Сергій Мартинюк: «За Україну треба вбивати, а не гинути, а на ворога дивитися тільки в приціл автомата…»

0
2500

Якщо не хочеш жити в темряві, запали вогник правди про нескорене Українство.

Сергій Мартинюк

Пригадую, колись у моєму далекому дитинстві в школі зустрічалися з ветеранами, героями Другої світової війни, які розповідали про жахіття збройних сутичок із ворогом. Я подумки радів, що моє покоління минула тяжка доля лихоліття воєнного часу, та ще був упевнений, що за нас, у випадку чого, вступиться великий російський братній народ. Проста дитяча наївність.

Минув час, і сьогодні цей «братній народ» нищить нашу неньку Україну, нищить наші міста і села. Він убиває, катує чоловіків, жінок, дітей. Читаємо рядки зі звернення російської православної московської церкви до російських солдатів: «Твоя задача — стерти Українську націю з поверхні землі», ці сатаніти так озвучують справжні наміри путінського режиму. Замість нас мають поселити сюди своїх двоногих росіянських істот, щоб вони ту жили довго та щасливо. Решта із нас, хто випадково виживе, стануть рабами. І це не вигадка, це сьогоднішня ідеології нелюдів із держави, яка на своєму гербі має зображення генетично переродженої двоголової курки. Створюється враження, що мізки практично всіх росіян так само генетично модифіковані у бік нелюдського садизму. Цей садизм проявляється кожного дня у вигляді тортур мирного населення і військових. Їхні цинізм та безжальність не мають меж, і немає пояснення чи виправдання їхній звірячій жорстокості. І над усім цим стоїть їхній цар, який розповідає, як він нас любить, як бореться за мир і як прийшов нас звільняти. З цього, шановні українці, випливає простий висновок – у нас альтернативи немає, або ми переможемо, або нас рано чи пізно не стане від рук рашистських виродків.

 Супроти цієї великої сатанинської орди встали ми, українці, яких у 5 разів менше, але у яких благородна душа, чисті помисли, ясні голови і велике бажання знищити цю гидоту та вигнати її решту якомога подалі від нашої землі. До таких українців належить унікальна особистість, герой нашого часу Сергій Якович Мартинюк. 

Доля звела мене з ним на теренах спільної громадської роботи. Ще до війни якось я спитав Сергія: «Щоб ти робив, аби сталася повномасштабна агресія з боку наших східних сусідів?..». Він, не роздумуючи, відповів, що взяв би в руки зброю і вбивав би їх, аж поки не очиститься рідний край від рашистської погані. Ці слова виявилися пророчими. Сергій Якович незаперечно вірить у майбутню велич України і доводить це в повсякденному житті.

Ворожа військова машина 24 лютого 2022 р. перейшла наші кордони. Рашисти зокрема почали рухатися з боями на Київ, плануючи за три дні пройтися парадом по Хрещатику нашої столиці. На їхньому шляху стали міста Ірпінь Буча, Гостомель. Сергій Мартинюк у день нападу, коли лунали вибухи снарядів із боку Гостомеля, де висаджувався російський десант, приєднався до Ірпінського добровольчого формування. Сказав просто: «Моя Україна сьогодні потребує солдата Мартинюка, а не письменника Мартинюка». Узяв власну мисливську зброю ТОЗ-БМ 16 калібру, шість набоїв «на качку» до неї і пішов боронити рідний Ірпінь. Як говорить сам письменник: «Я не мав права не боронити свій Ірпінь. Вважаю, що це обов’язок кожного справжнього чоловіка. Як би я дивився в очі дітям та онукам, якби виїхав з Ірпеня? Саме ірпінчани своїм героїчним спротивом дали можливість ЗСУ підготуватися до наступу і подальшого звільнення Київщини. Маємо поставити переможну крапку в 369- річній війні з московщиною».

Також Сергій Мартинюк активний учасник Помаранчевого повстання 2004 року і Повстання Гідності 2013-14 років. Це надзвичайно працелюбна людина, палко любить свою рідну землю, свій народ. Він, людина дужого інтелекту, має нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання опановувати закони прекрасного. Його життєве кредо – «Я Українець і маю розум Переможця! Дій так, щоб тобою пишалися діти!». Саме тому він став українським письменником. Пише прозу, публіцистику, вірші, п’єси. Вважає, що єдине майбутнє, яке ми будемо мати, це те, що побудуємо самі. Своїми книжками вчить молодь «Ніколи не здавайтесь, і Ви побачите, як здаються інші».

Він зіткнувся з проявами ворожої діяльності у своєму місті ще влітку 2020 року. Тоді в Ірпені з’явилось багато «зелених» чоловічків, що пропагували ідею «руського міра». На жаль, правоохоронні органи  не звертали уваги на цих представників «п’ятої» колони в Україні. Але Сергій знайшов однодумців, створив Бучанську районну організацію Спілки офіцерів України і вже разом протистояли цим негідникам. Трохи збили з них зухвалості і пихатості.

Ось як розповідає Сергій Якович про свою участь у захисті Ірпеня у складі територіальної оборони: «Коли на почату вторгнення прокинувся рано-вранці від вибухів, одразу зрозумів – почалася  війна. Взагалі, я кадровий військовий, офіцер і попри заспокійливі промови президента, я розумів, що все це ось -ось розпочнеться. Тому з початком війни я приєднався до команди міського голови Ірпеня Олександра Маркушина. Перший штаб нашого місцевого формування був в Ірпінському Будинку письменника.  Бажаючих добровольців стати до лав спротиву на захист рідного міста було багато. Локальних вогнищ спротиву москалям в Ірпені було дуже багато. Люди об’єднувались і створювали загони захисту своїх будинків, вулиць, створювали блок-пости.  Це були звичайні місцеві чоловіки, молодь і люди досить поважного віку. У перших оборонців Ірпеня не було розгубленості й страху. Вони знали, куди йшли. Було величезне бажання рвати і вбивати цих «асвабадітелей». У перші дні війни справжньої зброї не було. Тому озброювалися самі, хто чим міг, переважно це мисливська зброя. Ось тут в пригоді став і мій власний двоствольний мисливський дробовик, із яким я ходив на полювання в мирні часи. Згодом з’явились автомати Калашникова. Нашим переважним завданням було затримати ворожі колони, збити з них наступальний темп, загасити темп наступу, показати москалям, що «квітів не буде» і їх тут не чекають. Ми розуміли, що перші 24 години будуть вирішальними в зриві бліцкригу — швидкої перемоги. Ми казали так: «ласкаво просимо до пекла», «москалі і не мрійте. Важко збирати вибиті зуби поломаними руками», «влаштуємо москальні пекло на рідній землі». Ірпеню пощастило, що Олександр Маркушин зі своєю командою налагодив зв’язок із Києвом і вся координація бойових дій відбувалась із нашого штабу, саме в Будинку письменника. 25 лютого, зранку, колону Кемеровського ОМОНу біля Гостомельського мосту розбили завдяки корегуванню вогню з нашого штабу. Добивали піхоту омонівців уже наші добровольці.

Він вдвічі за мене молодший,

Сміливий оборонець Ірпінський,

Незламний мій побратим, гордовитий…

Якщо впаде Ірпінь, впаде Київ старенний,

Маркушин, Негреша, Каскад, Док, Сармат, Зоряна,

Тренер і Майкл, Письменник і зброя мисливська…

Анаконда корегує арти вал вогняний,

Люто лупашим рашистів. Вторжникам — смерть!

                  25 лютого 2022 року

                  Ірпінський Будинок письменника.

16 березня в письменницькому літописі Сергій Мартинюк написав: «І наостанок — лупашимо московитів так, щоб при імені «Україна» і «Українець» вони з переляку бігли на концерт до кобзона». Цим і активно займалися. Перші дні були найважчі. Зазначу, що перші 3-4 дні наш добровольчий загін боронив Ірпінь самостійно. Потім почали підтягуватися ЗСУ, інші добровольці. Мій позивний – «Письменник», споріднений із моєю діяльністю літератора. У перші дні воювали без шоломів та бронежилетів, у цивільному одязі. У більшості не було амуніції. Але цим не переймалися. Головне, ми мали те, чого не мав ворог: природне відчуття справедливості та правильності того, що ми робили. Частина бійців тероборони взагалі відмовлялися їхати на ротації. Навіщо їхати кудись – наш дім тут, в Ірпені. Та все потроху налагодилося – із забезпеченням, зброєю та боєкомплектом проблем не було.

Бої були несамовиті. Чітко пам’ятаю бої на Ластівці, Водоканалі, Жирафі, Каравангалі, коли на нас сунули колони БТРів і танків орків. Розриви снарядів, мін, гранат, кулеметні черги, свист куль – усе це робило враження якогось пекла. Але ми стояли і тримали позиції. Гуркотіла та била по нас ворожа бронетехніка, з нашого боку клекотіли автомати та стріляли гранатомети. У вогні палали навколишні будівлі, підбиті ворожі машини. Ми не тільки тримали оборону, а були моменти, коли ми виходили з окопів із криком «Слава Україні!», ішли в контратаку назустріч двоногій гидоті в камуфляжах, і вони тікали. Ворожа піхота переважала нас у декілька  разів, ми мали мінімум військового оснащення, здавалося, сили були нерівні. Але в нас була позаду земля, на якій ми народилися і мирно жили, були наші будинки, наші сім’ї. Ми захищали свою батьківщину. Ми не мали права відступати. Ми знали, якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ, тому стояли до кінця. Ми чудово розуміли, що за Україну треба вбивати, а не гинути, а на ворога дивитися тільки в приціл. Були втрати побратимів, був біль, мене два рази контузило вибухами мінометних мін, але смерті я не боявся».

Я був близько до смерті – 

Була вона невідворотна і близька.

Куля «ввикнула» і гілочку скосила

Якраз у сантиметрі від голови.

Чи врятував би шолом мене?

А де він, той шолом?

І бронік де?

Не треба мені бронік

І шолома не треба –

Я за своє, я за Каравангала,

Я за Ірпінь і Україну

Стояти буду до загину!

        березень 2022 року

        Ірпінь, Каравангала

Як потім прояснилося, ми воювали з російською військовою елітою – десантниками, яких зуміли зупинити і відправити на концерт кобзона не одну сотню. Самі росіяни вважали нас «спецпризначенцями», перевдягнутими «бомжами». Вони не могли повірити, що другу армію світу валили звичайні  чоловіки з Ірпеня, Бучі, Ворзеля, Києва.

28 березня 2022 року Ірпінь, який стримав ворога на шляху до столиці, було звільнено. Місто, отримало статус «Місто-Герой». Ці події відображені у фільмі «Форпост Ірпінь», основою якого стали відеоматеріали, зняті на мобільні телефони безпосередніми учасниками подій, зокрема і відео Сергія Мартинюка.

На своїй сторінці у Facebook і на сайті заснованого ним Благодійного фонду «Лелеко» Сергій Якович у проміжках між боями вів репортажі. Ці матеріали стали основою для написання його чергової книги «13 віршів, або Битва за Ірпінь змінила світ». Цією книгою він розпочав свою віршовану військову літературну творчість. Видно, що письменник писав в окопах під свіжими враженнями від час бойових дій. Писав правду про нескорений Український народ, який народжений перемагати, писав про нашу історію майбутньої перемоги.

Головна ідея цього творчого літературного доробку показана в його назві. Дійсно, битва за Ірпінь змінила світ. 10 хвилин їзди на автомобілі – така відстань від Ірпеня до Києва. Аби не вдалося зупинити ворога під цим містом і не розбити його, ця рашистська військова армада змогла б безперешкодно захопити Київ. Це значить, що світова прогресивна спільнота визнала б нашу поразку, і навряд чи нам надавалася б така необхідна військова допомога. Цей успіх надихнув би рашистів іти далі, на захід, невідомо, що було б після цього з Європою, а в цілому і з усім світом. Але цього не трапилося і не трапиться завдяки силі та стійкості українських захисників – таких, як Сергій Мартинюк та його побратими, завдяки нашим славним Збройним силам, простим українцям, тим, хто не пошкодував життя за неньку Україну.

Мине час, і світ оцінить подвиг захисників Ірпеня, серед яких і Сергій Мартинюк. Саме ця битва стала вирішальною не тільки для України, а й для всього світу, врятувала його від катастрофи.

Слава Україні!

Я — Українець, і мене не скорити!
Українці – нескорені люди.
Я — Українець, і мене не зламати!
Українці — незламні люди.
Я — Українець, і мене не вбити!
Українці — безсмертні люди.
Я — Українець, бо Українці син,
Хай усі одвернуться,
Мертвим кричатиму до зір:
«Я – Українець всім смертям наперекір».
Не кажіть, що я нічийний:
Я — Сонце і Місяць зупиню,
Але я — Українець.
26 лютого 2022 року, Ірпінський Будинок письменників

У цьому вірші і є сам письменник Сергій Мартинюк. Його Честь, Гідність, Незламність, Серце Українця – народженого перемагати! 

Володимир Мономах, член Національної спілки журналістів України

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я