Днями у видавництві «ІМЕКС-ЛТД» (Кропивницький) вийшов роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном», який чекав видання 11 років. Майже стільки ж чекав і перший відгук на нього – коректора обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного Людмили Островерх, яка була однією з перших читачів.
Нещодавно мені довелося бути коректором надзвичайно цікавої книжки.
Усе в ній наче списано з мене! Її героїня мені зрозуміла в усіх її вчинках. Гадаю, багато хто впізнає себе в неї, бо вона насамперед – мати.
Материнська любов – це жертовність, самовідданість, але це ніяк не заважає жінці бути коханою й прагнути жіночого щастя. В ідеалі це два боки сутності жінки, і трагедії починаються тоді, коли вона змушена обирати щось одне. Власне, вибору немає: між своїм особистим щастям і щастям дітей більшість жінок оберуть останнє. Бо інший варіант – це вже не жінки…
Ось на такі роздуми мене спонукав рукопис роману Ольги Полевіної «Тополя за вікном». Уміє авторка зачепити! Прочитавши, не відпускає. Роздумуєш про її героїв, примірюєш на себе дії й характери, намагаєшся знайти інші варіанти розвитку подій – і не знаходиш… Її герої залишаються як давні знайомі, і ти відчуваєш до них ніжність, прихильність, співчуваєш їм, згадуєш про них…
Що в ній такого, у цій уже немолодій жінці, яка залишилася сама у квартирі, де колись було чутно багато дитячих голосів? І – тополя за вікном як свідок того, що відбуло. Усе минуло, а вона незмінна. Самотня жінка осіннім вечором дивиться на неї і згадує своє непросте життя…
Були і краса, і талант. Нереалізована. Один необачний крок у юності – і все пішло шкереберть. Кохання – було. Але ж… діти. У неї, у нього…
Хтось скаже: діти зламали їй життя. Ні, вони – головне її щастя! Чи могла вона від них відмовитися? І думки такої не виникало.
Опуклий жіночій образ. Не свята. І – свята водночас. Не судилося зробити кар’єру – освіту не здобула, бо зовсім юною народила двійню. Але – надзвичайна, з почуттям гідності, незламна, безкомпромісна.
А ще в романі незабутні чоловічі образи. Є в її чоловіках усе – і розум, і характер, і привабливість, але ж… Авторка вміє так показати тріщинку, гнилизну, що відчуваєш до них відразу й огиду.
Як описаний директор підприємства, у якого героїня була секретаркою!.. Супермен! Лорд! Блакитна кров! А яким мізерним він здається поряд із нею через мерзенні вчинки! А в неї скільки гідності, шляхетності, витримки!..
Письменник, якого вона пригріла й покохала, – талановитий, але безвільний. Покинув її, бо «там дитина». І це виправдовування звучить фальшиво, бо річ не в дитині. Він – ганчірка в руках підступної дружини-зрадниці.
А як описаний світ письменництва! Герой пише роман, головної героїнею якого є саме вона – друкарка і за сумісництвом – перша читачка.
А побутові проблеми родини, такі зрозумілі багатьом! Читаючи, неначе поринула в молодість. Ніякі підручники з історії не передадуть віяння часу так, як художні твори!
Закінчується роман щасливо, підтверджуючи думку, що чоловіки йдуть, а діти залишаються. Саме в тяжку хвилину, коли самотність накриває з головою, у двері постукали. Це прийшли її дорослі діти.
Для кого написаний роман? Багато говорять про «жіночу» літературу як синонім легковажності й поверховості.
Твори Ольги Полевіної – для всіх.
Для жінок, які краще зрозуміють джерела своїх прагнень і вчинків, бо в жінок «залізна» логіка. Просто треба знати приховану інформацію.
Для чоловіків, які хочуть зрозуміти жінок. Бо за жіночими вчинками стоять почуття, роздуми, обставини, про які не всі відають.
А взагалі, не буває жіночої чи чоловічої літератури. Є література талановита – і не зовсім. Для людей розумних – і не зовсім. Для тих, хто має добрий смак, і тих, хто цим не відрізняється. Кожен сам обирає, що читати.
Скажи, що ти читаєш, і я скажу, хто ти…
Ольга Полевіна написала роман, а файл зник. Зовсім. Так буває. Та через шість років вона наново переписала його. Каже, що багато чого змінила. А кажуть, що рукописи не горять!.. Ми вже не взнаємо, яка була перша редакція.
Сподіваюся, що цього разу ми побачимо книжку в паперовому вигляді – і вона не щезне. Як перший читач, скажу – це була б непоправна втрата.
Людмила Островерх
