“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
МОЛИТВА ДО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА
(За іконою Юрія Нікітіна)
О наш заступнику святий,
Архистратиже Михаїле!
Ордою зло оскаженіле
На град насунулося Твій.
Нам на підмогу Ти мерщій
До зброї клич Небесні Сили
І воїнство сліпучокриле
Веди в благословенний бій!
Прилинь, святий Архистратиже!
Хай посвист крил Твоїх розріже
Над Києвом страшні дими!
Розвій ординців, як полову,
І їхню курку двоголову
Хрещатим списом прохроми!
20–22.ІІІ.22
* * *
Обіцяй, що будуть жити наші міста!
(Люцина Хворост)
Лютий ворог обстрілює наші міста,
І уся Україна – мов знята з хреста.
І будинки – як люди: в пожежах війни
Від поранень і опіків гинуть вони.
Та стоять де-не-де монументи чужі:
Полководці, поети, державні мужі,
Що служили імперії, бувши живі,
І тепер п’єдестали у них у крові,
Та ще й написи свіжі – на всі голоси:
«Ми – злочинці! Знеси нас нарешті! Знеси!»
А в осерді столиці стоїть на горбі
Кам’яниця – мов пам’ятник нашій ганьбі.
Що не поверх – то в іншому стилі декор,
Московитських зразків провінційний повтор.
І підвал – мов петрівських часів каземат,
Де Гетьманщина зраджена рветься з-за ґрат.
А повище – парадні покої лакиз,
Хто до царської ласки по-рабськи проліз:
Не козацьке бароко – російський ампір,
Мов застібнутий до підборіддя мундир.
Ну а поверхом вище – кричить звідусіль
Псевдоруський фальшивий, загарбницький стиль:
Бутафорський «кокошнік» на кожнім вікні,
Малоросія, ряджена в лахи чудні.
А горішні два поверхи – спадок совка:
Монотонна безликість, пуста і пласка,
Що нічого живого в собі не несе.
Знівельовано, згладжено, знищено все…
А якби в сутеренах копнути углиб,
Ми давніші шари роздивитись могли б:
Непідробну, питому, свою, не чиюсь,
І водою, і полум’ям хрéщену Русь,
Де церков, і палаців, і книг золотінь
Золотить попелища поганських святинь.
—————
Знову мимо цієї іду озії,
І ніяк я не можу позбутись її.
Завтра скинемо ми чужинецьке ярмо.
Що ж на цих підмурівках тоді зведемо?
9.ХІ.22
ПІСНЯ ЕЛЬФІВ У ЧАС ЗАТЬМАРЕННЯ ВАЛІНОРУ
(За мотивами «Сильмариліону» Дж. Р. Р. Толкіна)
Глибоко в норах казиться Ворог,
В темних безоднях,
Суне війною він руйнівною
На Первородних.
Так воно й досі в світі велося,
Ницо і підло.
В світі постійно точаться війни
Тьми проти світла.
От і зазнали злої потали
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе.
Влучили дрони в Тельперіона,
Гине він, гине!
Вдруге і втретє цілять ракети
В Лауреліну!
В Тельперіона вигасла крона,
Зелень сріблиста…
Меркне і гине й Лауреліна
Золотолиста…
Хто це опише? Світло, ясніше
За діаманти,
Тьма пожирає – злóба безкрая
Унґоліанти!
Нині без світла всі наші житла,
Лихо нам нині.
Тьма небувала запанувала
В нашій країні.
Але надія в душах ясніє
Осиротілих!
Світла насіння скрите, безцінне,
У Сильмарилах!
Наші герої візьмуть над тьмою
Скоро вже гору!
Воїнство враже в битві поляже
Скоро вже, скоро!
Обов’язково виростуть знову
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе!
10–11.ХІІ.22
Прим. Валінор, за Толкіном, – королівство валарів, безсмертних духів, правителів світу. Унґоліанта – злий дух у подобі гігантської павучихи. За намовою темного володаря Мелькора знищила Тельперіон і Лауреліну –
Два Дерева, які почергово освітлювали Валінор за давніх часів. Сильмарили – рукотворні кристали дивовижної краси, наповнені сяйвом Дерев.
РЯДОВИЙ
Він був звичайний рядовий,
Не кращий від загалу,
Й гадав у скромності своїй,
Що робить він замало.
Не набивав собі ціни,
Не думав забагато,
А просто в перший день війни
Прийшов до військкомату.
Окопи справно він копав —
Піхотою піхота,
Бо знав, що хтось робити мав
І цю важку роботу.
Він не світився на ТБ,
Хрестився перед боєм
І зовсім не вважав себе
Якимось там героєм.
Та в нього – знаєм завдяки
Світлині журналіста –
На грудях плакали жінки
Зі звільненого міста.
На ангела не схожий, він
Звичайним був солдатом,
Але його маляр один
Намалював крилатим,
І, хоч звичайний був шолом
На голові у нього,
Ще й німб зобразив над чолом – Знамення Перемоги.
17.ХІІ.22
ПРИЧАРУВАЛА ТИ МОГО КОНЯ
(Романс)
Причарувала ти мого коня…
Лишився він один мені за друга…
Стискала серце несказанна туга,
На схилі дня я їхав навмання.
Вже відгули походи і бої,
Лише боліли ще недавні шрами…
Чи білий птах майнув під яворами,
Чи рукави мережані твої?
В задумі я послабив поводú,
І кінь пішов повільно за тобою.
Цеберку повну ти несла з водою,
І він припав губами до води.
Чи він від спраги очманів немов,
Чи то дання було в твоїй цеберці?
Занило солодко мені у серці…
Ти озирнулась, я з коня зійшов.
Моя голубко, не було ні дня,
Щоб я не дякував за тебе Богу,
За те, що вечора того п’янкого
Причарувала ти мого коня!
18–19.VI.22
Прокоментуєте?
