В Івано-Франківську побачила світ дебютна книжка прози колишнього головного редактора газети «Галичина», заслуженого журналіста України Петра ПАРИПИ – сентиментальна повість новітніх часів «Світ на двох», яку автор означив психологічною і своєю першою літературною спробою. Над книжкою автор, якого вже можна однозначно називати й письменником, працював упродовж майже двох років у період найдраматичніших випробувань для України після повномасштабного вторгнення російських загарбників.
У повісті з життя галичан Петро Парипа ставить собі дуже актуальні, надзвичайно делікатні і… несподівані у часі війни запитання в царині людських стосунків: «Кохання – це монополія молодих? Чи старіють любовні почуття? А що ви знаєте про інтимне життя людей більш ніж зрілого віку?». В основі сюжету повісті – багатолітня історія кохання двох людей, яка бере свій початок в юності, жевріє і не згасає десятки років, а спалахує знову вже у поважному віці. Події в повісті відбуваються на тлі драматичних випробувань в Україні – виїзду українців у світи в пошуках кращого життя наприкінці минулого століття та сучасної воєнної агресії московитів. Композиційний стрижень, попри те, що головні герої твору постійно перебувають у просторовій динаміці між Україною й Америкою, вибудований виважено і просто – без периферійних сюжетних відгалужень чи епізодів і авторських роздумів та розважань. Усе найважливіше і значуще у житті Стефка і Софії відбувається в Україні – на рідній галицькій землі любов народжується, живе, визріває і не минає. А водночас письменник зміщує кульмінаційну напругу подій у щасливу розв’язку повісті, тримаючи читачів у сюжетній емоційній спраглості до останніх акордів твору. Життєствердну історію кохання Стефка і Софії автор оповідає так шляхетно й чуттєво, з такими великими повагою і делікатністю, немов осібно її переживає, – без інтимної масноти й відвертості. натяків.
До того ж читаючи повість, я смакував як авторським мовним викладом оповіді, так і репліками його ліричних героїв. Лексична привабливість повісті, на мій погляд, ґрунтується на мовній розмаїтості й стовідсотковій відсутності вульгарного загравання з читачами. Тут є все – і галичанська розмовна шляхетність, і неповторна опільська говірка. Після прочитання повісті створилося враження, ніби перед тим, як вистелити слова на папері, автор милувався ними, смакуючи і пестуючи, щоб відтак поділитися цією лексичною неповторністю з читачами.
«Я дуже вдячний тобі, що ти нагадала мені, що в людини є почуття і в шістдесят років. Почуваюся так, ніби ти повернула мені молодість. Душа моя крається від катастрофічної віддалености від тебе. Не можеш собі уявити, як безустанно ходжу я слідом за тобою і все запитую невідь-кого: чому це сталося так пізно? Чому ми такі розкидані по світах?» – такими словами Стефко ятрив душу Софії.
«Я відчуваю глибокий сум у твоїх рядках, і мені теж стає сумно на душі… Незрозумілий стан, якого давно в мене не було… Я все більше пізнаю твою душу. Робитимемо так, аби твоє бажання справдилося», – обнадійливо відповіла Софія.
«Ну то щось починаймо задля цього! Пам’ятаєш оце: «Кохай! Бо час тебе не жде… Бо в старості кохають тільки очі»? (з поезії Ліни Костенко. – Авт.) – підганяв кохану Стефко.
«Час нас справді не чекатиме: «І жити спішити треба. Кохати спішити треба…» (з відомого вірша Василя Симоненка. – Авт.).
Стефко був приємно вражений тим, що Софія і в Америці ще не забула вірші В. Симоненка, які дуже любила в молодості, й продовжив цю поетично-любовну гру: «Слова солодкі – та хотів я б поцілунків замість слів» (з поезії Гайнріха Гайне. – Авт.).
У творі чимало цікавих і маловідомих для загалу цитувань великих філософів, знаних поетів і письменників, українських державних діячів, окрім названих, – Гомера, Моше бен Маймона, П’єра-Жана Беранже, П’єра де Ронсара, Тараса Шевченка, Івана Франка, Степана Бандери, Степана Пушика, Неоніли Стефурак, Петра Коробчука тощо. Зізнаюся, що під час читання повісті непоодинокі філософсько-романтичні вкраплення висловлювань відомих особистостей у мові головного ліричного героя спочатку видавалися мені надлишковими й, образно кажучи, напускними як для світосприйняття загартованого життям статечного галичанина – колишнього сільського парубка. А дочитавши останні рядки твору, зрозумів, що помилявся. Бо не лише у сприйнятті змісту, а й у кожній дещиці сюжетно-композиційної канви повісті Петра Парипи «Світ на двох» потрібно враховувати щонайперше: головні герої твору Софія і Стефко спілкуються особливою мовою – мовою любові, вистояною і випробуваною за десятки років життя у розлуці. І саме любов створила їх світ на двох, зокрема і мовленнєвий. Такі почуття не можна придумати – фальшування у творі обов’язково проступило б. Щоб відтворити хоча б дещицю мелодії двох сердець, потрібно не лише її почути, а передовсім, образно кажучи, виконати її. Бо повість «Світ на двох» – утвір любові й життя як воно є.
В ексклюзивному коментарі «Галичині» Петро ПАРИПА зазначив:
– Чому я взявся за цю літературну роботу? До неї мене підштовхнули три причини. Спочатку зацікавило, чи зміг би я відійти від журналістського стилю писання й опанувати художній, бо журналістика і література, попри те, що обидві оперують словом, це цілком різні сфери людської діяльности. Про це я розмірковував ще працюючи в газеті «Галичина». Далі мене підштовхнула широка війна, а третім чинником стало зменшення моєї мобільности через перенесену операцію у перші місяці цієї війни. Тож між початковим задумом і початком роботи над повістю минуло немало років.
Певним творчим орієнтиром мені послужила книжка відомої американської письменниці, авторки любовних романів Даніели Стіл «Диво» про стосунки людей зрілого віку. Любовні сюжети є, як відомо, класичною складовою більшости літературних творів, на чому поспекулювали тисячі літераторів. А от покладена в основу моєї повісти «Світ на двох» love story старших людей, яка мені трапилася в інтернеті, тривалий час видавалася для мене непереконливою через кінцівку, тому й не брався до написання цього твору. Але попри те я збирав інформацію про стосунки людей, цікавився їх психологічним трактуванням, гортав книжки любовної лірики, бо свого героя задумав зробити її шанувальником. Для цього пригодилися і мої ще студентські виписки з літературних творів, принаймні всі поетичні цитати іноземними мовами – звідти. Звичайно, під час роботи над повістю стали у пригоді і якісь фрагментики з власного життєвого досвіду. Не знаю нині, як було б з моїми літературними претензіями, якби не почалася оця широка війна кацапії проти України. Поринувши в ті страшні дні й тижні 2022 року в інформаційні потоки, я попутно стежив і за фейсбучними сторінками кількох знайомих франківців-фронтовиків, від яких почерпнув фактично всю ту інформацію, яку поміщено в моїй повісті, особливо що стосується життя в окопах і психологічного стану бійців. І тоді сюжетна розв’язка фактично напросилася сама, наче вигулькнула з американських мелодрам: попри безодню простору між Україною й Америкою, жорстоку війну мої герої все ж мусили знайти одне одного і до невеселих воєнних буднів додати свого літературного оптимізму. Тож після того мені залишилося лише сісти за твір і його написати. Працював я над текстом від березня 2022 року до майже кінця 2023-го, тобто понад півтора року, зробив вісім великих редагувань тексту, багато що повикидав чи переробив з його первісного варіанту. В композиції повісти я дещо відійшов від літературних канонів, дозволив собі цитувати поетичні рядки інших літераторів, що практикується дуже рідко. Буквально днями подібний фрагментик мені трапив на очі у романі «Ідентичність» чеського і французького прозаїка Мілана Кундери. Ще одна особливість моєї повісти – те, що головні герої, яких теж лише двоє, мають тільки імена, а решта персонажів – другорядні та безіменні.
Фінал моєї літературної історії настав на початку цього року, коли я видрукував кілька десятків примірників, частину їх уже встиг пороздавати людям із мого кола, в тому числі колегам із газети «Галичина». Кілька людей запитувало мене про презентацію книжечки, але це не належить до моїх планів. Мене не з’їдає марнослав’я, заяву на вступ до Спілки письменників подавати не збираюся. Я охочіше попрацював би над другим виданням своєї документально-популярної книжки про пригоди великих українців, якби то було комусь потрібно. Зрештою, кращих за цей творчих задумів я наразі не маю, то, може, так і станеться: працюватиму бодай у «шухляду» над «великими українцями», коли мене братиме нудь…
Нагадаємо, що Петро Парипа – автор популярної документальної книжки «Великі українці без масок. Оповідки про життя, пригоди, вдачу славетних, видатних, знаменитих, визначних і просто відомих людей Землі Української і поза нею» (2017), збірки публіцистичних творів «Між вчора і завтра» (2019) та упорядник низки популярних видань. Лавреат обласної премії ім. Б. Бойка в галузі журналістики (2001), Івано-Франківської міської премії ім. Івана Франка у номінації «Журналістика» та обласної премії ім. Василя Стефаника в номінації «Документальна і науково-критична література» (2018). Нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» і «Золотою медаллю української журналістики».
Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій із читачами
