Правда страшніша за вигадку. Відгук на репортажну книгу Мірослава Влєклого «Ґарет Джонс»

0
76

Мірослав Влеклий. Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала / пер. із пол. О.Шеремет. – Львів: Човен, 2020

Книга Мірослава Влєклого «Ґарет Джонс» може бути репортажем про правдивий шлях, про який не попередили в приказці «брехнею світ пройдеш — назад не вернешся». Молодий валлієць, здається, йшов правдою, але однаково не повернувся. Але й іти йому трапилося радянською державою, де головна газета теж називалася «Правдою».

28-річний Ґарет Джонс наприкінці березня 1933 року розповів світу, що українці помирають від голоду. Що всі в Україні чекають на смерть. Що сталінська політика призводить до цього жаху. Те, що він говорив, було справжнім обличчям «радянського раю», яким захоплювався не один західний діяч у важкі для світу тридцяті роки ХХ століття. У цей «радянський рай» міг повірити й Ґарет.

Перше публічне викриття голоду в Україні, звісно, не головна ідея книги польського репортера, проте цим вона найперше може зацікавити українського читача. Про самого Джонса дехто вже чув, зокрема після торішньої прем’єри фільму польської режисерки Аґнєшки Голланд «Ціна правди».

Джонс, звісно, не перший, хто дізнався про голод. Дослідник Тімоті Снайдер пише, що 1933 року Гітлер, виголошуючи промову на зібранні в Берліні, говорив: «… мільйони людей помирають від голоду в країні, яка може бути житницею цілого світу», залякуючи «марксистами». Гітлер робив це раніше, ніж Джонс вийшов із потяга, щоби побачити українські села.

Вочевидь, Гітлер не володів «таємними знаннями». Щонайменше західні дипломати в СРСР повідомляли своїм урядам про натовпи голодних. Просто Джонс не мав іншої мети, окрім поінформувати. Він не мріяв зруйнувати імідж радянців із їхньою «запаморочливою» п’ятирічкою й не підігравав чиїмось інтересам. Джонс взагалі багато про що говорив і попереджав. Ґарет Джонс був одним із перших іноземних журналістів, кого Гітлер узяв у свій літак. Йому й належить відома фраза: «Якщо цей літак розіб’ється, це вплине на історію всієї Європи». Це був 1933 рік. До того, як Ґарет розповість про голод в Україні, залишалося кілька місяців.Книга Мірослава Влєклого  — це радше книжка про талановитого чоловіка зі схильностями дослідника. А що цікавить дослідника, якщо не правда?

Автор не відкриває біографію Джонса — уже є дослідники, на яких він може спертися. Влєклий, як того і прагне репортаж, крок за кроком оживляє для нас здібного і працьовитого валлійця, перетворюючи його біографію в захопливу новелу. Новелу не за обсягом, а за несподіваним фіналом.

Здається, автор навмисне не квапить ключових подій, які змінили життя Джонса. Спершу бачимо допитливого хлопчину, який слухає оповіді моряків у доках рідного містечка й мамині історії про Юзівку (нині Донецьк), де вона працювала. Юнак швидко опановує мови й хоче досліджувати Росію. Він гарно вчиться, потрапляє на службу до колишнього прем’єр-міністра Британії Ллойда Джорджа, мандрує Росією, усе глибше занурюючись у неї. Джонс цікавиться й радянською авіапромисловістю, і радянським торговельним представником, який «їсть, як кінь», і непримітними робітниками та селянами в чергах, описуючи все це в анонімних статтях для газет.

Ґарет отримує добру роботу в Америці, хоч та й запала в економічну кризу. Поволі Джонс стає відомим знавцем у справах Росії — його лекціями заслуховуються. Попри зустрічі з представниками великої політики та бізнесу, Ґарет не оминає вулиць, де тисячі безробітних шукають їжу і прихисток. Він не відводить очей від простих людей. Слухає їх у кожній країні. Запам’ятовує навіть анекдоти — непоганий зріз справ у державі.

Джонс, вочевидь, талановитий, відкритий і вміє навертати до себе людей. Здавалося б, усе навколо обіцяло Джонсу гарну кар’єру, можливо, з роками проникливий чоловік знайшов би себе в британській політиці. Валлійця мав би чекати успіх, а не три кулі, випущені в нього напередодні тридцятиріччя.

У 1933 році Джонс спромігся побачити те, що не міг чи не хотів побачити жоден іноземний кореспондент, зачинений у Москві. Джонс (чи то журналіст, чи то експерт-міжнародник, а радше — дослідник) хитрощами покинув Москву, щоби дізнатися, що коїться в Україні. Після повернення чоловік не мав чітких цифр і фактів, які відомі нині, проте знав — голод реальний. Він сам бачив.

Товщина наступної частини книги вкотре нагадує — щасливої кінцівки не буде. Спершу Джонса публікували, він і далі виступав. Проте радянська влада почала робити все, аби дискредитувати людину, яку вона відверто проґавила.

Попри величезну історію, яку автор розгортає далі, характерна риса наступних сторінок — мовчання. Замість шаленого розголосу — світ поволі затихає. Залишається лише галас критики самого Джонса. Іноземні кореспонденти в Москві буквально готують містифікації проти колеги з «майже ідентичними й лицемірними фразами». Найбільше мусив попрацювати Волтер Дюранті, московський кореспондент The New York Times. Він відверто глузував із Джонса.

Дюранті — найвідоміший та найбільш «пригодований» іноземний журналіст у Москві. Він одразу ж пише статтю-спростування, мовляв, від голоду не помирають, натомість «поширена смертність через хвороби, спричинені недоїданням». Дюранті вправно користується відомим радянськими евфемізмами. Їх повно в архівних справах радянських спецслужб. Коли 1937 року НКВД звинуватило двадцятирічну дівчину з Чернігівщини в «підривній роботі», слідчий кілька разів виправляв її протокол допиту. Він ніяк не міг вирішити: дівчина звинувачувала радянців у «тимчасових продовольчих труднощах 1933 року» чи краще «господарчих»?

Вочевидь, правда, яку говорить Джонс, незручна. Америка тоді готувалася встановити дипломатичні стосунки з СРСР, а захід сподівався на Сталіна як на захист від Гітлера. Тому Джонса витіснили зі сцени без оплесків. Навіть Ллойд Джордж відмовився від Джонса, хоч насправді любив його і поважав.

Такі історії залишають тривожний осад. Це ніби підняти за край завіси великої політики, де одні люди жертвують іншими, гадаючи, що цього разу компроміс зі злом стримає ще більше лихо, і помиляються. Сьогодні в Україні війна. Тому новини з цитатами стриманих комюніке після «нормандської зустрічі» — жахають. Скільки компромісів зі злом може ховатися під сухими й обнадійливими фразами.

У книзі Влєклого є кілька історій, вартих окремих досліджень. Наприклад, постать Малкольма Маґґеріджа, ровесника Джонса, який був кореспондентом у СРСР, але швидко розчарувався в радянській владі. Маґґерідж теж знав про голод. Але коли Джонс просив його заступитися за нього, той нічого не зробив. Він взагалі перестав згадувати про Джонса.

Проте згодом Маґґерідж писатиме про голод так, що читач міг заплутатися й подумати, буцім отим чоловіком, який без дозволу ризикнув поїхати до України, був Маґґерідж, а не Джонс. Навіть напади Дюратні він обережно пов’яже із собою. Стаття в українській Вікіпедії про Маґґеріджа дуже нагадує життя Джонса в 1933 році. Власне, Маґґерідж, як і Джонс, нині має український орден «За заслуги». Проте автор книги показує, що Маґґерідж не зовсім той, за кого себе видає.

Водночас були й люди, які, здається, почули Джонса й спробували продовжити говорити про те, що він хотів сказати. Нині відома книга Джорда Орвелла «Колгосп тварин» тісно пов’язана не тільки з радянською дійсністю та голодом, але й з українцями, які намагалися цю книгу поширити. Українська — друга мова, якою переклали цю книгу ще 1947 року в діаспорі. Історія цієї книги захоплює. Це той випадок, коли правду можна майстерно сховати у вигадку.

Чому через два роки в Ґарета випустили три кулі — досі достеменно невідомо. Автор обережно підводить до того, що без НКВД не обійшлося. Сліди НКВД у дрібницях. Це ще одна гілка книги, яка вартує окремого дослідження.

Мовчанка пронизує не лише ті події в книзі, які стосуються 1933 року, але й пізніші. Радянська влада посіяла в людях страх, який не зникнув досі. Коли польський репортер приїжджає в ті місця, де Джонс бачив і чув про голод, він заледве може щось випитати у людей. Страх усе ще живий у тому краї, який бачив Джонс. Він сховався в стишеному голосі й мовчанці, яка западає, щойно торкнутися голоду, репресій чи інших злочинів радянської влади. Тим паче й досі східну частину України Росія не просто не відпускає, а утримує силоміць.

Історія Гарета Джонса, яку описав у книжці Мірослав Влєклий, це реальна історія про людину, яку реальність вбила. У цьому чи не вся могутність документалістики та репортажів — життя породжує сюжети, які важко створити, об’єднавши письменницький хист, фантазію та досвіт. Реальність жахливіша за вигадку. Дійсність важливіша за будь-що, що називають правдою. Історія Джонса це двічі підтверджує.

Віра Курико

Джерело: «ЛітАкцент»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я