Оголошуємо передзамовлення нової книжки!
У своїх споминах Антонін Снігур малює правдиву картину свого життя і виживання під час Голодомору 1932−1933 років − геноциду українського народу.
Вони написані винятково щемливо та в особливій щиросердній манері, що нікого не залишить байдужим. Тому читачі цих спогадів разом з головним героєм переживуть усі його емоції і пройдуть через усі випробування, які випали на долю семирічного хлопчика в голодні роки.
Втім, цей текст – не лише про страждання, голодування та смерть. Ці спогади також − про непереборне бажання жити, боротьбу за життя і щастя жити, тобто про все те, що так важливо для української нації зараз, у час важких воєнних випробувань.
Книга розрахована на широкий загал читачів і приурочена до 90-х роковин Голодомору.
Передзамовлення за акційною ціною триває до 1 лютого!
Подробиці – на нашому сайті: https://smoloskyp.com.ua/
ст. 65
Після повернення нашої сім’ї в грудні місяці із Закавказзя, тато після кількох днів відпочинку пішов у колгосп на роботу. З роботи він приходив стомленим і змарнілим. Говорив, що заробляє трудодні і вихододні, та ще обіцяють колись дати кілограмів 2–3 якоїсь допомоги. Тому тато, як я вже писав, залишив нас і поїхав у світ шукати щастя. І залишилися серед сніжної і морозної зими ми, малі ще діти, разом із мамою: мені було сім років, а Віталію – три. Мізер грошей, що залишилися в мами, в той час були нічого не варті, вони в селі ціни ніякої не мали. Найвищу цінність мав хліб і інші продовольчі продукти. Під кінець зими стали ми кормитися тим, що хтось дасть. Рідні в селі було багато, але кожна сім’я розраховувала на свої можливості, тому допомагали нам чим могли і, по суті, відриваючи від себе. А ми споживали все, носом ніхто не крутив і їли все підряд із великим апетитом та жадобою. Пам’ятаю, що для нас тоді навіть давня і припорчена квасоля була смачною. Їстивними та смачними були для нас і бруньки з берестків, якими в нас була обсаджена доріжка на город (алея). Усі ми тоді були дуже голодними та худими.
В ті голодні і безнадійні дні сидів я якось у хаті на нашій широкій лаві, журився, думав про їжу і спостерігав. В хаті було холодно й темно. Біля дверей у залу стояла мама. У хаті по долівці, яка тоненько була притрушена вже перетертою соломою, лазив мій братик Віталій і своїми маленькими ручками щось шукав. Якщо знаходив чи то дрібненьку грудочку, чи то колінце із соломинки, брав у ротик і, скуштувавши, випльовував. Так і не знайшовши нічого їстивного, зупинився, а потім, піднявши маленьку голівку і повернувши її до мами, став слізно і благально просити:
– Мамо, хочу буби! Мамо, дай буби! Мамо, дай буби!
Тоді мама взяла його на руки, пригорнула до себе, і ми всі гірко заплакали.
І знову мама ходили до рідні, до близьких і далеких родичів із надією, що хтось дасть. І потрошки, в більшості рідня, відриваючи від себе, допомагала. На сьогодні я їм всім дуже, дуже завдячую: уже давно покійним моїм бабусям Палажці та Явдосі, двоюрідним маминим сестрам Прісці та Явдосі і багатьом іншим! Але то була незначна допомога. Ми голодували. Мама стала опухать, а я, отупілий і безсилий, ходив по садку (у вишняку шукав глей), чухрав із дерев бруньки, куштував та їв їх. Найбільше мені сподобалися і прийшлися до смаку бруньки Берестка29. Тоді вони для мене були найсмачнішими, особливо в період набухання. Але Бересток я ще буду описувати окремо, а тому, не зупиняючись, перейду до розповіді про подальші події того часу.
У квітні 1933 року в селі відкрили колгоспні дитячі ясла. Ще напередодні, перед тим, як вести мене і Віталія в дитячі ясла, мама стала нас старанно готувати. Наші близькі сусіди Сілівашки у той день підготовляли до ясел і свого Колю, мого ровесника і товариша. Ще вдень мама ножицями попідстригала нас. Потім підігріла в печі великий горщик води і викупала в дерев’яних ночвах. Переділа в чисту білизну. Роблячи всі ці процедури, мама весь час розказувала, що нам у садку буде дуже добре, що там даватимуть багато доброї їжі, що даватимуть їсти хліб, що там буде багато всяких цяцьок (іграшок) і так далі. Слухаючи мамині розповіді, я те і робив, що раз за разом ковтав слинку, і хотілось мені, щоб той завтрашній день прийшов до нас прямо сьогодні, прямо цієї ж хвилини. Тієї ночі я декілька разів пробуджувався, і однією з перших моїх думок була думка про хліб, який дадуть завтра в садочку.
