Селище міського типу Козача Лопань на Харківщині знаходиться буквально у 3 км від лінії державного кордону. Після проголошення незалежності України тут обладнали прикордонний перехід та митницю, з радянських часів успішно працював агрономічний комплекс та спеціалізовані господарства — його жителі були забезпечені роботою, селище процвітало. До широкомасштабного вторгнення росіян в Україну…
24 лютого Козача Лопань опинилася під тимчасовою окупацією. Місцеві розповідають, що вже в перші години вторгнення через населений пункт у бік Харкова пройшли десятки танків, поблизу селища росіяни встановили РСЗВ, із яких гатили по обласному центру, на будівлі сільської адміністрації з’явився російський «триколор». Рашисти заявили, що «рф тут назавжди», але сталося не так, як їм гадалося…
Жінки зробили макіяж, гарно нарядилися, мама приготувала український борщ, випекла хліб
11 вересня українські Сили оборони звільнили «Козачку». Наша кореспондентка однією з перших змогла відвідати деокуповане селище.
Дістатися Козачої Лопані ми змогли, лише слідуючи через сусідні селища. Короткий шлях — траса, яка поєднувала Харків і Бєлгород, розбита внаслідок боїв ущент. За останні 5 місяців я звикла бачити стерті з обличчя землі українські села, побиті автівки обабіч доріг, вирви глибиною в кілька метрів, які несподівано зустрічаються дорогою. Шлях до «Козачки» не став винятком — Слатине, Прудянка, Цупівка фактично припинили існування… Тому, коли наша автівка в’їхала до пункту призначення, подив викликала майже незруйнована інфраструктура. Наступною була думка: чого дивуватися — хоча в населеному пункті стояли підрозділи рашистів, ЗСУ не вели вогонь у напрямку Козачої Лопані, оскільки тут залишались місцеві жителі — Україна цінує життя співгромадян. Чого не скажеш про росіян — з «Козачки» вони хаотично гатили по навколишніх селах, руйнуючи все навколо.
Як і решта деокупованих населених пунктів, де мені прийшлося побувати, Козача Лопань майже безлюдна — вулицями пересуваються автівки з українськими військовими, поблизу селищної ради стоїть вантажівка з гуманітарною допомогою, яка щойно прибула з Харкова. Місцеві жителі, які жили в страху останні пів року, і досі воліють не покидати домівок…
У центрі селища, біля флагштока, на якому вже кілька днів знов майорить український прапор, зустрічаємо В’ячеслава Задоренка — голову Дергачівської територіальної громади, до складу якої входить і «Козачка». Чоловік розповідає, що тут пройшло його дитинство, в окупації залишалася його мати та рідні.
— Я з нетерпінням чекав цього дня. Тому коли наші Сили оборони провели успішну контрнаступальну операцію, звільнивши населені пункти, які знаходяться на висоті відносно «Козачки» та відрізали шлях на Вовчанськ, стало зрозуміло, що росіяни вже не зможуть утримувати це селище, я був увесь напоготові. 10 вересня місцеві зателефонували мені з новиною, що орки поспішно покидають Козачу Лопань. У ніч на 11 вересня ми разом із військовослужбовцями ТрО та прикордонниками Харківського загону прибули до населеного пункту — було ухвалено рішення створити якомога більше «шуму», аби залишки окупантів відійшли із селища та й узагалі вийшли з території нашої країни. Потім ми прибрали всю москальську символіку та підняли український стяг.
Чоловік каже, що місцеві зустрічали його та військових зі сльозами на очах.
— Жінки зробили макіяж, гарно нарядилися, мама приготувала український борщ, випекла хліб. Нас так довго чекали!
Будівля вокзалу перетворилася на комендатуру «народної міліції»
Рушаємо до будівлі залізничної станції. Тут розміщувалася комендатура «народної міліції» орків. У залі очікування валяється якийсь мотлох, залишки продуктів та ліків, коробки з дитячими листами та… релігійна література — якісь «Житія російських святих», Псалтирі, листівки із зображенням Миколи Другого.
— Бачите, які релігійні окупанти тут стояли? — сумно жартує Задоренко, — Богу молилися, одночасно жорстоко катуючи та вбиваючи людей. Збоченці, інакше їх не назвеш.
Піднімаю кілька дитячих листів. Їхні «автори» — учні від першого до шостого класу. Вражає зміст — всі листи написані нібито під диктовку одного вчителя: «Дорогий солдат, дякую, що рятуєш нас від фашистів», «ми пишаємося», «я теж мрію стати військовим», «чекаємо з перемогою».
А нижче текстів — картинки з радянською символікою — зірки, серп і молот, георгіївська стрічка…
В очі впадає ще одна деталь: на відміну від листів української малечі, які з любов’ю розвішують по стінах бліндажів та місць дислокації українські військові, послання російських дітей, що з такою ж дитячою безпосередністю та любов’ю оформлювалися для російських «захисників», безладною купою валяються на підлозі. Більша частина з них так і залишилася непрочитаною — вони складені в трикутники, а на деяких чітко видно сліди військового взуття — їх просто топтали. Не цінять російські військові дитячий труд. У принципі, вони нічого не цінять — ані дітей, ані життя — своє або побратимів.
Допити перед ликом святих
Поки ми розглядаємо вміст залізничної станції, починається обстріл. Орки не забувають нагадувати про себе — недалеко від нас падають «касети», що прилетіли з російської території. Поспіхом спускаємося в підвал, розташований у торці будівлі вокзалу. В цьому приміщенні орки облаштували кімнату для допитів — розкидані речі, російська література та девіз найманців-вагнерівців на дверцятах полиці «Мы на руинах павших городов воскреснем и в книгу мертвых впишем ваши имена». За словами поліцейського, який нас супроводжує, сюди доставляли вже морально поламаних в сусідній катівні людей та «брали свідчення».
— За цим столом вони допитували чоловіків та жінок з проукраїнською позицією. За їхньою божевільною традицією тут стоїть православна ікона. Допитували, так сказати, перед ликом святих…
Били струмом, фізично калічили, жінок ґвалтували на очах у всіх
В овочесховищі в 300 метрах від будівлі вокзалу росіяни облаштували буцегарню — столи з пляшками з-під алкогольних напоїв, пристрої для катування та паличка Коха — правоохоронці попросили не торкатися до речей, адже було зафіксовано, що деякі окупанти мали відкриту форму туберкульозу.
Саме тут через катування орки «вибивали свідчення» з українських громадян. У приміщенні площею не більше ніж 10 метрів, за ґратами утримувалися близько тридцяти людей одночасно — чоловіків та жінок. Катували знову ж за проукраїнську позицію — били струмом, наносили фізичні каліцтва, жінок ґвалтували на очах у всіх, вимагаючи публічно визнати, що Козача Лопань — це територія росії. Окрему категорію людей — учасників АТО та ООС, бізнесменів відвозили на прикордонний пункт «Гоптівка», де над ними працювали вже представники ФСБ та представники росЗМІ, які вимагали на камеру закликати українців здатися…
росіяни намагалися забрати у нас волю
Шоковані побаченим, рушаємо по селищу, аби поспілкуватися з місцевими. Всі наші спроби розговорити жителів закінчуються невдачею — люди й досі залякані тим, що сюди може повернутися росія: «В мене діти, я не буду говорити», «Ви що, в мене батько лежачий, як росіяни повернуться та мене вб’ють, як він без мене?»
— Нехай уже йдуть по курсу руского корабля! — в розпачі кричить Тетяна. — Не хочу навіть пригадувати ті жахливі часи. Ми намагалися не виходити зі свого подвір’я. Коли вже закінчилися продукти харчування, вимушені були йти отримувати гуманітарну допомогу.
Ще одна мешканка селища Людмила, щиро радіє деокупації. Каже, готова розповісти все, про що запитаємо — їй уже немає чого боятися.
— росіяни намагалися забрати у нас волю. Щодня вони забирали в нас Україну! Приходили до домівок, шукали якихось нациків та зброю, забороняли підіймати догори очі, забороняли звертатися українською…
Розповіла пані Людмила і про те, що після катувань кілька мешканців «Козачки» зникли безвісти, про те, як орки вивезли до росії «на відпочинок» дітей та кількох із них і досі не повернули. Про те, як влаштували провокацію під час видачі гуманітарної допомоги місцевим — 17 березня вони обстріляли будівлю, де отримували «гуманітарку», з РСЗВ. Загинуло тоді сім осіб…
— Звісно, окупанти звинуватили в цьому ЗСУ, не дозволяли прибрати тіла, аж допоки не приїхала їхня преса. Але ж ми знаємо, хто це вчинив!
Зі сльозами на очах пригадує жінка і повернення України.
— Вночі з 10 на 11 вересня кацапи ходили по хатах із закликом евакуюватися. Вони не приховували, що відступають, але наголошували, що щойно ЗСУ зайдуть до селища, розпочнуться масштабні «чистки» — нас усіх звинуватять у співпраці з росіянами, і всіх тут же і розстріляють. Були ті, хто з переляку намагався виїхати, але на кордоні стояли чеченці, стріляли під ноги та забороняли перетинати кордон. Люди поверталися. Взагалі-то, знаєте, нам нічого було приховувати — совість наша чиста. От ми і залишилися на нашій землі! А зранку ми разом із головою нашої громади підняли український прапор! Ось він, рідненький, майорить! — показує у вікно на жовто-блакитний стяг пані Людмила…
Оксана Іванець
Фото автора
armyinform.com.ua
Прокоментуєте?
