує рядки «блакитного роману»
і ти згадуєш їх усі один за одним
усвідомивши так виразно як ніколи доти
що всі ми так переконливо приречені
тепер би тільки знати
приречені на що…
***
І.
із того краю із тієї землі
яка така велика
що сонце та місяць ні вдень ні вночі
її заразом не оглянуть
зі світу який був чи й не був
хоча таки мав він десь бути
всенький великий
від краю до краю
більший за все що я бачив колись
чи побачу за ціле життя
просто я це знав
я пальцями й подихом це відчував
ще не знаю коли і відколи
майже отак відчував
як хлібину
яка ще у печі
є й не торкнешся
допоки на стіл не поставлять
тільки мені його світ той
не знайти так одразу
бо я ще малий
і багато не знаю
а ті хто ховали усе
цілий світ той
оту цілу землю
вони не такі
вони знають що робити
вони великі і розумні
їх вчили куди і як
щоб ніхто не побачив
щоб ні знаку ніде ні сліду
а тепер мені треба його шукати
ходити й дивитися питати у когось
може десь він у старих речах
може у споминах чи балачках
десь у годинах пізнього вечора
у якихось листах старих не знаю
бо не могли його весь
просто цілий увесь
так під землею взяти й закопати
щоб ніхто й не сказав
що де й коли
хтось же чув щось хтось бачив
десь із нього отут ще лишилось
і може лишилось багато
не могло не лишитись
може на горищах покинутих хат
які бачив у батьковій блиставиці
і так млосно і солодко од того було
і хотілося туди зазирнути
у ті дворища де колись люди були
щось вони там говорили
щось думали знали
а тепер їх більше немає чи є вони
вони як тіні виходять і йдуть кудись
такою валкою великою
як на великдень у церкву
багато їх багато і всі повз мене
і я знову нічого не бачу
а може не так
не туди я дивлюся
щось же та мало зостатись
якийсь знак на стіні або книга стара
або дивні якісь візерунки
чи просто рушник
чи в соломі старій щось сховали
може той світ десь по селах
у які не ходив бо зовсім далеко вони
або він там
по той бік годинників і дзеркал
у непочатих словах чи незакінчених реченнях
у мовчанні
у розбитім череп’ї скрипучих розмов
у глухій порожнечі між ними і мною .
…провідна неділя у тій-таки блиставиці
стишений гомін
люди коло своїх
діти з цукерками бігають
дядьки них суворо вгомоніться там
на прибраних могилах квітки сині-сині як небо
запах не скошених трав
терпкий і солодкий
вітер у віттях дерев понад лісом
нехай там лежать і нас дожидають
дак треба було пам’ятника ставити
ще тоді коли зразу год пройшов
а він як поїхав у город
так до своїх зовсім не озивається
потім дядьки по чарці і
скоро тої україни вже зовсім не буде
це хтось із батькової рідні
та ну їх к чорту
хай вони сказяться там усі
одказують із того боку столу
я іду на самий край цвинтаря
тітки раї сусіда треба покликати
він там із кимось зачепився
і до своїх не йде і не йде
іду і дивлюся могилки якісь
почалися низенькі усі
травою усі до одної
вже давно позаростали
і усі без хрестів без нічого
зовсім без
так же ж воно не буває
ну буває десь там похилився
хрест старий дерев’яний
чи й зовсім там низ у землі
перегнив потрухлявів
але щоб зразу і ніде й ні одного
питаю тут у дядьків до яких підійшов
так це ті що в голодовку померли
хто зараз це помнить
тридцять третій воно
які було тоді хрести ставити
одказує хтось
і зразу по тому басовитий голос
когось із начальників
чи не бригадира
командний як казали про такий
преподавателі у моїй школі
їжте ото хлопці і не гавкайте
бо понапиваються тут і начинають
…десь за півроку вже моя школа
околиця києва
усі городскіє понятно
суботнік там лєнінскій
ми щось носимо якесь гілляччя
а потім ще у кочегарку
треба занести макулатуру
я тягаю усе оберемками
газети картонні коробки
якісь математики для 6 класу пошарпані старі
помальовані контурні карти
щось випадає із рук
дивлюсь тоненька книжка
на обкладинці візерунок такий наче старовинний
«історія української рср»
розгортаю малюнки цікаві
списи шаблі давні гармати
чумаки з возами
прапор такий
на ньому козацький вітрильник
запорожці в жупанах барвистих
зверху хмари і хрест
питаю в кочегарці у того кому приніс
чи ми таке вчити також будемо
бо оце ж наче про нас
про те що колись було
той сплювує «біломорину»
нема чого ізучать
при шелесті єщьо напечатали
тепер не пойдьот
кидай із усім
а то смотріт на кнігу как «трі мушкєтьора» увідів
понабірают із села кугутів у школу
а потом удівляються
… пізній вже вечір
тіні по стінах
гасова лампа горить на столі
світла немає
десь обірвало вітрами ще за мостишем
цибуля у в’язанках зовсім така
аж червона в багряному плетиві затишних тіней
баба і дід за столом
вже вечерю прибрали
я лиш один із тим чаєм
десь там говоримо трохи
про те і про се про старинні пісні
де й які вони чули колись
ковзає стелею світло від фар
бо під хатою дорога дуже близько
баба мовчить більше
дід щось
він же бував у бувальцях
і на війні і в сибіру десь
допоки вусатий вождь копита не одкинув
тільки тоді до хати повернувся
раптом баба таня
вона там щось із насінням поралася
і взагалі мало говорила а тут
була ще колись така старинна пісня
«ще не вмерла україна»
такої тепер не почуєш
та більше вже й нікому
…. то були мені перші
«три празднички в гості»
із тої землі із того краю
який я мріяв побачити
але не міг
перші якісь мерехтливі ознаки
що було таки щось
що було а може і зараз десь воно
сховане у льохах підземних
бо оті ж дядьки із блиставиці
і баба і дід і ще скільки їх там
кого я ще не почув там були
у тому краї
і навіть той хто мене кугутом із села називав
там чи то був чи щось бачив
чи бачив того хто бачив
бо чого б він інакше отак колотився
просто це така таємниця
просто одразу мені не розкажуть
а вони таки знають про ту україну
що є десь може місце таке
де вона зовсім- зовсім жива
як ото наче біжиш
ротом повітря щосили хапаєш
а потім зразу так на повні груди
стоїш і голова паморочиться
таке місце
де вона та україна просто є собі й є
така велика
що країв не побачиш
і сонце і місяць над нею
як на отому прапорі козацькому
така що нічого з неї більше не заберуть
не вкрадуть не сховають
просто не зможуть нічого сховати
і може так буть
що і я колись знайду її
якщо тільки буду дивитися й слухати
якщо тільки буду ходити шляхами
якими іще не ходив …
ІІ.
…дивіться і слухайте
далі я вже не розчув
бо трохи гамірно було
це побратим до тих
хто вперше на ротацію
здається про телефони він
щоб на літачок і коли дрони
щоб зразу ніякого руху
але мені стоп-кадром карбується
не те про що він
а як він говорить…
наш побратим
завжди непоквапний і розважливий
якими статечні галичани
тільки і мають бути
коли з ним на розмову стаєш
тоді ніби повчання якесь слухаєш
ніби хтось із катедри промовляє
пізня осінь двадцять другого
ми десь на заправці
на межі січеславщини та донеччини
всі вже у броні пакуються по машинах
я чую побратима
те його дивіться і слухайте
і бачу що якась жінка
стоїть біля шляху і хрестись
перший наш бус
який від’їжджає
і мені ще одним стоп-кадром
що так раніше у давніх сторіччях
інша жінка із цього ж села
на цій же дорозі
хрестила козацькі полки
корогви тоді над ними майоріли
і були на них козацькі вітрильники
і запорожці в барвистий жупанах
і хмари і хрест
усе як у тій книжці
жінка хрестить
і я вже достеменно знаю
шкірою і пальцями відчуваю
як тоді ще малим
що то знаки спомини
свідчення передвістя
і його слова
і та жінка
і все тут
мені треба покласти це у наплечник
як теплик на вихід
кожен раз його туди кладу
і носити завжди із собою
допоки не проступить мені
крізь цупку пелену часів і подій
те чого я зараз не бачу
навіть був про це йому розказав
десь за місяць по тому
ми стояли курили
пооддалі трохи бухало
він тільки затягнувся глибоко
посміхнувся і повів про щось інше
і це правильно дуже і мудро
як завжди у нього
бо той хто приніс вістку
не повинен її тлумачити
то для мене то моя робота
аби знання те було моїм
тільки моїм
і я складав цей пазл
багато разів складав
складав у тій посадці
сльотавим вечором двадцять четвертого грудня
перед нами через поле була лісосмуга
де вчора тільки вчора
і цей день назавжди для нас
усе покраяв і поділив
був останній бій для тих
хто більше не з нами
нормальненько так крило агаесом
вгатило у стовбур просто перед нами
ми з хлопцями
попадали на дно еспешки
хтось сказав
що ніколи не було ще у нас
такої тісної компанії
хтось додав
що без жодних еротичних думок
усі засміялися
а я думав собі
що побратим лежить там
у тій посадці
між посічених осколками дерев
і дивиться очима в небо
і сам він уже в небі
і я вже в нього більше
ніколи нічого не запитаю
а коли й запитаю
то не тут
бо він завжди
знав і знає більше за мене
і тепер я маю дорости до нього
до його знання
знання яке більше за мене
може більше за все
що я мав і маю цим груднем
під свинцевими хмарами
бо тільки тоді
коли по-справжньому втрачаєш
починаєш розуміти
що по-справжньому набув
учора і сьогодні
…набув тепер у цьому травні
бо по тому знову був травень
ми завжди травнем їдемо сюди
під усі свої курдюмівки озарянівки білі гори
і того року який ніяк не закінчиться
і цього який ніяк не розпочнеться
може травень і трави щось більше за нас знають
про війну
адже про смерть вони знають найбільше
знову наші пікапи течики праворульки
тепер побиті всіма дорогами й обстрілами
про які не розкажеш
та й не треба
та ж таки межа січеславщини з донеччининою
та ж заправка
я впізнаю її
коло цього-таки села
і голос побратима
який тепер тільки кілька із нас
тих які ще від початку були пам’ятають
дивіться і слухайте
жінка більше не стоїть коло шляху
адже знаки не даються двічі
у бога копій немає
і тому хто шукає ознаки
не дадуть ознаки іншої
ніж ознака пророка йони
бо дивитися це бачити
а слухати це чути
і тисячу літ як один день
а один день як тисяча літ
і нічого більше
хіба що те
що колись дуже давно
у часі який вогняна ріка від мене віднесла
олег лишега у київському середмісті
за звичаєм своїм тримаючи в долоні келішок
і подивившись кудись крізь хмари
так як тільки він один умів дивитися
сказав мені
вже була у нас колись епоха розширених очей
і вона ще знову настане
я його тоді теж не почув
гадав що поетична метафора
а то віття вічності переплелося
під тим небом того дня
на тій піднебесній прорізній
гамірній і веселій як перед потопом
бо дивіться і слухайте
я ж колись у дитинстві
так мріяв про це так
ховав ту мрію від усіх
і від себе самого
зайти в спорожнілі хати
подивитися що там
по той бік годинників і дзеркал
почути про що мовчать
дізнатися незнане
і ось вже цілісінький рік я тут
у цій донецькій
найукраїннішій з усіх україн
а досі її не побачив
ту сховану землю
яку я шукав ще зовсім малим
те диво що сонце і місяць
ні вдень ні вночі
його заразом не оглянуть
бо я дивився не так і не туди
та й що я назагал бачив у житті
до цієї війни
книги музейні фонди
якісь наукові конференції
а тут я побачив квіти
їх садили у нашому ще лисичанську
коло розбитої вщент лікарні
якісь жінки
коли починався мінометний обстріл
вони десь зникали
а коли закінчувався
вони знову поверталися
туди до спалених автівок
на клумбу коло лікарні
вибирали шматки скла
яке поналітало у землю із вибитих вікон
і знову підгортали свої грядки із квітами
бо лише в найукраїннішій з усіх україн
знають що люди мають садити квіти
не запитувати чому
а просто садити
і так ціле життя
бо тільки там
у людей під вишнею
картоплі і чорнобривці
тільки там усі ті села і балки
гори мої високої і степи
з травами які пахнуть так
як ніде і ніколи
там ціле військо запорізьке низове
бо коли перемазаний кіптявою водій
запакувавши нас у ельку
газує між снарядними вирвами
дорогою на нуль
і весело говорить нам
тут треба швидко проскочити
бо вони птуром працюють
а далі вже спокійно
тільки куля в кабіну може залетіти
я знаю що це ніхто інший
як хвесько ганжа андибер
зі старовинної козацької думи
до нас озивається
а коли колєга
повертається зі своєї позиції
і розповідає з усіма своїми
неповторними галицькими фонемами
тільки я там сів поїсти
виджу знову почали
а най би тебе кров залляла
а за пекача і…
я знаю
що чую голос
петра конашевича сагайдачного
бо читав же колись
у барокового піїта
касіяна саковича
у «віршах на жалісний погреб…»
що народився той
«у підгірських краях»
і коли я у себе з окопу
бачу в оптику
труби лисичанського нпз
я знаю що то щогли
над степом стоять
щогли тієї галери
із думи про самійла кішку
яка із города із трапезонта
виступала трьома цвітами мальована
бо тільки тут
у найукраїннішій з усіх україн
чорна рілля ізорана
і кулями засіяна
піють вранці півні коло спалених хат
виють пси у розбитих селах
у мертвих ще відростають нігті
скоро четверта ранку
сходить сонце
танк вже поїхав
фосфор кидали вночі
скоро знову почнуть
з верху бездонної тиші
із тої землі з того краю…
***
я чув слова
вони були попіл рік
я бачив рани слідів
їх зашивала ніч
я входив у будинки
вони були палаюче сонце
я торкався людей
які вже холодний місяць
я сходив багато доріг
і усі не мали початку
я прожив багато життів
і кожне не мало кінця
я навіть не знаю
навіщо тепер це ім’я
і важке й нетутешнє
я просто питаю у тих
чиї позивні стали
зовсім легкі…
***
камінна вода не має смаку
залізний вітер тихіший ніж шепіт
час стає іншим
коли наливається вщерть
небо над спаленим полем
напнулося глибше за землю
кожен із днів
повертає своє небуття
зайві прикмети події й рядки
в перелитому плетиві літа
сонце праворуч колосся угору
трава перегорнута ніч
перший двохсотий
обличчям у профіль до завтра
***
йому було досить
розгойданих трав
між проваллями осени й літа
графіки гір крейдяних
понад вічність тропічних морів
мезозойської ери
тихих околиць
морозива і відбою
повітряної тривоги
крамар крамаха краматорськ
місто між двома півкулями світу
шляхом через блок-пости
усіх континентів
трохи щастя
після спалених артою
дерев у посадках
трохи гарячої кави
після дощів
дивися куди йдеш
тут світлофор
ти ж не по полю тулиш
сюди можна завернути
тут наче відкрито
ту машину не обганяй
бачиш 200 на лобовому склі
бо життя
то коли небагато
бо смерть
то порцелянова пташка
скраєчку ранку
бо йому було досить
подайте ж тепер йому вищі сили
шестикрилого серафима
у кожну піцерію
ще кровоспинних
кисню там для реанімації
і бодай один весільний салон
на ціле місто
бо просто ніде більше знайти
дві гарні білі сукні
для двох доньок у домовинах
***
поруч із липнем завжди
перемиті сторіччя
в заглибинах довгого року
буде ще трохи у полі землі
коли зброя удосвіта разом
кожне вигнання солодке як осінь
якої іще не побачив
і може назавжди
кожна поверхня твердою стає
як дорога по мінному полю
досить знайти коли поруч усе
коли свідчення всі коло себе
досить забути як спалений ліс
перед виходом з ночі
владу сестру небуття
коливке пограниччя
десь поміж смертю і сном
поміж ловами й страхом
в темних палацах її
усі зерна поодаль дощів
і безкрая погорда пустелі
майже сьогодні як завтра
без проміжку дня
на початок і постріл
лише передвістя
кожен із нас відтепер мандрівець
серед всіх чужинецьких чужин
до своєї наосліп чужини
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Прокоментуєте?
