«Олексій Прокопович Довгий живе наче на дні. Глибинна він особистість. Десь там на поверхні клекочуть хвилі, грають брижі, метушаться зграї дрібної мальки, ну а великим і глибинним істотам подавай дно. Може, таке враження складається, що невеличкого він зросту, що непоспішно він верстає шлях (вже довгий шлях, який визначила судьба-матінка), що не відразу знаходить слово, щоб означити те чи інше скороминуще явище…
Явища швидкоплинні, а він – Довгий. (…)
Пише про речі дивовижно прості і пише дивовижно просто».
Іван Драч, Веселка над глибинами / Олексій Довгий,
Вибрані твори в чотирьох томах. – Т.2. – К.: Український письменник, 2009. – С. 6.
«Олексій Довгий не пішов шляхом спрощення і поверхового світосприймання. Він вибудовує світ, користуючись словом лише як будівельним матеріалом, як будує хату селянин, використовуючи дерево, цеглу, глину, – досконалість оселі не в тому, щоб видно було, з чого вона зроблена, а в тому, щоб її світло не затьмарювало душу господаря. Світ його слова об’ємний, просторий, одухотворений і не бездумний – адже творений людиною!»
Петро Засенко, Як на довгій ниві / Олексій Довгий,
Вибрані твори в чотирьох томах. – Т.3. – К.: Український письменник, 2009. – С. 10.
«Поезія Олексія Довгого дисциплінована думкою, прозора й загармонізована. Емоції завжди стримані, не перехлюпуються, не вибухають протуберанцями. Це голос досвідченої і мужньої людини, яка знає справжню ціну словам і для якої почуття міри не є порожнім звуком».
Леонід Талалай, Неперебутність слова і думки /
Олексій Довгий, Дихання вічності. – К.: 2008. – С. 8.
«Поет обрав свій, багато в чому відмінний від магістрального шлях до маніфестації, як правило, неголосної, але чистої і відвертої, громадянської позиції в системі індивідуального образного мислення. Для Олексія Довгого визначальним було пізнання себе в часі, в обставинах реального буття, у визначенні особистого «Я» поета в літературному ландшафті України».
Микола Жулинський, Той, що дивиться на світ з висоти поля / Олексій Довгий,
Вибрані твори в чотирьох томах. – Т.1. – К.: Український письменник, 2009. – С. 7-8.
Чужа дорога
не приведе
до рідного дому.
Із книжки «Пелюстки троянд»
Із книжки «Дереворити»
УКРАЇНІ
Я тебе не видумав такою,
Ти такою вже давно була.
Над твоєю долею гіркою
Вигоряла з болю ковила.
Тільки ж ти не впала від напруги,
А себе зуміла зберегти.
Стали прахом всі твої катюги,
Стала садом всеплодючим ти.
І таку тебе я возвеличу
І безсмертя дам твоїм устам.
Я тебе нікому не позичу
І нікому в світі не віддам.
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
Монолог
Мене і поважали, й зневажали.
Мене на всі багнети наражали.
Сікли мечем. Палили у вогні.
Нема живого місця на мені.
А я вставав над віком і собою
І вибирався з дикого розбою.
І знов, усе почавши, від нуля,
Трудивсь, щоб в небо проросла земля.
Вона ж, важка і змучена до краю,
Котилась з пекла до самого раю
І пружилась у зір на видноті,
Аж кров текла у неї на хребті.
Її пекельна і жорстока мука
Живила все – як молот живить руку,
Як біль і сміх народжує сльозу,
Як переходить тиша у грозу.
А я кипів в котлі із крові й поту,
А я стогнав від дикої роботи.
Перевернувши всі земні пласти,
Хотів життю свій розум принести.
І от стою тепер посеред світу,
І от виходжу на нову орбіту.
І, вирвавши себе із небуття,
Гойдаюсь в сонці неба, як дитя.
***
Не продайте, діти, України,
Бо не буде місця вам ніде.
Не існує іншої країни,
Що на вас надіється і жде.
Є на світі інші землі й мови,
Там, де інші ріки і гаї,
Та немає кращої розмови,
Ніж ота, що склали солов’ї.
І нема дорожчої вам хати,
Ніж ота, де вас явили в світ,
Де гойдала кожного з вас мати
На багато незабутніх літ,
Не продайте, діти, України,
Бо у невідь упаде ваш рід
Й прокляне від діда, батька й сина
Вас людський, неперебутній світ.
***
Скільки літ в небуття перейшло!
Що було, того вже не було.
Не звучали пекучі слова,
Не ряхтіла під сонцем трава,
Не спинялась у поглядах віч
Молода недолюблена ніч.
І не чула планета оця,
Як стогнали вуста і серця.
Все минуло, як привид-мана,
Лиш Вкраїни душа не мина.
Може, те, що було, – не було,
В її сонячний дух перейшло,
Може, тільки єдина-одна
Вона в крові людській не мина?
***
Силует стодоли.
Сивизна ріки.
В оксамитове поле –
Золотом зірки.
А прочахне вечір
В сяєві долин,
Опаде на плечі
Білоцвіт калин.
Попливем за обрій
Голосу услід.
Встанемо хоробро
За блакитний цвіт.
Знов небесні доли
В сивизні ріки.
В оксамитне поле –
Золотом зірки.
АЛЬТАНКА
Я йшов сюди на світанку,
Як в травні цвіли гаї.
Зліталися до альтанки
Зорята і солов’ї.
Повітря, вода і сонце
Пробуджувалися зі сну.
Роси кришталеві донця
Світилися на весну.
Було все неначе вперше,
Один раз лише було.
Червоне крило простерши,
Крайнебо вгорі цвіло.
Дерева, трава і квіти –
Ставало все неземне.
І повінь нового світу
Овіювала мене.
Коли прокидалось місто,
В каштанів з-поза плечей
Дивились прозоро й чисто
Мільйони людських очей.
Юрмився і метушився
На площах широких люд.
А ранок мені світився
І лився промінням тут.
Я йшов сюди на світанку,
Як в травні цвіли гаї.
Зліталися до альтанки
Зорята і солов’ї.
СОЛДАТИ
Минають події і дати.
Стихають і болі, й жалі.
Солдати, солдати, солдати
Лежать у гарячій землі.
На полі священного бою
У роки тяжкої війни
Собою, собою, собою
Прикрили Вітчизну вони.
Вже кров їх земним стала соком,
Вже плоть їх в траву перейшла.
Високо, високо, високо
Над нами їх смерть підняла.
Немає святішої миті,
Ніж та, де згадаємо їх.
Убиті, убиті, убиті
На бій піднімали живих!
Хай серце печалиться болем
Не тільки до пам’ятних дат.
Ніколи, ніколи, ніколи
Вітчизни не зрадив солдат!
КОЛІР ВОГНЮ
Десь отам, де промінь перший,
Десь отам, де звук останній,
Народився юний вершник
Та й на самому світанні.
Став на хмарі за обривом,
Як на райдузі-палітрі.
Золота конева грива
Розпустилася на вітрі.
Вершник гарний і хоробрий,
Срібні в коника стремена.
Накотилися на обрій
Зорі, стріли і знамена.
Увійшли списи у небо,
Плечі вершника в розгоні.
Колісницею над степом
Сонця вдарила погоня.
Десь отам, де промінь перший,
Десь отам, де звук останній,
Народився юний вершник
Та й на самому світанні.
Був у Теліженцях. Ловив рибу. Читав Довгого. Бачив веселку – над глибинами. Після урагану.
Іван Драч
Із книжки «Витоки»
***
Це мій народ. У мене він один.
Такі, як я, у нього не єдині.
У його славній сонячній родині
Зійшлися сотні родів і родин.
Це мій народ. В мені його не вбить.
Я в нім кровина, чесна і болюча.
Народу кров, велика і могуча,
Тече в мені, нуртує і кипить?
…Як відомо з історії літератури, поезія здатна з часом самоочищуватись, набувати свого природного стану, залишатися живою водою для душі. Багато віршів Олексія Довгого покладено композиторами на музику, широко звучить, зокрема у виспівах народного хору «Родень», створеного стараннями самого ж поета.
Петро Засенко
Із книжки «З роденських мелодій»
ВИШИВАНКА
Витчи з льону сорочину.
Шовком вимереж її.
Я вишиванку надіну,
Як злетяться солов’ї.
Під рожевий цвіт черешень
Ув обнові вийду я.
Запитають: «Хто мережив?»
Відповім: «Любов моя!»
Зійде сонечко уранці
Понад росяні світи.
Перев’ється в вишиванці
Все, чим раді я і ти.
Вишиванкою повиті
Аж співатимуть серця.
І не буде тому цвіту
Ні початку, ні кінця.
За кожним поетичним рядком Олексія Довгого – тінь пережитого, виболеного, осмисленого, неповторність і повнота миттєвостей життя. (…) Тут кожне слово на своєму місці. Воно легке, містке і прозоре.
Леонід Талалай
Із книжки «В гості до калини»
***
Я знов шукав у безладі рятунку.
Я пив отруту хаосного трунку.
А вірш мій кревний – чисте диво з див –
Родився з хаосу і між людьми ходив.
Він, мов дитина, ніжна і мала,
Що в поті рук і розуму жила,
І серцем плакала, кричала, мов дитина,
Як ціпеніла з болю Україна.
Я на епоху не працюю. Тільки на поезію.
Олексій Довгий
Із книжки «Доторки блискавки»
***
Моя Україна чужим не чужа.
В моєї Вкраїни жіноча душа.
Теплом і добром обігріє дитину,
Яка загубила свою батьківщину.
***
О, не така була у нас доба,
Щоб легко знищить у собі раба.
Ми у такі упіймані тенета,
Яких ніякий меч не розруба.
***
Цей світ – театр. А у театрі
Актори є і глядачі,
Та є й пророки, що при ватрі
Танцюють босі на мечі.
Із дитячим зачудуванням Олексій Довгий вдивляється в таємничі письмена природи, намагаючись відтворити у слові повернення себе до себе завдяки розгадуванню найскладнішої простоти – самого життя.
Микола Жулинський
Із книжки «Дихання вічності»
***
Усе так просто. Так усе непросто.
Дрібніють люди, як душа без росту.
Слабіють м’язи, як нема роботи,
Хиріє мозок, як нема турботи.
Усе так просто. Так усе непросто.
Вітчизну зрадиш – то вона не прóстить.
Забудеш пісню – втратиш душу чисту.
Споганиш землю – хто ж тобі дасть їсти?
…Все, про що пишу, беру із сьогодення. Все, що відбувається сьогодні, є в моїх мініатюрах. І дуже хочеться, щоби такий кришталево-точний поетичний погляд на довколишній світ було збережено.
Олексій Довгий
Із книжки «Поезії, близькі до троянд»
***
Кровію, кровію полита
вся земля.
Кровію уже багряніє
і небо над нею.
Весною
розірви хмари
у ньому хоч на день.
Розплети
променевий серпанок
над землею,
нехай висохне
кров під сонцем.
***
Літак упав на небо і не розбився.
Він тільки спалахнув і став зорею
літати над землею.
Тепер земляни стежать за ним,
і кожен стає ближчим до неба,
бо ж літак народився на землі,
а став небесним.
Літак упав на небо і не розбився.
А на землі він став могилою.
***
Я висіяв трави свого серця
у безмежжя небесного простору.
Трави виросли і зацвіли.
Тепер серед них
я прокладаю свою стежину
до сонця.
Я скоро дійду до нього
і розчинюсь у його сяйві.
Людям залишиться
моя стежина
стежина до сонця.
Серед висіяних мною трав.
Редакція «Української літературної газети» дякує Станіславу Олексійовичу Довгому за фінансову підтримку газеті у розмірі 10 тисяч гривень.
“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
