“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
* * *
Тиха нічка. Чорна кішка.
Причаїлась і не дише.
Тишу лапкою колише.
Землю кігтями черкає.
І чигає. І чекає…
Пів землі чорніє.
Пів землі біліє.
Усміхається до сонця
синя плівка атмосфери
десь у безвісті туманній.
День – омана.
Днів немає.
Всесвіт – Ніч.
Тільки зорі на просторі
лячно блимають свічками.
І гарячі метеори
креслять вічну чорноту.
Щось не спиться.
Кішка ночі
водить жовтими зіньками
і чигає між зірками
на принишкле мишенятко
мого серця…
Даль примарна.
День – омана.
Де ви, люди?
Дня не буде!
ПОЛИВ’ЯНІ КОНІ
На ярмарку старий гончар пантрує
полив’яних коней, що табуном
пасуться на строкатому рядні.
А коники ж які!
Бокасті та дзвінкі.
Хоч запрягай – і в путь.
Та от біда. Чомусь їх не беруть.
Зате хлопчина поруч,
неначе на арені,
розпродує коней химерних
із настовбурченими гривами.
За гривеник
своїх старий віддав би.
Та от біда…
«Купуйте! – просить
із печальним виглядом. –
Ці коні справжні. Як живі.
А ті… А ті нечистий вигадав…»
Я гончаря старого пожалів.
Купив двох коників бокастих.
Пустив їх пастись
на робочому столі.
Дивлюсь – і мариться…
Летять химерні коні!
* * *
Б’ють по своїх.
Бо душить жаба.
Кум-кум!
Ква-ква!
Моква.
Вода іржава…
На кума кум.
На друга друг.
А брат на брата.
Кому – за пруг.
Кому – за ґрати.
Кум-кум.
Кума.
Ума нема.
І жаба душить.
Душа байдужа…
Стріляють по своїх.
Приціл хрещатий –
на серці печатка.
* * *
Петро гр.; petra –
скеля; камінь…
Каїне, покаймось!..
Камінь – моя карма.
Каменю мій, каменю,
кармо, не лякай мене.
Камінь – це мій брат.
Смерть він заперечує.
Зрізом поперечним
світиться агат.
Що там?..
Ой, не ріжте!
Брате,
я – наріжний.
Кармо,
порятуй мене…
В камінь перевтілений,
чую голос Вічності.
Мічений, посічений
скальпелем тупим, –
каменю,
терпи!
ДУМА ПРО БАНДУРУ
Бандуристе, кличе нас Батурин.
Від струни – сто весен до струни.
Пригорни сестриченьку бандуру
і лицем до сонця поверни.
Заговорить, заголосить, заспіває
та бандура веселкова.
В ній мелодія і слово,
в ній душа твоя ридає.
Вдар, нахмурений кобзарю,
вірним серцем по струні!
Хай здригаються казарми
і глухі тюремні мури –
грай, козаче,
брате бурі!
Любій сестроньці бандурі
всі загрози і погрози
не страшні.
Не збирається бандура помирати,
бо вона ж міцного роду.
Що їй моди і негоди!
Заголосить, заспіває,
невпокорена, жива –
і сумну струну весела доганяє,
і за струнами видзвонює трава.
Не барися, бандуристе,
на бандуру помолися
і веселої заграй.
Щоб розтала чорна хмара,
щоб не стало яничара,
щоб веселка зав’язала небокрай…
Грай, козаче, грай!
З нами воля, з нами слово,
з нами зоряна яса.
Ти із Богом поріднився.
Піднімай нас, бандуристе,
у просолені сльозою небеса!
* * *
Вересень – це сливи.
сині, сиві.
Сливи – в дім.
Сливи – в дим.
У димах Івашківці.
Тут чумак Івашко
причаївся в літі,
в кочовім столітті,
і дідам на диво
виглядає Діву.
День за пругом лебедіє.
Марне діло!
В небі Діва.
А на змореній землі
дзвонить зірка у золі.
Дим сушарні
дише жаром.
З вечорових дужих пліч
зорі падають у піч.
Я при світлі Звіздаря
вибираю в чарах синіх
підгорілі чорносливи.
І не знаю, неборак,
де тут слива,
де – зоря.
* * *
До кого ще волати?
До Бога чи Пілата?
О марево омани!
Це марно, марно, марно…
Посію – чорна зграя
насіння підбирає.
Видзьобує, клює:
моє, моє, моє!..
Оглянуся довкола –
а поле голе, голе.
До себе я волаю.
Душа моя палає.
Зоря моя –
все вище.
А я на попелищі.
* * *
Повільно, зосереджено
ліплю я снігову бабу
на широкому нашому подвір’ї.
Так ліпили її
мій тато,
мій дід,
мій прадід,
мій пращур…
Не знаю, може, тому
наша снігова баба
схожа на скитську бабу.
Це наслання якесь,
але мені здається,
що моя снігова баба
докірливо дивиться на мене
сльозавими вуглистими очима…
Боже милий!
Снігова баба боїться весни.
Мов сніговий наш Світовид,
вона лячно оглядається
на чотири сторони світу,
ладна закам’яніти
і стати скитською бабою.
* * *
Упаду тобі на груди.
Все забуду.
Перебуду.
Захлинуся від озону.
Серце, бийся і люби!
Може, перса – білі дзвони,
може, білі голуби.
Ти така сьогодні горда,
як незгода, як негода.
Болі стогнуть і саднять.
Не впаду тобі на груди.
Може, груди в час огуди –
двоє гнівних бісенят…
Вечір.
Тиша в небозводі.
На горищі спить незгода.
Між гілками горобин
видно зіроньки червоні.
В нашім літечку спросоння
мило дзвонять білі дзвони,
і воркують голуби.
КОЗАЦЬКА ПІСНЯ
Забарилася весна.
Арктика не скресла.
Та вібрує далина –
і відлуння долина:
«Ах, какая песня!»
Десь поділася біда.
Злидні позникали.
Віддаляється орда.
Ходить пісня молода
поміж козаками.
Оглядаються женці.
Де той воріженько?
Грає шабелька в руці.
Диригує в толоці
Дорошенко.
Похитнулась кураєм
воленька ледача.
Тішить юних королев
і на люльці награє
Сагайдачний.
Рід коритися не звик
на стежках небесних.
Мова предка – не язик.
Але хреститься мужик:
«Ах, какая песня!»
ПЕРЕЧИТУЮ СОСЮРУ…
Випливає Третя Рота
за екраном голубим.
А проява чорторота
заклинає: «Не люби!»
Але як же не любити,
як не дихати мені?
Запеклася у блакиті
кров на дикому вогні.
Око п’яного рубіну
задивляється у даль.
На Різдвяну Україну
насувається орда.
Гасне сонце у Святині,
гостро пахне сивий сад.
І над серцем невситимо
Костомаха нависа.
Ми не вільні. У безодні
свище вітер ножовий.
Україно! Будь сьогодні
і для вічності живи.
Не згинається лозинка
у темниці кам’яній.
Та гойдається сльозинка
на вітристім знамені.
Бо немає щастя-злота.
Тільки січень молодий…
Відпливає Третя Рота
у космічні холоди.
* * *
Хотілося додому їм.
Вертали з далини,
з якоїсь невідомої
локальної війни.
Пропалені, просолені,
здорові і живі…
Синам світили соняхи
на грані межовій.
Синам – зелена вулиця,
оркестру мідний спів.
Неначе все забулося,
неначе всі вернулися
з розпечених пісків…
За танками остиглими
роїлася юрба.
Під чорними хустинами
чаїлася журба.
Віддаленими грозами
бадьорий марш бринів.
Біліла насторожена
голубка на броні.
* * *
Навіщо, Господи? Скажи нам.
Алея цвинтара трудна.
Бруском небесної крижини
біліє цинкова труна.
Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
на кригу падає грудьми.
По серцю крешуть автомати.
Злітає цвіт, немов сніжок.
І на портреті гладить мати
колючий чубчик-їжачок.
***
Віче-вітчиме, стогни!
Ще батьки не воювали,
а приречені сини
відійшли за перевали.
Спомин травами пропах.
Помолодшали ці війни.
Генерали з-під папах
поглядають на цивільних.
На лиці чужа печать.
Кожна квіточка бентежить.
І розпачливо кричать
юні дітоньки-протези.
СИМФОНІЯ
О брате мій, маестро!
Над кратером оркестру,
над буйною твоєю головою
яскріє сяйво місячного кола.
І ти у німбі.
Сивий Саваот.
Перед тобою вогняна стихія
зачаєної магми.
Ти витаєш
між небом і землею.
У правиці
уже вібрує паличка чарівна.
І рветься нитка тиші.
Ось вона,
твоя жадана, зоряна хвилина!
Злітає вгору паличка.
І магма
вирує, закипає в глибині.
Рука твоя мелодію малює.
Світи стрясає віщий грім литаври.
Летить у вирій,
тане за світами
відлуння галактичної симфонії…
Вже гаснуть люстри.
Жмуриться юпітер.
Але горить на сонячному вітрі
твоя сльозина.
Зіронька єдина.
БІЛИЙ ВІТЕР
Сивію, брате мій, сивію.
Лечу, пірнаю з головою
у білий вітер, у завію,
і сам не знаю, що зі мною.
Не знаю, що це так біліє
і так пекучо сліпить очі.
Перед очима білим змієм
зима на кручі шелескоче.
Душа неждано заболіла
над сумовитими шляхами.
Закружеляли заметілі
несамовитими снігами.
Димить пустеля у пороші.
Сліди ведуть у веремію…
Стоїть веселка при дорозі.
Сади цвітуть. А я сивію.
Сивію, брате мій, сивію…
РЯТУЙТЕ, ЛЮДИ, ПІСНЮ!
Не гріє сонце. Птиця не співа.
Та вірить серце. Пісня ще жива.
Допоки ще не пізно –
рятуйте, люди, пісню!
Рятуйте, люди, пісню,
рятуйте!
У вічі смерті, брате, заспівай.
Співуче серце ґрати розбива.
На ріднім ясноколі –
стрічаймо пісню волі!
Стрічаймо пісню волі,
стрічаймо!
Потрібна пісня зболеній струні.
Під небом пісні бомби не страшні.
Усім катам на горе –
співайте, люди, хором!
Співайте, люди, хором,
співайте!
Співайте, вражим нелюдам назло.
Над вами Боже небо, як чоло.
Хай спів стрясає груди.
Вставайте, горді люди!
Вставайте, горді люди,
вставайте!
Хай спів стрясає груди.
Співайте, добрі люди!
Співайте!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
