Він – справжній лірик, який намагається завжди бути чесним із собою, людьми та Богом. І саме це вважає секретом власного успіху.
У своїх книгах лауреат Шевченківської премії, прозаїк, філософ, публіцист, член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників Мирослав Дочинець відкриває тему життя, філософії, любові, відносин, дружби, духовності та тих моментів, що торкаються найбільших глибин душі. І не дивно, що свій відгук у серці на видання віднаходять десятки тисяч читачів з різних куточків України та світу.
Нещодавно відомий закарпатський письменник відвідав Сваляву з презентацією своїх книг. Ми вирішили поспілкувалися за чашкою чаю із уродженцем Срібної Землі Мирославом Дочинцем, аби ви мали змогу дізнатися про глибину думки письменника через наше інтерв’ю.
Мирославе Івановичу, укотре відвідуєте Сваляву?
– Якщо говорити про зустріч у форматі читацькому, от як сьогодні, то фактично вдруге. Чомусь у цьому плані Свалява залишалася на узбіччі, інші міста більш активні – Мукачево, Ужгород, Хуст. Тепер Рахів нас запрошує на великий творчий вечір у свою громаду. Однак це не означає, що у Сваляві немає читачів, навпаки – я здивований і приємно вражений тим, який тут читацький актив! Це люди мудрі, освічені й охочі до культури, яким у цей непростий час потрібна певна розрада, людські контакти, які б душу трохи врівноважували.
А вперше я був у Сваляві два з половиною роки тому. Це була приватна ініціатива молодої творчої людини, так як звучало багато прохань, тож вона взяла на себе організацію зустрічі. У результаті зібрання відбулося гарно, мало того, що книг не вистачило, я мусив залишати книжки на продаж. Відтак був створений маленький пересувний книжковий магазин – між своїми колегами й друзями пересилали книги більше року.
Усе ж який головний настрій панував під час теперішньої зустрічі?
– Жодна творча зустріч не повторюється, вона не є схоластичною, це не лекційний формат і це не зустріч однопланового характеру для спеціальної аудиторії. Саме тому виходить завжди цікаво. Теперішня зустріч подарувала мені несподівану й дуже строкату аудиторію як щодо віку, так і за інтелектуальною і географічною приналежністю. Наприкінці люди підходили із запитаннями, купували книжки і розповідали, що дехто наразі мешкає тут, але родом зі сходу країни, з Харкова, Києва. Звісно, час і доля вносять корективи, але читач залишається читачем патріотичним, зацікавленим і оптимістичним. Це дуже добре, бо часи переживаємо непрості, але такий формат зустрічей є необхідним. Люди шукають опору не в телевізорі, не в безперестанних і різних коментарях, які лунають від багатьох експертів. Вони шукають контактів прямих, живих, які були б засновані на нашому слові, цінностях, якихось родових багатствах, врешті, на етносі й психології живого буття. І, слава Богу, що мої книжки десь знаходять відгук у цьому і несуть це слово і потребу, отримують поклик до якихось нових переможних думок і дій. Так і має бути з книгою. Вважаю, що книжка має давати передусім рецепти тих чи інших ситуацій, зорганізовувати людину і нести енергію обов’язково. Тоді книга стає частиною тієї зброї, що казала Леся Українка, якраз на такий час, як і тепер у нас.
Чи знайомі Ви із сучасними письменниками Свалявщини?
– У цьому плані Свалявщина цікава, бо тут різнорідна молодь, цікаві автори, десь і трохи русинського плану. Також тут більше журналістів і більша тяга до творчості газетної та публіцистичної. Знаю, гарні тексти й поезію пише моя давня знайома ще з табору юних літераторів Ірина Андрійчук (Завадяк). Колись допомагали їй книжку видавати, це радісні такі миті. Тож у тутешніх громадах не глохне нива творчості.
Ніколи не приїжджаєте у Сваляву просто на прогулянку або відпочити в санаторіях?
– Я дуже часто буваю у «Карпатах», люблю гуляти, плавати, дуже часто у Поляні буваю. У «Сонячному Закарпатті» неодноразово був на зустрічах із відпочивальниками, також у «Синяку». А в Сваляві хіба що якісь справи плану більш приватного.
Мешкаєте у Мукачеві, хоча родом із Хуста. Чим полюбили місто над Латорицею?
– Ну, часто міста нас самі вибирають і якщо вгадаєш той внутрішній камертон і вібрацію міста, то воно дуже сильний вплив чинить на людину. Звісно, якщо ми приймаємо місто, тоді й воно приймає нас теж і стає рідним, а деколи другою батьківщиною. І так доля привела мене до Мукачева, звідси моя дружина, ми з нею навчалися разом. Робота, потім діти, родина – дітей двоє та онуків четверо, очікуємо на п’ятого. Мукачево для мене осібне тим, що це давній осередок духу, культури, духовності й релігійності. Певна культурницька столиця, свого роду. Я мав можливість осісти в Ужгороді, бо працював там, але все таки душа обрала Мукачево. І я не жалкую.
Що для Вас письменництво?
– Якщо спрощено, то це можливість найприйнятнішого самовираження. Письменництво я обрав ще давно, у дитинстві, до знання абетки воно мене зачаровувало. Я готовий був слухати народні казки, оповідки неймовірно. Це була, напевно, генетична впізнаваність. Відтак книжки відкрили мені інший світ, вони кристалізують погляд на сприйняття простих речей метафорично. Як казав Григорій Сковорода, головний світ не явний, а прихований, який таїть у собі найбільше загадок, розгадок і пояснень, сенсів, які побутове, рутинне життя відкривають по-іншому. Це є чародійство, це магія, якби дивно воно не звучало, але це насправді так. Коли передаєш своє сокровенне і це відгукується у тисячах і тисячах людей, це перекладається, це має попит і це працює та змінює людей. Оце є вища ступінь служіння. Звісно, для мене це дуже суттєво і для мене це святе.
Не думали написати книгу про своє життя?
– У кожній книзі сторчать вуха автора, є присутність його духу і душі. А в кожній книзі, якщо ми і не є головними героями, присутня наша частина душі. Тому у художньому творі є мрія досягнути того, чого прагнеш досягнути у життєвій площині. Великою мірою, художня книга є автобіографією душі, не просто автобіографією, а автобіографією душі письменника. Це важливіше, ніж просто біографія твоїх життєвих циклів. Тому що душа – це жива субстанція, яка розвивається, якщо ти цього хочеш, якщо ти її насичуєш духом. І от ці речі, ці знахідки, нові відкриття чи переживання стають одкровеннями потім. Якоюсь мірою, ти і автор, і учасник цього. Тому просто писати: народився, вчився, одружився, працював це трішки спрощено. Можливо, для мене це поки не на часі, ще не той вік, коли я б хотів написати мемуари. Це не була б найцікавіша книжка – цікавіше те, що ти переживаєш і проживаєш. Я так думаю.
А яка книга з Вашого доробку є Вам найріднішою?
– Знаєте, на такі запитання я дуже неохоче відповідаю, бо це теж саме, що спитати матір, які діти у неї найбільш вдалися, чи яких вона більше любить. Але навіть там є вибір і деколи матері цього не приховують. Це нормально. І тому відповім так – є книги, які я час від часу можу розгортати, це мабуть добра прикмета. Бо час від часу розгортаю книгу, читаю і дивуюся, хто це написав, як це написав, чому так, чому я б зараз по іншому написав. Для мене це особливо сокровенна книга «Мафтей», написана сухим пером, це «Діти папороті», і це «Горянин», тому що я найбільше вклав у них енергії, себе. Мене часто питають: у якій книзі «найбільше вас»? Відповідаю – у цих книгах мене найбільше, між рядками, як кажуть, там присутність мого внутрішнього світу.
Що вкладаєте у зміст такої очікуваної перемоги?
– Скажу відверто, це слово дуже спрощене, таке якесь менторське і книжне. Тому що люди не вникають у його зміст: ну перемогти, перемогти. Але що це означає? Дійти до кордонів? Чи це завоювати щось? Чи це вигнати ворога? Чи це піти далі? Чи це розвалити росію? Чи це відновити себе? Ну, це дуже вузьке питання, бо воювати з таким страхітливим ворогом, з ворогом, який у минулому починав війну погано, важко, але перемагав – це треба пам’ятати. І тому нам треба ставити собі за мету визволення, перш за все. Це наша найбільша перемога – визволення. Це очищення й максимальне відновлення своїх територій, адже це – наша свята земля.
До речі, які у Вас відносини з Богом?
– Я намагаюся, щоб вони були чесними, щоб вони були сокровенні і щоб вони були особистісні, це дуже важливо. Це не просто формально ходити до церкви, до сповіді, бити поклони, відчитувати молитви – це, на мою думку, ще не є віра, це ритуал, або ж зачислення себе до християнської деномінації, але це ще не означає, що ти з Богом. З Богом це тоді, коли тобі здається, що ти Його розчаровуєш, ти Його десь втрачаєш, ти, можливо, до кінця Йому не служиш, але бачиш, що Він завжди з тобою. Ти відчуваєш це у знаках, я вже маю інтуїцію духовну, і ти розумієш що він з тобою, і коли ти відходиш він іде до тебе і ця його присутність проявляється навіть у самий найменших побутових, інтимних речах у творчості. Це обов’язково така якась тінь, яка за тобою, і ти відчуваєш, що вона є, що ти чесний перед Богом, а чесність перед ним – це не означає не грішити, тому що світ такий важкий і ми гріхи робимо дуже часто, не бажаючи цього. Це означає довіряти йому і хотіти дивитися на світ його очима і слухати його вухами, тобто бути максимально чесним перед світом, перед людьми, перед ним – тоді є цей контакт і його поміч. Це я відчуваю дуже і в творчості особливо. Цих книг не було б, якби цього не було.
Як проводите вільний час?
– Я не розділяю своє життя на труд і на працю, на відпочинок чи хобі, це все у мене в одному, я довго до цього йшов. Я маю можливість, це навіть десь виборов, заслужив те, що моє життя, моя творчість якоюсь мірою і є відпочинок, і хобі, і задоволення, і радість, і труд, і якесь відкриття. Це дуже важливо, коли можеш змінити режим свого дня, і цей режим чи сфера життя тобі прийнятні органічно.
Ніколи не хотіли відкрити хоча б один свій авторський магазин книг?
– Знаєте, тепер із цим набагато простіше, у мене є сторінка у Фейсбуці, де маю 5000 обов’язкових читачів і близько 70 тисяч підписників. І це є настільки жива та активна «книжкова книгарня» – ви собі навіть не уявляєте! Ось і тепер я приїхав у Сваляву на кілька годин, і вже чекає купа листів із замовленнями у месенджері. Люди цікавляться книгами, купують, коментують, просять відповісти. Тепер, до речі, дуже багато замовлень із закордону, там українська діаспора наразі велика, і тому кожен другий день відправляю свої доробки читачам. Тому немає фізичної потреби у відкритті авторського магазину. Тим паче, мої книги є у всіх книгарнях України та навіть закордоном: у Канаді, Німеччини, Америці.
Чи є у Вас періоди чи події, за які жалкуєте і які б ви викреслили зі свого життя?
– Є. Але я викреслювати їх не буду. У кожної людини вони є, і про це смішно говорити і дурно «викреслювати» їх з життя. І навіщо викреслювати, коли це є частина мене, частина мого досвіду, частина моєї скорботи чи жалю? Усе що у нас є це наш багаж, який ми маємо нести, хоча, можливо, це не завжди легко.
Над чим працюєте наразі?
– Над собою. Завжди. Це моя праця – робота над собою. Книга пишеться, можливо, і не одна навіть, роблю це паралельно, тобто одна іншу витісняє. Нотую певні щоденникові записи – це є нормальне явище для письменника, я вважаю, так повинно бути.
Чому не вибрали Київ, Львів чи виїзд закордон для своєї творчості? Думаю, подібні пропозиції до вас надходили…
– А спробуйте зараз вигнати із Закарпаття тих людей, яких тут десятки тисяч через бойові дії у рідних регіонах. Вони не винні, що прийшли сюди, але побачите, далеко не всі вони повернуться додому. І не тому, що там немає, де жити, а тому що Закарпаття – Срібна Земля, це земля якоїсь особливої енергії та краси, загадки. Я міг жити у Києві, Львові, працювати в Одесі, Канаді, мені можливо було б там добре, гарно матеріально, але тут мені добре, комфортно, тут моє серце. Що тут ще скажеш…
Насамкінець розмови, що б Ви побажали свалявчанам із нагоди відвідин цього міста?
– Хотів би побажати їм, як і всім людям, більше стежити, доглядати і більше працювати зі своїм духом, навіть над гігієною духу. Тому що час дуже складний, важкий і допускати в душу стільки непотрібності, цих страхів, жахів, фейків, а їх дуже багато, це означає руйнувати себе. І, тим паче, коли ми не можемо вплинути на це, ми повинні віддати це Тому, Хто може зробити все найкращим чином для нас і самим робити максимально те, що може бути корисним для нашого народу, для нашої країни у цей непростий час. Терпіння, надиху, мудрості, тому що наші батьки, наші діди прожили війну, кожне покоління мало війну, і вони це прожили, пережили і вийшли з цього. Це потрібно сприймати по-філософськи, мудро. Усе минає, все пройде, і треба брати з цього якесь раціональне зерно, нове явище й нову реальність.
Спілкувалася: Ольга МОЛНАР
Ексклюзивно для інтернет-видання Район.Свалява
svaliava.rayon.in.ua
Прокоментуєте?
