Тадей Карабович. Літературознавчі концепти Олександра Астаф’єва про творчість Богдана Бойчука

0
177

Відійшов у Вічність відомий вчений проф. Олександр Астаф’єв (1953-2020). Це сталося так неочікувано: на 68 році життя вченого 29 жовтня 2020 року. Професор помер у Києві, залишаючи після себе велику наукову спадщину та вдячну, світлу і незабутню пам’ять про себе.

Літературознавчі дослідження Професора створили окрему сторінку в історії української наукової думки. Вони залишаються в історичному просторі українського літературознавства, як вагомий науковий концепт і розглядатимуться згідно філосовської та міфопоетичної парадигми. Адже, як не раз підкреслював вчений, парадигма для нього була багатозначним поняттям, що тісно залежала від контексту. Могла означати обумовлений часом та обставинами період, стиль, традицію, концепцію, генеральну ідею, за змінами яких можна застосовувати граничні умови, так як сама зміна парадигми.

Завдячуючи науковим дослідженням Професора, змінилася парадигма того як над Дніпром розуміти українську літературну еміґрацією, її окремих письменників та поетів. До наукових зацікавлень Олександра Астафєва належала також творчість письменника і поета  Богдана Бойчука. Набрали позитивної оцінки літературознавчі концепції про неї в новому парадигматчному ключі. Творчість Богдана Бойчука, співзасновника Нью-Йоркської групи та її лідера почала розглядатися цілісно і посіла в науковому дискурсі вченого важливе місце.

У літературознавчих концептах Олександра Астаф’єва спостерігається наукове зацікавлення творчістю як усієї Нью-Йоркської групи, так поезією її лідера і співзасновника Богдана Бойчука.

Богдан Бойчук як поет, прозаїк, драматург і провідний представник Нью- Нью-Йоркської групи народився в селі Бертники 11 жовтня 1927 року, помер в Києві 10 листопада 2017 року. Хоча дати народження і смерті інформують нас про українські географічні координати поета, він все своє доросле життя провів в еміґрації, а вірніше в Нью-Йорку. Рідне село Бертники Бучацького повіту (нині Монастириського району на Тернопільщині) сформувало поета як відомого співця і має, власне кажучи, міфічну кодифікацію у творчості автора поеми «Подорож з учителем». Не раз звертав на це свою увагу Олександр Астаф’єв, коли говорив, що магнітом творчості Богдана Бойчука залишаються його спомини про рідну малу батьківщину серця. Це одна з найважливіших рис наукової парадигми бачення творчості Богдана Бойчука, яку виробив Олександр Астаф’єв. Вона була присвячена не лише лихоліттю Другої світової війни, яку часто згадує поет, але також обернена лицем до минулого. Переосмислюючи життєві випробування, поет беріг давні спогади і надавав їм міфічного значення. Десь ті сутності дитинства накладалися на себе, адже життєві скрижалі вченого та поета Олександра Астаф’єва і Богдана Бойчука подібні між собою. В жахітті жорен ХХ ст. яке можемо прирівняти до Дантового пекла мололися їхні долі. Як майбутній вчений, так і майбутній еміґрант долали свій важкий часопростір, мандруючи стежками молодих ще життів. За словами вченого, Богдан Бойчук глибоко переосмислював світову катастрофу, якою була Друга світова війна. Це відбувалося прикликуванням трагізму людського буття, через запрошення Всевишнього у світ людини:

Прийди до нас.

(…)
Скинь свої сандалі
і зійди униз.
Ми будем кидати Тобі під ноги
терня наших дум
(ми тільки люди).

Зрозумій.
А як утомишся,
зайду у двір мій,
я гоститиму Тебе
вином.

(Ми не вміємо любити,
не пізнавши нареченого свого).

Це була, як каже Олександр Астаф’єв, трагічна інтонація розмови з Всевишнім. Вона нагадувала театральну сцену, де декорацією було понівечене життя молодого хлопця, якого німці вивезли на примусові роботи. Життя майбутнього поета опинилося у вирі війни, він не міг вже повернутися до рідних Бертників чи до Бучача. Його дитячими емоціями заволодів нестерпний хронос Другої світової війни і все це загалом було відображене в творчості.

Воєнну катастрофу, яка спіткала Богдана Бойчука, Олександр Астаф’єв поєднує з християнською ідеєю порятунку людей через молитву і віру в Господню ласку. А з другого боку, за Юрієм Лавріненком, світом війни володіла мова «брутального реалізму» (дивись: Ю. Лавріненко, рецензія «Парабола однієї подорожі»). Тому Богдан Бойчук був схильний звертатися до ідей, які впорядковували необарочний простір навколо і «життєвий хаос», оконтурений тезами і антитезами. Покликуючись на зауваження Юрія Лавріненка, Олександр Астаф’єв, бачив творчу парадигму поета в драматичній конструкції його творів. У їх внутрішній напрузі реалізувалися емоції які завантажували поетичний текст реалістичним баченням дійсності. Вони виражали тим самим незакінченість людського буття, яке через любов передавалося наступним поколінням. Але так бачена поетична парадигма творчості Богдана Бойчука не давала би відповідей на всі запитання. Тому за словами вченого, у своїх збірках Богдан Бойчук здобувався на іншу тональність. Поет у своїй творчості піднімав поруч із воєнними темами любовні та урбаністичні теми. Його творчістю почала володіти модерністична філософія та сюрреалістичне мислення  і гіперболізація. Виповнений зневірою, Богдан Бойчук висвітлював гірку правду, яка приголомшувала:

Я йшов
і по коліна груз
в темнóті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.

Так :
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав :
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав :
мій хід — життя.

(вірш «Десь суть була»)

Тому недаремно Олександр Астаф’єв каже про оптимістичний сенс творчості дискурсу поета. Сенс поезії Богдана Бойчука відображається у похвальному задивленні на життя через призму любові. Як каже вчений, життя і любов – це безумовний дар, тому коли вони зустрічаються з жорстокістю долі, спроможні за всяку ціну давати відсіч жорстокості:

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла :
торкнула блідими устами чоло,
і думки скам’яніли;
голих грудей дала,
і білі полотна
покрили світ.

(вірш «Кінцеве»)

Лунає безжальний вирок: «життя під ногами розмокло». Світ втратив притаманні йому координати, позбувся свого минулого, майбутнє являється невідомим. Сучасне хоч і видається недосяжним і незрозумілим, дає підстави задуматись над собою:

усе ішло, і я не знав куди,

усе пройшло,

куди? –– не знаю.

(вірш «Старість»)

Проте Олександр Астаф’єв вважав, що було б помилково припускати, що у творчості поета, зокрема йдеться про збірку Богдана Бойчука «Час болю», в змісті наявні ознаки песимізму, навіяного еміґрацією і вигнанням. Вчений вважав, що поет не порушує метафізичних цінностей, що бачимо на прикладі автобіографічного циклу «Матері». В ньому проглядаються виразні алюзії до особистої трагедії поета, який у дитячому віці втратив матір. З цією втратою поет ніколи не змирився. Усвідомлення душевного зв’язку між собою і матір’ю у наявному хронотопі вічності Богдан Бойчук прирівнює до існування захисту Богородиці в його непростому житті:

Я бачив Богородицю над нею,

я бачив схилений на шибу мирт

і чорні двері.

(…)

І я приніс тоді
прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

Бо в мене : тільки жаль,
бо в мене : лиш червоний кашель.

і ще щось тепле в грудях,
як любов.

(вірш «Матері»)

Імпресіоністичний малюнок «мирту», апеляції до вінчального вінка, Богдан Бойчук згущує у асиметричних барвах. Зображує лишень простір для екзистенційного виходу з абсурду «чорних дверей», які означають відхід коханої людини з життя. На цей лаконічний наратив звернув увагу Олександр Астафєв, де образ всуціль є заповнений чорним символом потойбіччя. Цей образ вчений хоч і відносить до архетипу землі, вважає, що свідомість вселяє життя і є наділена духовною семантикою. Потойбіччя і життя (існування), можуть в антропологічній метафізиці існувати поруч. Тоді вони спроможні протистояти зовнішньому, яке можна назвати руйнівним і хаосним, якому насправді в кожну хвилину сутності підлягає людина з її світом. Але напроти  цьому, любов, земний і душевний код людини, тому життя спроможне перемагати. Богдан Бойчук усвідомлював, що його поезія мусить бути відкритою на Всесвіт, підкреслював, що вона перетворюється з особистої, на «ваш біль» (дивись: «Чорний триптих»).

На думку Олександра Астаф’єва, поет Богдан Бойчук не відкидав креативності інших членів Нью-Йоркської групи, а навпаки – гуртував їх навколо різних літературних проєктів. На початках існування групи, це був щорічник «Нові поезії» (1959-1972), згодом «Сучасність» і на кінець – квартальне літературне видання «Світо-вид» (1990-1999). Очевидно поет полемізував з поглядами інших членів групи, але ця полеміка була творчою і надавала пріоритет розвиткові.

Олександр Астаф’єв, укладаючи антологію «Поети Нью-Йоркської групи», врахував лідерство поета в структурах еміґрації і надав творчості поета власне цієї, як він говорив – пріоритетності. Настановами були пошуки власного стилю, невдоволення написаним чи усвідомлення як складно розуміти поезію будучи еміґрантом. Книжка «Поети Нью-Йоркської групи» О. Астаф’єва укладалася за принципом поетичних автопортретів і це було новою системою у видавничій практиці українських антології. Еміґраційні митці творили в умовах найбільшої культурної метрополії, де поезія вибудовувалася за принципом «текст як текст». Звертаючи на це увагу, учений зазначає, що своєю творчістю група тяжіла до міфопоетики. Зокрема давні міфи використовували у своїй творчості В. Вовк, Б. Бойчук, Женя Васильківська, Е. Андієвська, Патриція Килина, Б. Рубчака Ю. Тарнавський.

Богдан Бойчук розбудував власний ідіолект, пов’язаний з «українською» образністю, хоча не відкидав загальноприйнятих символів, які показували його як поета відкритого на світ. Для Олександра Астафєва не було відкриттям, що Богдан Бойчук має у своєму творчому фонді римовану поезію, хоча вся творчість автора збірки «Спомин любові» була наповнена верлібрами та ритмізованою прозою з наявними катренами, які мали приблизну риму.

Ліричний герой творів Богдана Бойчука долав перепони секуляризації, постійно шукав втрачених сенсів. Його настановою були повноцінність існування в умовах еміґрації. Це не було легким завданням, адже ностальгія і вигнання володіли поетом і тому перші кроки, коли Україна стала незалежною державою, він зробив власне до Києва. Поет хотів заповнити духовним сенсом буття. Як говорив Олександр Астаф’єв, поет прагнув донести до українського читача у поверненні в 1991 році мнемонічну модель своєї метафори:

Дощ – це дівчина,
що чеше в присмерк
мокрі коси.

Тоді приємно бути з нею
одинокому.

Мнемонічна вітальна енергія Поета, зі своєю переконливістю вже належить до золотого фонду української літератури. Її естетичні категорії знову можуть бути актуальними і породжувати простір для душевних переживань.
Загалом, як стверджує Олександр Астаф’єв, лірика Богдана Бойчука драматична, але також інтелектуальна. В її непростому змісті чимало рельєфних метафор та поліфонії. Тому творчість Богдана Бойчука, безсумнівно, залишається свіжою та енергетичною.

У рецепції Олександра Астаф’єва екзильна поезія другої половини ХХ ст. органічно вписана у світовий літературний процес, вона засвідчує свою діалогічність із українською материковою літературою. Наукові роботи вченого популяризували й популяризують українську еміґраційну літературу, відкриваючи творчу комунікацію українського зарубіжжя з рідною Україною. Більшість із цих праць виникла в період незалежності України і сприяла становленню нового українського літературознавства. Учений уписав у науковий ландшафт нову літературознавчу категорію «семіотика еміґраційної поезії», розглянув проблеми еволюції й художньої семантики, природи і зміни поетичних систем українського зарубіжжя, простежив втілення їх ментальних і етнічних архетипів, специфіку семіозису.

Література

Бойчук Б. Час болю. Нью-Йорк: В-во Слово, 1957.

Бойчук Б. Спомини любови. Нью-Йорк: В-во Нью-Йоркської Групи, 1963.

Бойчук Б. Мандрівка тіл. Нью-Йорк: В-во Нью-Йоркської Групи, 1967.

Бойчук Б. Подорож з учителем. Поема. Нью-Йорк: В-во Нью-Йоркської Групи, 1976.

Бойчук Б. Вірші, вибрані й передостанні. Нью-Йорк: В-во Сучасність, 1983.

Бойчук Б. Канон із переламаним хребтом // Критика. Київ. № 132-133. 2008.

Бойчук Б. Невивчений український модернізм // Критика. Київ. № 147-148. 2010.

Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. Монографія. Київ: Смолоскип, 1998. 314 с.

Астаф’єв О. Міражний простір модернізму. Поети Нью-Йоркської групи. Антологія / Упор. О. Астаф’єв, А. Дністровий. 2-е вид. Харків: Ранок, 2009. С. 3-31.

Астаф’єв О. На емігрантських перехрестях: рефлексія наукова і поетична / Астаф’єв О. Образ і знак. Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі. Київ: Наукова думка, 2000. С. 235-236.

Астаф’єв О. Поетичні системи українського зарубіжжя. Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2005. 64 с..

Астаф’єв О. Українська повоєнна еміграційна література в європейському контексті // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. Warszawa: Tyrsa, 2009. Т. 27-28. S. 104-116.

Астаф’єв О. Українське еміграційне літературознавство: від неоромантизму до постмодернізму // Вісник. Серія “Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика”. Київ: ВПЦ Київський університет, 2017. Вип. 27. С. 6-10.

Джерело: «Золота Пектораль»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я