Павло Коробчук. Дихання та інші зміни

0
308

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». 
Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.
Читаємо есей письменника Павла Коробчука.


Дихання та інші зміни

З 24 лютого усе змінилося.
 
Для кожного українця. Ми стали інакшими. Назавжди.
 
Так, це може звучати пафосно чи трагічно, але насамперед це лише констатація факту. 
 
А втім, якщо трошки замислитися, то що, власне, змінилося? Чи можна на мить зафіксувати цей непевний, неповний, змінний перелік подій, станів, емоцій? Якою є межа існування до і після? Чи це одна лінія розмежування? Чи йдеться про кілька етапів і періодів переходу? Чим відрізняється людина, яка живе у війні, від людини, яка тільки читала про неї в антологіях? 
 
Спробуємо обережно зазирнути туди, куди зазирати – смертельно боляче, а не зазирати – неможливо. 
 
Багато хто втратив життя. Десятки тисяч людей. Найголовніше, що втратили ці люди, – своє майбутнє. Тобто, я буквально бачу, як мав тривати їхній майбутній час і простір. Я бачу, як вони мали наступного дня прокинутися, піти на роботу. Як мали навчити свою дитину зав’язувати шнурівки, як мали виступити на конференції і гарним жартом там усіх розсмішити, як мали обійняти свою маму і сказати, що дуже-дуже люблять її, як мали наступні років п’ятдесят щоранку чистити зуби, як мали стати академіками, як мали отримати Нобелівську премію, першими перетнути фініш марафону, або просто сумлінно відремонтувати за своє життя з десять тисяч сантехнічних вузлів для мешканців міста. 
 
Як мали з’їздити на прекрасний острів Санторіні. Як мали милуватися світанком.
 
Як мали бути. 
 
Іноді хочеться поступитися місцем в тісній кав’яренці, дати пройти такій людині, щоб вона замовила собі щось у баристи. Але вмить розумію, що в цьому просторі нікого нема. Розумію, що у світі з’явилися десятки тисяч пусток. 
 
А часом буває, що я бачу наслідки їхньої смерті. Точніше, намагаюся виправдати (себе? когось?), що кожна смерть – не даремна. Я бачу, як за десять, сто і двісті років виростають нові покоління вільних українців, саме завдяки сьогоднішній боротьбі, всупереч безглуздим, диким убивствам ракетами, снарядами, кулями, осколками. Я бачу цих полеглих людей, з одного боку, як бар’єр між суцільною темрявою, пригнобленням, знищенням мільйонів, кінцем нації, кінцем історії, культури, мови, традиції, сучасності, кінцем майбутнього, а з іншого боку, їхня пожертва – це перспектива народження нових мільйонів українців, це збереження тяглості нашої спільноти, це відстоювання мирного життя, це мільярди нових світанків для інших людей, для мене. 
 
Що ще змінилося після 24 лютого? Дихання. Воно стало частішим через звук ракети, що пролітає над головою. Подих перехоплює від радості, коли бачиш, як наші звільняють Харківщину чи Херсон. 
 
Кисню бракує виступити з поминальним словом на похоронах друзів.
 
Часто дихаєш, коли у твоє місто заходять танки русні.
 
Задихаєшся, коли читаєш новини про хімічну зброю в Маріуполі.
 
Дихання зникає, коли трапляються новини про загиблих людей, невідомих чи найближчих.
 
Важко дихати, коли викопуєш десяту могилу в Ізюмі, в лісі, а на хресті нема імені, тільки дата смерті.
 
І рівень колишньої близькості з іншими не важить, коли йдеться про смерть українця у цій війні. Бо зараз усі українці – рівнонаближені один до одного. Ми зараз усі є родичами одне одному. Тещами і вуйками, свекрухами і сестрами. Так, батьки, що раніше тільки передавали своїм дітям у студентський гуртожиток в іншому місті передачки з харчами, зараз передають це і на передову нашим воїнам. Вареники, галушки, городина, холодець, мішки картоплі. Також передають одяг – рукавиці, штани, дощовики, флісові светри, прокладки, термобілизну. Словом, усе, що передають і своїм дітям. Також передають тепловізори, наколінники, бронежилети, каски, коліматори, розгрузки, інші вкрай важливі деталі сучасних воєнних обладунків. 
 
Бо ми всі – батьки, бо ми всі – матері, бо ми всі – діти.
 
Бо ми всі – Бандера, бо ми всі – Україна, бо ми всі – україненята. 
 
Відчуття часу. Теж змінилося. Час почав поводити себе скажено. Речі, які раніше тривали довго, зараз тривають коротко. Речі, які тривали довго, зараз тривають безкінечно. Зараз дев’ятий місяць повномасштабного вторгнення. І, з одного боку, день до вторгнення, здається, був ще років десять тому. З іншого – здається, що день після вторгнення був вчора. Ми не постаршали на дев’ять місяців, ми постаріли на десять років. Бо з часу вторгнення відбулося більше подій, ніж за останні років десять. 
 
Змінився простір. Його стало менше. Є твоє тіло, є кілька найближчих людей, є тривожна валіза, є новини у смартфоні. Це майже все. Це – необхідне. 
 
Раніше простір не обмежувався лише необхідним, раніше йшлося не про необхідне, а про бажане. Зараз ми хочемо переважно одного й того ж, раніше хотіли що завгодно і в найрізноманітніших конфігураціях. Стало менше свободи в просторі, у виборі, але тепер вибір став однозначним. 
 
Географічного простору, де ми можемо тепер знаходитися, стало більше, оскільки безліч країн відкрили для українців свої кордони. Але його стало водночас і значно, значно менше – через тимчасову втрату українських територій. Що нам Іспанія, коли не можна пройтися Олешківськими пісками. Що нам Лос-Анджелес, коли не можна пірнути в Азовське море. 
 
Змінилася чуйність. Ми стали турботливішими і людянішими до усіх. Крім, звісно, русні. 
 
До пенсіонерок, які рахують монети на касі супермаркету. До песиків, що стають у чергу на годування в місті, яке п’ять місяців засипало російськими «Градами». До школярів, які малюють на уроці математики рогатого путіна. До жінок, які фарбуються яскравішими помадами, ніж до війни. До тих, хто втратив кінцівки, і до тих, хто ошаленіло танцює на рок-концерті. До тих, хто втратив рідних. До тих, хто втратив домівку. До тих, хто нікого й нічого не втратив, але просто є українцем, тому що і він, і ми знаємо: його теж хочуть знищити орки. До тих, хто засипає донатами рахунки ЗСУ, і до тих, хто виходить на мітинги на підтримку України в різних містах світу. До морських свинок, які не вижили у покинутих домівках. 
 
До наших воїнів. Особливо до них. 
 
Змінилося все, буквально все. 
 
Змінилися звички. І часто вони уже несвідомі й автоматичні. Наприклад, зараз важливо тримати всі пристрої зарядженими, знаходитися подалі від вікон, враховувати час початку комендантської години тощо. 
 
Змінилася поведінка, особливо під час повітряної тривоги. Поляки, які приїжджали в Україну, питали: а що робити, коли буде повітряна тривога? І ми, навчені кількома першими тижнями панічних атак і біганини й ударами за кількасот чи пару десятків метрів від нас, розказуємо, як себе поводити – спокійно йти в укриття. Хоча на вулиці уже майже ніхто не змінює рух, і далі гуляють з дитячими візочками, і далі вибивають килими. 
 
Змінилася лампочка у коридорі, яка час від часу вимикається на кілька годин, бо російські ракети й іранські дрони зруйнували третину енергетичної інфраструктури України. 
 
Змінився смак кавуна, оскільки ці соковиті ягоди цьогоріч не завозили з Херсонщини через окупацію. 
 
Змінився вміст рюкзаків і жіночих сумочок, оскільки зараз там лежать турнікети і кровоспинне. 
 
Змінилася сексуальність, бо у декого взагалі відпало бажання, а дехто тепер хоче безперервно. 
 
Змінилася реклама, бо коли ще так раділи повідомленням про те, що «Макдональдз» відновлює свою роботу? Раділи навіть ті, хто його ненавидить. 
 
Змінилися діти. Бо раніше вони ніколи, по-перше, не були в бомбосховищах, тим більше усім 3-А класом. А по-друге, не співали там про батька Бандеру і Стефанію-маму. І по-третє, вони перестали боятися. 
 
Змінилися міміка й жести. Якщо в перші дні від повітряної тривоги трусилися руки, то зараз від новин про можливий ядерний удар десь над Черкащиною – лише легка усмішка. 
 
Змінилося життя. Тобто – сприйняття життя. І його ціна. Бо якщо ось так легко орки беруть і катують, знущаються з людей, які ще вчора працювали поштарями, чи були студентами, катують просто мирних людей, то яка ціна життя? То навіщо планувати своє майбутнє? Навіщо працювати, спілкуватися з друзями, доглядати за собою? Завтра тебе може не стати. 
 
І водночас змінилося відчуття впевненості у боротьбі за свою свободу і за своє існування. Ця впевненість стала незнищенною і всесильною. І тепер ще більше хочеться жити, творити, ростити дітей, спілкуватися з друзями, доглядати за собою. 
 
А що ж лишилося таким самим, як і до 24 лютого?
 
Хіба що послідовність нот у сольфеджіо.
 
Хочеться, щоб діти при слові «гама» згадували про музику. А не про радіацію. 
 
Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

chytomo.com

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я