«Російського театру з Маріуполя більше не буде, лише український», — режисерка Людмила Колосович

0
265

Яких змін зазнав творчий колектив та які вистави планують показати глядачам, розповіла заслужена артистка України, режисерка, виконувачка обов’язків директора-художньої керівниці театру Людмила Колосович в ефірі Радіо Культура.

«Відмовилася від американської мрії заради українського театру»

«Мене призначили виконувачкою обов’язків директора-художньої керівниці 6 травня 2022 року. Директор театру не вийшов на зв’язок і не вийшов на території України, заступник директора поїхав у Крим, головний адміністратор теж десь зник, і наступна керівна сходинка — режисери. Їх було двоє: Анжеліка Добрунова, яка поїхала до Криму разом зі своєю донькою та зятем, які були акторами, та я. До повномасштабного вторгнення ці люди спілкувалися тільки російською мовою, полюбляли російську культуру, ставили російські п’єси, а якщо ставили українські п’єси, то це було з примусу або «для галочки», – розповідає Людмила Колосович.

«Я півтора року перебувала в Маріуполі та весь час хотіла поїхати звідти через те, що театр не був повністю проукраїнським, а україномовних людей можна було на пальцях перерахувати. Мені було дуже прикро, бо я розуміла, що ми програємо на культурному фронті на Донеччині», — каже режисерка.

Першою виставою відновленого театру з Маріуполя в Ужгороді став «Крик нації» – написана трупою театру п’єса про життя і долю Василя Стуса, який із дитинства жив у Донецькій області.

Тож спочатку вона відмовилась від керівництва. «Я мала летіти в Америку, де працювала б творчо. Я говорила керівництву Управління культури і туризму Донецької обласної державної адміністрації, що не хочу працювати в театрі, бо там несвідомі люди. Потім почала розповідати, що зробила б у першу чергу, якби очолила театр. І ми договорилися до того, що якщо я відмовлюся, то хто ж наступний? Мені стало соромно. І я вирішила, що Америка почекає на мене, а я візьмусь за відновлення театру. На цю посаду мене призначив голова Донецької військової адміністрації Павло Кириленко», — зазначає Колосович.

«13 працівників, хлопчик і маленький песик»: хто відновлював роботу Маріупольського театру?

Людмила Колосович зауважує, що нині два театри співіснують на одній території: Донецький академічний обласний драматичний театр міста Маріуполь та Закарпатський академічний обласний драматичний театр.

«Перший місяць я працювала сама в Ужгороді, відновлювала документацію. Потім була домовленість із директором Закарпатського академічного обласного драматичного театру про те, що ми будемо співпрацювати на території театру. Василь Марюхнич підтримував мене. І нині два театри існують на одній території. Також я шукала приміщення, в якому будуть проживати актори, і тут дуже велику допомогу надала Закарпатська обласна державна адміністрація — ми всі разом проживаємо в гуртожитку», — каже режисерка.

Колосович розповідає, що 1 червня покликала всіх, хто знаходився на території України і Європи, в Ужгород для відновлення роботи театру, наголошуючи, що у список запрошених не входили люди, які виїхали до Криму і Росії. «Тоді приїхали 12 працівників театру, серед них було 7 акторів, один хлопчик, син наших акторів, і маленький песик. Потім до нас долучилися заступниця начальника пошивного цеху Олена Сірко та акторка Анна Пащук. Ми також почали проводити конкурси і добирати акторів, зокрема до нас доєдналися дві актриси з Харкова та один актор із Києва. Тож нині у нас вже 13 акторів», — додає вона.

Колосович також зауважує, що «до повномасштабного вторгнення в театрі було 210 працівників. Згодом в окупованому в Маріуполі почав працювати «Мариупольский республиканский академический русский драматический театр имени ордена «Знак Почёта», до якого відразу долучилися понад 60 працівників, зокрема актори, директор, заступник директора».

«У Маріуполі було протистояння української та російської культури»

«У Маріуполі я поставила 4 вистави за рік. Перша вистава — «Вірочка» Антона Чехова. Я зробила переклад українською мовою і поставила моновиставу. Я була щаслива, актриса була чудесна, мені все сподобалося і хотілося працювати в театрі. Наступна вистава була «Фріда» за п’єсою української драматургині Тетяни Іващенко, де було дві акторки: одна відповідала за пластику, а інша — грала роль із текстом. І теж усе було чудово. Третя вистава була Гарсія Лорки, до якої було призначено багато акторів. І тут почалися непорозуміння, які полягали в тому, що я говорила українською мовою і просила, щоб на репетиціях актори спілкуватися українською, але не всі відгукувалися на мої прохання і вимоги. Четвертою була вистава Ліни Костенко «Маруся Чурай» — у нас мала назву «Маруся», — яку я ставила до 30-річчя Незалежності України. Тоді майже весь театр був залучений. Репетиції відбувалися протягом трьох місяців, і було повне протистояння української та російської культури», — розповідає режисерка Лариса Колосович.

«Російського театру з Маріуполя більше не буде»

«Мене не любили в Маріуполі за мою проукраїнську позицію. І працівники театру не хотіли їхати до Ужгорода лише тому, що «я не їхня», — заявляє Колосович. І коли до Ужгорода приїхали 12 працівників, вона сказала: «Театр в Маріуполі розбомбили. Театр помер. Уже ніколи не буде того театру, який був. Зараз ми маємо чітко усвідомити нашу конкретну позицію щодо України. Російського театру з Маріуполя більше не буде. Єдиний театр на Донеччині буде українським».

Режисерка наголошує, що завжди говорила, що театр повернеться в Маріуполь. «При цьому я не говорила, що буду робити я. У мене гіркі спогади про Маріуполь до повномасштабного вторгнення. Мені б не хотілося туди повертатися. Але що більше продовжується протистояння проти рашизму, то більше мене тягне в Маріуполь, тим більше кличе до себе море. Насправді не знаю, чим закінчиться. Але думаю, що я також буду в Маріуполі», — каже вона.

У Маріуполі російська авіація цілеспрямовано розбомбила будівлю Драматичного театру, де ховались сотні мирних жителів.

Чотири прем’єри оновленого театру

«Ми маємо самі заробляти на свої наступні постановки. Це дуже важко робити, коли в тебе немає нічого: ні костюмів, ні декорацій, ні техніки. На жаль, мені не вдається знайти спонсора чи виграти грант, щоб допомогти театрові. Наша прем’єра відбулася 16 липня 2022 року і до кінця року ми поставили чотири прем’єри. Усі вони знакові, гучні та професійні», — зазначає режисерка.

«Першою ми поставили виставу «Крик нації» про життя Василя Стуса, оскільки він із Донеччини й загинув за українське слово, за українську мову, і ми за честь взяли підняти той прапор, який випав з його рук і продовжити боротьбу за українське слово у Донецькому українському драматичному театрі. У назві театру немає слова «український», але хотілося б його долучити, щоб ніхто не мав сумнів, який це театр.

Наступна постановка «Маріупольська драма» була створена режисером із Закарпаття Євгеном Тищуком. П’єса була написана за спогадами акторів, які перебували у розбомбленому театрі.

«Маріупольська драма» – п’єса в жанрі сторітелінгу про життя до повномасштабного вторгнення, виживання в будівлі під постійними вибухами поруч та про сам момент влучання авіабомби. Закарпатська ОВА

Ближче до Різдва ми створили казку для сімейного перегляду «Качка» за сучасною п’єсою польської драматургині Марти Гушньовської. Також ми запросили художницю з Чехії Богдану Бочкай та режисерку Закарпатського театру ляльок Наталю Орєшнікову. Прем’єра була 25 грудня на Різдво.

Рік завершила наша вистава «Вертеп Донеччини». Це вперше в історії донецьких театрів (яких було колись п’ять: чотири залишилися на території ОРДЛО після 2014 року, а один — в Маріуполі) було створено вертеп. Я є режисеркою цієї постановки і пишаюся нею. У ній ми відродили донецькі колядки та щедрівки, які знайшли, і почали вчити їх влітку. Наші актори грають по декілька ролей, тож ми таким чином наблизилися до європейського театру», — розповідає Лариса Колосович.

«Memento»: міжнародна вистава про трагедію Маріупольського театру

У серпні минулого року Колосович підписала угоду про міжнародну творчу співпрацю з французькою театральною компанією «Поза грою», а у жовтні полетіла до Франції для першої резиденції. Так почалася робота над виставою «Memento», головна тема якої геноцид — Франції, Конго та України. «Вистава буде складатися з трьох частин. У ній беруть участь троє французьких акторів, французька режисерка, актриса з Конго і я з України. Французькій стороні дуже сподобалась співпраця з нами і мене затвердили на дуже велику роль. Окрім того, що я там виступаю як акторка, я ставлю шматок цієї вистави як режисерка. 5 липня 2023 року в місті Лімож відбудеться прем’єра вистави «Memento», третя частина якої буде присвячена повністю Маріупольському театру, його розбомбленню рашистами і відновленню його роботи. За цю частину відповідаю я як представниця цього театру і як свідок», — повідомляє очільниця театру.

zakarpattya.net.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я