Роксолана Жаркова. «Тільки сніг заблукав як грішник» (із майбутньої книжки)

0
515

/перед Різдвом/

знати питання важче
ніж відповіді на них
зима набирає обертів
крутиться білкою/дзиґою
чуєш
як вітер-колядник
на передпоріжжі стих
кожне слово із радуйся земле
пахне теплом і відлигою
знаєш
я рідше згадую
мої довоєнні міста
щоб не спіткнутись об відчай
обходжу його по кордону
мені в душу поклала себе
ніби сонного в ясла Христа
а в полі нема пастухів
тільки хлопці з мого загону
заміновані наскрізь шляхи
ними не пройдуть царі
десь маком гірчить кутя
розливається кров/узвар
віддам весь свій білий страх
у руки першій зорі
в бронежилеті хмар
не питай мене
як я тут
я від весни німий
ріже пальці колючий сніг
а розтинає дні
і прийдуть до тебе три празники в гості
бо ти живий
а інші вже ні…
 
/Різдво/

чиясь пісня стає колядою
схиливши печаль до вікна
коли іроди йдуть ордою
коли червоніє зима
нагодуєш Різдво кутею
перестиглим зерном століть
розбита стіна
а за нею
Марія покірно стоїть
Святвечір збирає гільзи
до кошика
де калачі
не бійся нічого
Маріє
народиться Син вночі.
 
/коляда/

сходь
каже вона до Сонця
на наші двори
у наші підвали і гаражі
відчиняє для нього хвіртку
з тієї пори
як пішли зі села всі чужі
одягає квітчасту хустку
тонкий шалян
вітер змахне брезентом
немов крилом
замість неба
потрісканий шифер
зі сотнями ран
Бог предвічний
блукає
від хати до хати
селом.
 
/засіванка/

сійся родися
полями лісами
де вмієш і можеш
без сил і ґрунтів
бо сиплять з торбини
ракети над нами
сійся родися
мій гнів
щось вродиться з того
мале і зелене
щось перевіють
жорстокі млини
сійся родися
для них і для мене
весною
і ще до весни.

/Соледар/

сніг цієї зими відрікається тричі
притулені до одвірка плечі жалі слова
плакати легко
радять їй
легко
тільки не личить
поки ходиш живою
і поки жива
тіні малює ранок
білий цукор
чорна йодована сіль
тільки сніг заблукав як грішник
і вже не вертає
усі ж повертаються
правда
усі й звідусіль?
питає в того
кого в цій зимі
вже немає.
 
/Маріуполь/

чорніють вітрила білі
після пожеж
кинь мені якір
гострий як сто ножів
моря мого нема
витекло
твоє теж
тільки берег високий
лишився на тій межі
нас розділяє хвиля
тонка як сталь
невидиме світло здалеку
в ній пливе
я віддам тобі все н і ч о г о
мені не жаль
це  н і ч о г о
таке поранене
і живе.
 
/жінка/

з пустими валізами
повними сліз і Бога
стелиться дим із промзон
і з обвуглених днів
отам
показують на ліси
наші в зеленому
там дорога
там хрести
на землі
розіп’яті
серед снігів
був один
у селі
називали його Юдою
привів їх до неї
і знак дав
роби що хоч
темніє в лісах
темніє в очах
із полудою
жінко не плач
рано не кровоточ
і найвищий між них
і зростом і певно званієм
їсти хотів
і кинувся звіром на плоть
а в коридорі Юда стояв
з покаянієм
і його не прощав
Господь
з пустими валізами
йде напростець нізвідки
йде нікуди і ніяк
і ніскільки днів
отам
показують на ліси
там небезпечно
розтяжки і мітки
все одно їй
хрестом на землі
вже розіп’ята
серед снігів.
 
/яблука/

яблука ніби сироти
вчепилися пальцями в гілля
не забирайте нас
з дому
паморозь так непомітно
підкралася як божевілля
до стовбура шепче
не віддавайся нікому
розм’яклі
розгірклі
розпечені
зернами й серцевинами
могли б рятуватися втечами
що стануть провинами
висока печаль над голівками
сніжила й дощем розливалася
торішні яблука
пахнуть сливками
чи нам
це здавалося?
 
/осіннє/

годівниці пташині
як порожні чиїсь вівтарі
сип більше хліба крихтами
кривдами менше
як тобі Боже там
над нами такими
вгорі
бути собі живим померши?
осінь нещадна
серпами пташиних крил
вижинає нам сни
кожен з них розкладе за межею
Боже
густіє туман
й визирає з-за свіжих могил
Боже
ця осінь твоя
та ми вже
наплакались
нею.
 
/слова/

слова видзвонюють як монети
в кишенях тих
чий голос раптово стих
стають розмінні дрібні
втрачаючи звичну мідь
мовчіть
каже Господь
мовчіть
тримайте їх між пальцями
ніби сонячний диск
стирайте їх здешевілий блиск
ховайте слова гучні
віддайте мені
земні…


litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я