Роксолана Сьома: «Рефлекс медузи»

0
70


Будь славен навіки, Ніхто.
Задля тебе 
ми квітнем.
Супроти Тебе
 
Пауль Целан

Коли я читала роман Роксолани Сьоми “Рефлекс медузи”, з голови не йшли слова, що колись були написані мною у стані абсолютного відчаю: “Хто я? Навіщо я? Нескінченний потік свідомості, усвідомлення, світовідчуття. Спроба самоідентифікації — поразка, Люди — маріонетки, Сенс — фантом”. Герой роману із шести років запитує себе те саме, а в дев’ятнадцять підбиває підсумки життя. Звучить моторошно, чи не так?

“Рефлекс медузи” — роман виховання, ініціація та формування і становлення особистості. В центрі сюжету шестирічний хлопчик, якого доля викидає за борт сімейного корабля і він потрапляє у столицю. За руку його тримає єдина рідна людина — мама, а навколо люди жалять простір російськими словами. Хлопчик розповідає історію тобі, мені і кожному з нас, постійно перепитуючи: “Розумієш?” 

Очевидно, так. Не один читач упізнає на цих сторінках себе: булінг у початковій школі, розлучення батьків, самотність, погані оцінки, перші закоханості, куріння, наркотики, бійки, поліція… Цей список можна довго продовжувати, бо скільки б шансів не отримувала людина, щоби прожити життя спочатку, помилок не уникнути. 

Він наратор і протагоніст, він вирішує, що ми дізнаємося, а що ні. А ще, він не має імені, точніше не називає його, бо в нашій справі необхідна конфіденційність. А може ім’я це не найголовніше і Він просто забуває назвати його? Можливо. 

Він починає свій довгий монолог словами: “Хочеш знати, як я до цього докотився? То слухай”. Слово за словом випалює неприємні, часом ганебні факти, ніби розстрілює, розпинає самого себе. Згадує дитинство, початкову школу, де через свою україномовність став жертвою булінгу. Мама просто не мала часу, щоб дізнатися, він просто не зміг вчасно розповісти. Отак і жили, поки одного вечора Він не вклав матері ніж до рук зі словами: “Ненавиджу цей світ, убий мене, я більше так не можу” — точка неповернення, відліку чогось хижого. Потім з’являється не дуже компетентний, але вельми приязний дитячий психолог. Погодьтеся, коли семирічна дитина просить маму позбавити її життя, це свідчить про серйозні проблеми. Та не дарма перед нами роман виховання: кілька відвертих розмов із мамою на килимі та болючих травм, невпевненості й розчарувань ніби й не було.

Він дорослішає, а ми вислуховуємо історії, просякнуті болем, що його конденсував у своїй душі герой довгі роки. Він зарано подорослішав, його, загалом, і не спитали, чи він готовий і чи хоче дорослішати. Навколо нього кружляє божевільний театр ляльок, спроба усвідомлення і прийняття — чергова поразка, він асимілює. 

За дев’ятнадцять років він зробив небагато, але відчув життя, розчарувався і знову повірив. Рух віри в природі — по колу, аж до смерти того, хто вірить. Це аксіома, постати проти якої означає кинути виклик суспільству, а чи зможе Він це зробити?

На межі 2013-2014 його мама була на Майдані, вона йшла, усвідомлюючи небезпеку. Не піти не могла, в гарячці металася квартирою, поки не опинялася на своєму місці — поруч з іншими пікетувальниками. Загалом тема Революції Гідності невідривна від сучасної української літератури, вона, хоч і периферійною темою простягається крізь цей роман. Безсумнівно ця травма з нами надовго, не одне покоління нестиме хрест біди, страждань, образи (на Бога? Всесвіт?), розчарування, пережитих у ті миті. Авторка не бажає розгортати цю тему, тому спихає її на маргінес. Як спроба заговорити — кримські канікули юного героя із сім’єю батька. 

Змішані й розмазані у свідомости спогади перетворюються у гру в рулетку: крутиш  зі страхом перед результатом. Часто результат убиває і  змушує щоразу, подібно феніксу, відроджуватися з власного попелу. 

Кожен з нас стає німим свідком чужої терапії. Я не втомлюся повторювати, що лише проговорювання веде до зцілення, мовчання дорівнює смерті. Очевидно, наратор розуміє це, якщо дозволяє нам розділити його почуття, впускає у свій світ і демонструє його без прикрас. 

Банальне бажання зайняти місце під сонцем обертається вервечкою складних ігор долі, встояти проти яких може не кожен. Єдине, що залишається, аби протистояти світу, — жалити, подібно медузі, виробляючи в собі нехитрий рефлекс…

Олена Лисенко

Джерело: chytay-ua.com.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я