“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
Пам’ять особливо зворушливо береже дві останні, нехай і опосередковані мої зустрічі з Дмитром Павличком.
Перша. Коли він у червневому номері газети «Літературна Україна» минулого року привітав мене з ювілеєм, написавши зокрема: «Андрію! Ви мій побратим. І по духу, і по творчості. Ми удвох з вами багато зробили для України».
І друга. Коли під кінець 2022 року в Києві у парку імені Тараса Шевченка я зустрівся з толерантною і вродливою донькою Дмитра Васильовича Роксоланою (вдома його величали переважно Ланою), яка передала книгу вишуканих поезій з теплим і високим дарчим написом великого поета на мою адресу. Ми не зчулися як цілу добру годину хвилююче розмовляли про творчість великого українця і прижурено – про його здоров’я.
Нині ті слова дорогі й пам’ятні до самих дрібниць, а подарована книга є абсолютно безцінним раритетом.
Як добре, що Дмитро Павличко був у цьому світі. Як добре, що він жив і заповів жити українцем.
Андрій Демиденко
ПАМ’ЯТІ ДМИТРА ПАВЛИЧКА
І.
Я так боявсь зустріть
Цю звістку.
І ось нахлинула тепер.
Немає сенсу жити вічно…
Ні, не помер
Поет
Дмитро Павличко –
Лишень завмер!
І в височінь поринув.
Щоб звідти,
З піднебесся світу
Вести свій бій
За Україну!
ІІ.
Поет з українським
Лицем.
Його флюїди
Вливаються в мої вени.
Поета легко вбити
Свинцем .
А дух поета –
НЕЗНИЩЕННИЙ!!!
