***
Герої йдуть один за одним,
Хтось на завдання, хтось на небеса.
І плаче світ дощем холодним
За тим, чиє життя згаса.
І чути крик, хоч ніби й тихо, –
То в серці біль лютує знов.
Все буде добре! Дихай, дихай!
Ти все ще тут!… Уже пішов…
І з кожним днем все більша рана
В душі, скаліченій війною.
Героям всім навіки шана,
Що за країну йшли до бою!
***
Летить. Її не зупинити.
Його душа. У небо до зірок.
Але як далі з цим всім жити,
В пусте життя зробити крок?!
Стоїть край столу в рамці фото
Як згадка про щасливу мить.
Повітря сповнене скорботи.
Як же болить. Як же болить!
Вже виплакані усі сльози
І сил нема кричати в небеса.
Вона чекає все ще на порозі,
Допоки з неба сходить лиш роса.
І знову фото… Вже на кладовищі…
З їх спільної останньої весни.
Її душа несеться вище й вище.
Тепер між хмар летять разом вони…
***
Ще десь бої тривають невгамовні
І досі діти в сховищах сидять.
Мовчать, не просяться назовні,
Бо чутно як ракети знов летять.
У когось був майданчик біля дому,
А хтось любив гуляти у парку.
Тепер і доля дому невідома –
Шукаєш місця у чужім кутку.
Живеш, а може то здається.
Не про таке ми мріяли життя!
Та віримо, що доля усміхнеться
Й не знадобиться більше укриття.
Крізь біль і смуток визирає сонце,
Даруючи надію повсякчас.
Он майорить наш прапор у долонці
Дівча гукає: “Я чекала вас!”
***
Янголи не падають духом,
В когось з них є цигарка за вухом,
В когось – крила міцні за плечима,
Хтось із них з голубими очима.
В когось шрам на руці, когось – в серці,
В когось наскрізь промоклі берці.
В наших янголів власне небо,
А вони на землі, бо тут треба.
Вдова
Вона кричала, а сльози
Лилися мов сильний дощ.
Їй не треба чужих прогнозів,
Якщо можеш – просто помовч.
Мабуть жодне слово наразі
Більш немає сенсу в житті.
Тут є місце тільки образі,
Порятунок її – в забутті.
Вона зараз ненавидить Бога,
Робить винним його у війні.
І від сліз уже трусяться ноги
Вона прагне забути ці дні.
Вже безсила сповзає на ліжко,
Та молитву читають вуста.
В серці віри лишилось лиш трішки,
А душа вже навіки пуста.
Жоден скоч ці не склеїть уламки,
Що в душі наробили дір.
І не змінять нічого світанки,
Що червоним палають між гір.
Бо війна її кінчилась вчора,
Коли очі читали слова,
Які несли в собі стільки горя,
А вмістилось у слові – вдова.
***
Вже ніхто не обійме за плечі
Ту самотню чорняву дівчину,
Що збирає у попелі речі
Щоб покласти йому в домовину.
Вже проплакала всі свої очі,
Не згадає і власне ім’я.
Увесь світ в неї кольору ночі.
Увесь світ – то зі сліз течія.
Їй не треба жалю й співчуття,
Їй не треба води і повітря.
Вона втратила власне життя,
Їй би лиш полетіти за вітром.
Прокоментуєте?
