Літературну спільноту Січеславщини наздогнала сумна звістка: відійшов у засвіти старший товариш, талановитий поет Михайло Дяченко – член НСПУ.
Згадує однокурсниця пана Михайла, журналістка і його товаришка Таїса Ковальчук: «Свої листи він любив підписувати: Мишко з Михайлівки. Відлетіла його душа під час перебування в районній лікарні, де намагалися підтримати здоров’я поета. Сумну звістку повідомила його племінниця Дарина, котра опікувалася своїм дядьком і в хворобі, і при здоров’ї, як і її брат Богдан. Поховали Михайла в його рідному селі Михайлівці, на цвинтарі, де вже спочивають мама, менша сестра і батько, 12 січня.
Сум, жаль, непоправна втрата! Співчуття рідним і близьким!
У недавній телефонній розмові Михайло сказав: «Прощаюсь зі своїми архівами». А вони в нього багатющі! Книги, журнали, газети, листування з багатьма відомими письменниками, починаючи від корифеїв української літератури і до письменників сучасності. Цей письменницький спадок вартий того, щоб його взяв під свою опіку обласний державний архів.
Вірші Михайла Дяченка такі світлі, так торкають душу, сповнені любов’ю до МАТЕРІ, РІДНОГО КРАЮ, РІДНОЇ МОВИ – ДЖЕРЕЛЬНОЇ, ЯК І ЙОГО ПОЕЗІЯ, – вони дарують ВІРУ, НАДІЮ, НАСТРІЙ.
Цю поезію Михайло читав у моїй радіопрограмі, присвяченій виходу першої збірки поета «Іще зозулі слово не погасло…» (видавництво «Січ», 1991 р.)
***
Якийсь високий нетутешній дощ
пройшовся садом, травами, лугами,
протупотів полтавським шляхами,
пробігся полем впоперек і вздовж;
подавсь до лісу, вибіг на галяву,
заполонивши горлиці уяву,
і та притихла й винувато змовкла,
сидить тепер німа на дубі, мокне
і слухає, як рясно ліс шумить,
як десь вгорі –
гримить,
гримить,
гримить! –
Мільйоном звуків заридала тиша,
мовчить пташина бідна і не дише…
І де той дощ не бігав, не бродив
зоставив по собі чимало див:
дороги свіжо – свіжо зачорніли,
а трави ще радіш зазеленіли;
поглянь, як листя дрібно сріботить
і крапля з листя пада кожну мить,
не дивишся, бо серце слуха щем:
от би й собі хоч раз побуть дощем!
А він уже над озером чаклує,
цілує воду, комиші цілує,
завзятий, щедрий, самобутній дощ, –
липневий! –
зачарує хоч — не — хоч…».
На світлинах: Михайло Дяченко (2 фото); гуртова на фоні Каховського водосховища: (зліва направо) Володимир Грипас, Михайло Дяченко, Семен Ковальчук, Юрій Кібець (1966-1967 рр.) – поетичні зустрічі гуртківців на Нікопольщині; у Михайла в хаті: Таїса Ковальчук, Михайло Дяченко, Олесь Завгородній, Павло Дінець.
Дніпропетровська обласна організація висловлює співчуття родині Михайла Дяченка.
Світла пам’ять Тобі, шановний колего!
