Трагічні оптимісти: поети з ОУН та УПА

«Зродились ми великої години з пожеж війни і з полум’я вогнів, плекав нас біль по втраті України, кормив нас гнів і злість на ворогів«, – автором гімну ОУН був український письменник Олесь Бабій. Він написав ці рядки, коли перебував під арештом за участь у націоналістичному підпіллі. Іще раніше Бабій був офіцером австро-угорського війська, воїном Української галицької армії. Незважаючи на поразки, він не піддавався розпуці і далі мріяв про незалежність.

У 2018-му його вірш став офіційним гімном Збройних Сил незалежної України. 

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов називав «трагічними оптимістами» плеяду українських поетів міжвоєнного періоду, які палали вірою в перемогу України. Серед них він згадував членів ОУН Олега Ольжича та Олену Телігу. Утім таке ж означення можна використати для інших письменників, які здійснили вагомий внесок у боротьбу українського підпілля, хоча й не ввійшли до літературного канону.

Олесь Бабій

Автор гімну ОУН народився у селі Середньому неподалік від Калуша на Станіславівщині у багатодітній родині. Батьки Олеся Бабія (17.03.1897 – 02.03.1975) були заможними, хазяйновитими селянами. У синові розгледіли любов до науки і заради його подальшого навчання продали поле. Олесь учився у школі у Войнилові, а потім у гімназії у Стрию.

Коли почалася Перша світова війна, Бабій зголосився до лав легіону Українських січових стрільців. У Карпатах воював проти царської армії, згодом брав участь у боях в Італії. Пізніше став у лави Української галицької армії. Був учасником тріумфального наступу на Київ, під час якого війська ЗУНР та УНР звільнили столицю від більшовиків. Бабій тоді написав слова:

Над Києвом хмара нависла грізна
І крила кругом простягає,
Вертає неволя, неволя страшна,
Кайдани тиран зготовляє.
Гей, стрільці, до бою, до бою всі враз!
За правду, за славу народу;
Вкраїна рятунку благає у нас,
До бою за волю, свободу.

Після поразки українських військ Бабій емігрував до Чехо-Словаччини. Та надовго не затримався і повернувся до Львова. Олесь сформував гурток поетів-символістів «Митуса», редагував часопис «Розбудова нації». У 1929-му брав участь у першому конґресі українських націоналістів у Відні.

Інформація про участь Бабія в ОУН просочилася до польської поліції, і 1931 року його арештували. Олеся засудили до чотирьох років ув’язнення. Перебуваючи під вартою, поет написав свій найвідоміший вірш – «Зродились ми великої години».

Повний текст «Маршу націоналістів» вийшов у 1932-му у «Розбудові нації». Того ж року провід ОУН затвердив його офіційним славнем. Автором музики був, найвірогідніше, Омелян Нижанківський.

Після звільнення із в’язниці Олесь Бабій відійшов від активної суспільно-політичної діяльности. Працював шкільним інспектором на Підляшші, вчителював у Холмі. У 1944-му році з наступом радянських військ мусив емігрувати.

Пробув чотири роки у таборах для переміщених осіб. Згодом виїхав до Америки і оселився в Чикаґо. Там здобув науковий ступінь доктора літературознавства, викладав у університеті.

Ані радянські спецслужби, ані родичі Бабія в селі Середнє не підозрювали, що Олесь зостався в живих. Він вийшов на зв’язок із рідними у 1960-х, таємно листувався.

Юрій Липа

Талант Юрія Липи (05.05.1900 – 20.08.1944) був багатостороннім: поет, прозаїк, геополітичний стратег, ідеолог націоналізму, лікар. Виростав в Одесі. Його батько Іван Липа працював на державній службі в УНР – очолював Міністерство культів і віросповідань, писав проєкт першої конституції республіки, був міністром здоров’я уряду УНР у екзилі.

Згідно з іншою версією, Юрій народився на Полтавщині і мав інших батьків, а його справжнє ім’я – Григорій Герасименко. Коли хлопцеві було 10 років, його нібито всиновив Іван Липа. В Одесі Липа вступив на правничий факультет університету, який тоді називався Новоросійським. 17-річним редагував «Вісник Одеси».

Коли розпочалася російсько-українська війна, воював у першому курені Гайдамацької дивізії, а згодом – у курені морської піхоти. Брав участь у вуличних боях із більшовиками. У вірші «Зайди» писав:

Прийшли чужинці у село масними,
Прийшли, накрали й станули непишні, –
Щось дивного, незгідливого з ними
Було в цих білих хатах, цвіті вишні,
У цих тополях, що – немов сторожа,
У дивних жартах, що для них – подзвінням:
І молодиця, що всміхалась гожо,
Здавалось їм, закидала б камінням.

Після поразки УНР Юрій Липа емігрував до Польщі. Там вступив на медичний факультет Познанського університету. 

Продовжував займатися активною громадсько-політичною діяльністю. Започаткував таємне товариство «Чорноморе» з колишніх солдатів армій УНР і ЗУНР. Разом із Євгеном Маланюком став натхненником літературного угруповання «Танк».

Липа мислив про Україну стратегічно. Він написав низку розвідок про майбутнє здобутої держави, її відносини із сусідами і навіть поділ територій та облаштування земель подоланого противника – Росії. Трилогія складалася з частин: «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії».

Однією зі стрижневих ідей Липи була концепція Міжмор’я. Він розмірковував про альянс незалежних держав, що мають вихід до Балтійського та Чорного морів і формують щит європейської цивілізації від подальших зазіхань зі сходу.

У 1940-му Юрій Липа разом із батьком Олени Теліги Іваном Шовгенівим та істориком Левом Биковським утворили у Варшаві Український Чорноморський інститут. Ця організація опрацьовувала наукове підґрунтя для подальшого економічного та політичного розвитку України. А після відновлення незалежности мала переїхати до Одеси.

Будь славен, Боже України,
Скрізь, де людей звучить язик,
Давай оновлення з руїни,
Животвори наш людський вік.

У 1943-му Юрій Липа переїхав до Яворова на Львівщині й долучився до боротьби УПА. Започаткував курси з лікарської підготовки для підпільників, писав текстівки для листівок. Займався лікарською практикою у селі Іваники. У 1944-му під час облави Липу захопили енкаведисти. Його піддали жорстоким тортурам, він помер. Військове керівництво повстанців посмертно присвоїло Липі звання полковника УПА.   

Марко Боєслав

При народженні хлопець отримав ім’я Михайло. У підпіллі його називали «Гомоном». А друкувався під псевдонімом «Марко Боєслав».

Михайло Дяченко (25.03.1910 – 23.02.1952) народився у селі Боднарів, приблизно за 20 кілометрів від Станіславова. В юності був членом «Просвіти», «Пласту», «Сокола». Захоплювався спортом. У 1930-му вступив на правничий факультет Львівського університету.

У Львові Михайло долучився до Організації українських націоналістів, згодом очолив осередок ОУН у рідному селі. Марка Боєслава тричі ув’язнювали.

Після втечі з польської тюрми у 1939-му він оселився на Холмщині, почав учителювати, познайомився із дружиною. У 1941-му повернувся до Боднарева. Згодом став у лави УПА і продовжував боротьбу у підпіллі аж до 50-х.

Йде сотня наша, наче вихор –
Із нами наш сотенний Шум,
Хоч смерть грізна і люте лихо –
Ми йдем помстить катівський глум!

Марко Боєслав редагував повстанські часописи «Чорний ліс», «Шлях перемоги», був крайовим референтом пропаганди УПА, працював у відділі пропаганди Карпатського краю ОУН (революційної).

В одній із поезій «Гомін» порівнював упівців із Олексою Довбушем:

Вставайте, дивіться – свої, наші рідні!
Чи Довбуш преславний з вояцтвом воскрес!
Свої! – загули верховини погідні,
І линула радість до Божих небес.

Марко Боєслав загинув 23 лютого 1952 року у засідці, яку влаштували співробітники МДБ в урочищі Хубена на Солотвинщині.

Деякі тексти Боєслава стали народними піснями, найвідоміша –  «Рости, Черемшино».

Петро Гетьманець

Псевдо Петра Василенка (1921 – 21.05.1946) «Полтавець» засвідчувало те, що боротьба упівців була загальноукраїнською справою. Петро Василенко народився у селі Війтівці у колишній Полтавській губернії. Як поет використовував і інші псевдоніми – Гетьманець, Волош.

Батько Петра Андрій Василенко був учасником Української національної революції, служив на Чорноморському флоті. Через це у 1936-му Василенка-старшого заслали до Сибіру. Мати зосталася сама із чотирма дітьми. Найстаршому Петрові випала відповідальна місія допомагати утримувати сім’ю.

Гетьманець мав велику жагу до знань, багато читав. Школу закінчив із чудовими оцінками – проте без «золотої медалі»: син «ворога народу».

Щойно випала нагода, у роки німецької окупації, Петро вступив до Організації українських націоналістів. Згодом став одним із керівників яготинського осередку ОУН. Наприкінці 1943-го виїхав із рідним дядьком до Любачева на Холмщині, там долучилися до Української повстанської армії. Ерудованого «Полтавця» призначили політвиховником сотні «Месники».

Гетьманець редагував підпільний часопис «Лісовик». Упорядковував матеріали про хронологію діяльности УПА. Року 1945 написав книжку поезій «Мої повстанські марші».

В одному з віршів він згадує битви війська Івана Мазепи та армії УНР:

На розпуттях хистких неповторних доріг,
Під грозою шаліючим небом,
Я святую любов в серці свому зберіг,
Україно-Вітчизно, до тебе.
Усім чаром своїх наддніпрянських степів,
Буйним гуком козацької Січі
Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,
Як порив сил палких, таємничих.
Усім жахом Полтави, Базару і Крут
Страшним рабством і кров’ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
В світлий рокіт крилатої бурі.

«Месники» активно протидіяли польсько-радянській операції «Вісла», котра передбачала депортацію українців із місць їхнього проживання. «Полтавець» загинув у бою 22 червня 1946 року. Є дані, що на грудях він зберігав рукопис другої поетичної збірки – «У боротьбі за волю».

Марта Гай

Галина Савицька-Голояд (20.06.1922 – 02.01.2003) народилася у Львові у сім’ї Омеляна й Олени Савицьких. Тато воював у Галицькій армії, працював в українському банку «Дністер». Мати була вчителькою, отримала поранення під час польсько-українських боїв у місті.

Польська окупація унеможливила перебування сім’ї у Львові. Олені не дозволяли вчителювати на територіях, де переважали етнічні українці, тож після смерти чоловіка вони з донькою переїхали до Польщі – спершу до Баранова, а потім до Тарнова.

У Тарнові Галина закінчила гімназію, фізико-математичний ліцей. Наприкінці 30-х Савицькі переїхали до Холма. Там поетка познайомилася із майбутнім чоловіком, оунівцем Мироном Голоядом. А в 1939-му сама стала членкинею ОУН.

Не здобути нам волі чужими,
а самим нам її треба брать.
Веди швидше у бій, командире,
Нам ніколи чекать!
Хай умремо з тобою ми вранці,
ще задовго умрем до зорі –
Та на це ми сьогодні повстанці,
В першій ми, бойовій. 

У веремії радянсько-німецької війни Галина повернулася до Львова з чоловіком. Подружжя брало участь у налагодженні підпільної мережі бандерівської ОУН. Савицька очолювала жіночу ланку Личаківського районного проводу, забезпечувала роботу Українського Червоного Хреста на Галичині та Закерзонні. Згодом стала зв’язковою Петра Федуна-Полтави, керівника головного осередку пропаганди.

У травні 1950-го Галину затримали. Вона виконувала доручення зв’язатися з Романом Шухевичем. На той момент багатьом повстанцям іще не було відомо, що 5 березня головнокомандувач УПА загинув. Жінку засудили до 25 років концтаборів і ще 5 років позбавлення громадянських прав.

Галина Голояд відбувала покарання у таборах Мордовії та Владимирівському централі. Там її судили ще двічі – за спробу втечі і бунт. У камері Марта Гай студіювала філософію, багато писала. 

В незнану даль, заплетену стежками,
Відійду знов, самітна, як колись,
тільки сліди залишу поміж вами,
як за давніх, буйних, кипучих днів…
І може ми віднайдемось наново,
і понесуть на схід мені вітри
далеку вашу, стишену розмову –
слова палкі, що душу муть пекти.

У 1964-му Галину відпустили із тюрми без права повернутися до Львова. Вона оселилася у Бурштині на Івано-Франківщині. Займалася педагогічною діяльністю, збирала архів про боротьбу ОУН на східних теренах України.

Марта Гай є авторкою збірки віршів «До зорі» (1950), в якій описала боротьбу УПА – зокрема, на Закерзонні. Написала низку оповідань про життя повстанців, філософські розвідки.

Катерина Мандрик-Куйбіда

Я дихала вітриськами негоди.
Вдивлялася у хмари грозові.
Страхи свої зумівши побороти,
Надії в небі бачила нові.
Чим темно більш, тим вогники ясніші!
Повстанська крівця зорями сія,
А Україна все стає сильніша
І я. 

Катерина Мандрик (26.05.1927 – 14.03.2004) народилася у селі Сухова, що неподалік від Болехова на Львівщині. У дівчини ще в юності проявився талант до творчості. Вона писала вірші. Збирала фольклор у довколишніх селах.

Поезії Катерини притаманні не лише ніжні ліричні образи, а й гострі громадянські пориви. В одному з віршів вона натякає на червоно-чорний прапор «бандерівців»:

До зброї, гей! Заброд ачей
Зітремо рать потворну.
Їх кров червона потече
У нашу землю чорну.
Так буде з кожним, хто прийшов
Життя в нас відібрати,
Бо смерть за смерть і кров за кров.
Очікуйте відплати!

Катерина вступила до ОУН у 1944-му. Була зв’язковою. У 50-му її заарештували, в ізоляторі піддавали страшним тортурам. Вирок – 10 років тюрми суворого режиму.

Покарання відбувала у концтаборах для особливо небезпечних злочинців у республіці Комі. У 1954-му на хвилі «відлиги» покарання послабили і відпустили на спецпоселення.

У подружжі Катерини з оунівцем Степаном Куйбідою народилося троє синів – Олесь, Василь і Микола. Василь Куйбіда у незалежній Україні був міським головою Львова, очолював міністерство регіонального розвитку та будівництва.

Катерина Мандрик-Куйбіда із сім’єю змогла повернутися в Україну лише у 1964-му. Вона довго не відважувалася показувати свої твори, бо перебувала під наглядом спецслужб. Перша її поетична збірка вийшла аж у 2001-му, за три роки до смерті. Дмитро Павличко казав, що поезії Катерини «стоять нарівні з творами видатних шістдесятників».

Не знищить нас жорстока доля –
Зведемо український дім,
Бо нам знаменом править:
“Воля Людині і народам усім!”
До зброї, браття! Всі до бою
Супроти недругів лихих.
Ми помстимося за героїв
Або долучимось до них!

Назар Данчишин

localhistory.org.ua