***
Мокра крапля,
огорнена забутим теплом
і музикою…
Кольорів симфонія.
Так плаче гірський ельф,
ллє краплі на сухі долоні
без солі…
Містична анімація.
Інша картина,
посипана порохом і сріблом,
на ній – я…
Стискаю білу лілію.
***
Тікати від снів зумисно
зануритись у воду опівнічну,
мов у спогади по той берег
і ловити світло потойбічне
і плести з празілля обереги…
як мурахи залоскочуть тіло
загорнутись в зоряну пеленку
і крутитись з місяцем за руки
поки він зі мною до світанку…
і зоріти його звабним світлом
поки світ впіймає коси сонця
і поділить світло на октави…
Там метеликами душі срібнокрилі,
ухопивши із небес окрайця,
надіп’ють нектару із заграви,
нас побачать лиш магічні ельфи,
що стулились в ліліях озерних
пролепечуть тихе і прекрасне
ще й на хвилях крильцями напишуть…
такі миті піднімають землю
аж до магми черпають, одначе,
хоч невидимо, зате на рівень вище
серце лине сопрано ліричним,
а тим паче любить – безголосу тишу
знайдену, вколисану, вцілілу
що дотиком, одним мізинцем,
ген за серпанком, сягає мрію…
***
Хтось складає нам долю,
сортуючи генетичні пазли:
підпасовує, мислить…
Чи, бува, й випадково
знехтує роллю,
а вслід образи,
немов медузи,
до тіла липнуть,
ковтають слово
семиразово,
доки не крикну…
Ви, всепрониклі,
пістряві думи,
заселюйте іншу планету,
нумо!
Ядерний спалах,
чия естафета…
обличчя поблякло,
стулило очі горючі
і мовчки смеркло –
болю́че-болю́че…
Нас порятує сумління
і врешті весна,
що бісером засіває…
У пазухах при́квітків
зачаті життя.
Обличчя оживає
і благовісна мама,
немов німфа-Флора,
трояндами сад утішає…
А ми яскравіємо,
як зірки, що народжені парами
мріємо-тліємо
у крихітне диво віримо…
***
Небо у зорях,
як у вітрянці,
в безсонні лежить…
Думки, як космос,
невідомі-позасвідомі,
близькі-далекі-усиновлені…
Дятел не спить.
Дивна ця ніч:
боязка, аж ковдрою вкрилася,
в п’яти лоскочеться
і дибки волосся,
кудлате як мла…
А попід вікнами:
солодка й дрібна
цвіте матіола…
І вперто лікує цю ніч:
аромо-, кольороперапія –
я у долоні тримаю зорю,
у мене безсоння і аритмія,
уява фарбує її зéло,
як соната Шумана Роберта,
мій світ не йде обертом
його стримує м’ята…
Як мантія з пліч неба спала,
пригадала Сократа,
може він був правий
і боги схожі на хмари
незримо із ними пливуть?
Та чи “шлях білих хмар”
увік досконалий?
Мої спомини-міріади:
цей з пупінком,
а цей – опалий
цілує землю…
Я в підземелля
його відправлю
й сама за ним пірну,
немов в життя минуле,
у ту модерну давнину,
де заблукала моя тінь…
Та тінь, що з світлом
йде за руку
й не чує ревних голосінь…
Та, зрештою, вона мене впізнає,
бо замість сукні – метафору вдягну,
бо я шукаю цінність, не ціну
в собі,
в тім звабнім світі,
що дихає містичним,
естетичним,
й потік свідомості жене…
Хвилі імпресії
і лінії життя – дотичні
Моне, Мане
Роден, Верлен
душі людей з природою єднали,
а душі бу́ли без імен…
***
Ти у сонмі богів
шукаєш притулку
чи відповіту,
хто долю тобі заповів.
Пливуть перламутрові хмари
поміж сонячні поблиски,
опісля мелодій чудових
чуються оплески…
Гра на золотій кіфарі:
пальці бігають рівнями Всесвіту,
шукаючи ноти вдалі…
Аполлонові пальці
переплітають твої…
Посеред танцю випадаєш зі снів:
котишся лавиною у свою зиму,
минаючи двадцять сім січнів…
Струсивши ялину,
Заховуєш у долоні сніжинку,
себто мільйон крапель води,
що не змочили тебе ні на йоту…
Сніг заповнює сліди,
а ти знаходиш глицю
смолистої ялини
вона блистітиме довше
на півхвилини…
***
Потайки
чайкою ловитиму тебе
по річкових меандрах
і зупинятиму шторми
граційно
білоперими крильми
краї зачорнені, мов свічі
в канделябрах,
мов тло на прапорі чуми…
що ті кораблі
жахнулись вóди
хвилями затрепетали
так ще люди бояться тіней
і тікають самі від себе
крізь покоління,
мов від розпеченої лави
що доганяє, мстить, минає…
Птасі б до неба
А небо – свічадо
кригою вкрите
Де ж твої лебеді, Ладо…
Претихо
тонуть тонами хмари
десь в океанах,
а лози твоєї снаги
плетуть екібани
у лоні землі
на узліссі прасвіту
хмарою причастись
краплею меду
з вінка первоцвіту
а піднебесся потомне
колише твоїх пташат
на осонні… щоденно
мов своїх небожат
щемко і потаємно…
***
Буває тишу точить дисонанс
вперто, мов серед бескиддя,
крізь зойки духів прадубів,
ба навіть мамонтів, орлів
звуки злітаються в романс
нагих скрипальок-сосен
чугайстри танчик завели
у верхогір’ї етно-сцен
де ватра дужчає мороз,
як синьоокі мавок
під стукіт дятлів, скрип смерек
змахнув крильми Гіпнос
із рогу сипле диво-сни:
дрібні макові зерна
і склеює повіки
ніжний дотик жезла…
скотилось сонце у чове́н
на варту вийшов місяць
сценарій Бог веде здавен
і він не застарів ще
Розмаїту уяву зродила
безвітряна тиша
у пантеоні подій
губилась моя приналежність
однобоко достигла груша
і сонцю вдячна. У лузі
її світ – безмежність
серед секундних ілюзій…
***
У вересневому тисячобарвному саду
горить багаття…
а яблуневе тло розспівує його
погідно
й так розколисує гілля…
аж чує спів скляна душа
однак велична,
що достеменно знає музику садів,
як осінь – полум’яні яблука, наосліп
душа збирає ноти із ритмічних снів
на диво повнозвучних, різнотонних
у такт обдзенькують минулі дні
той спів, що понад часом
живе в тобі-мені, у нашім диханні
не тліючи в пекучім оксамиті ватри
обожнюю ці слайди…
наш сад – оркестрова яма
де найліпша акустика
півголосом… вголос…
безголосна нестяма…
***
Безмежний жаль
стогнав в душі.
А я топила у сльозах.
Та він був спраглий:
випив сльози.
І знов стогнав,
стогнав… стогнав…
Я вже безсила.
Колись його топила.
Тепер годую і пою
собою…
Хто я для жалю?
Нещасна жертва,
яку він п’є і душить.
Годі.
Я запитаю у відваги:
«Як сльози стримати,
щоб жаль помер від спраги?»
***
Мадриґал, присвячений
у свято,
не зможе загасити дим
із табакерки,
бо загорілися із тютюном
слова мої…
Артиніт, принесений
у жмені,
не викупить прозорість
почуттів
в мені ще грає музика
Еолової арфи…
***
Далекозорість буває чуйна
коли очі заплющені,
коли глибина сягає висот
її осяює аура півкругла
тільки-но іній торкнеться дерев
сплітає крони в срібні ореоли
і подихом з води скульптури ліпить
метаморфози урочистих мрев
прабог на перст намотує клубки
із срібних ниток онімілих душ,
що до монад випурхують із тіл,
неначе з гнізд до сонця ластівки
яке життя сплете косу з тріади
серед привілля чутися невільним
глядіти розум серед посіпак
гріхи ховати поміж виногради
а зодягнувшись у недільне
згинати терен у вінок
і жито сіяти в каміння
усе марне-живе-манірне…
***
У самопошуках сортуємо
слова
думки
діла
обережно сіємо крізь решето
розуму
почуттів
добра і зла…
І навколішки молимо мудрості
відречення
жертви
покори
убозтва
просимо по-всякому
голосно
подумки
рано і ввечері
доста
вкорінений обов’язок а чи потреба
чи на хосен душі
чи на прославу неба…
Роксолана Стефанишин (нар. 21 січня 1991 року у селі Вижній Березів на Івано-Франківщині) – перекладачка. У 2014 році з відзнакою закінчила магістратуру Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Інститут філології, кафедра теорії та практики перекладу з англійської мови). Відтоді працює над перекладом поеми Г. Лонґфелло. У 2019 році закінчила магістратуру Львівського національного університету ім. Івана Франка (економічний факультет). З 2008 року живе у м. Київ. Працює перекладачем у інформаційному агентстві «Інтерфакс-Україна». Заміжня, виховує трьох синів.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
