Василь Клічак. Стефаник

0
71

У КРАКОВІ

Ці вулиці. Бруківка. Грандіозність.
І хтозна, як впливає на нервозність
оце одухотворене каміння,
все витесане із таким умінням.
Він ходить тут. І десь кудись заходить.
Чи геть одноманітні ті маршрути?
Навряд чи. Бо знайомства все заводить.
Неначе він без них не може бути.
А ще листи.
Їх пише Калитовська.
Та рідко дуже.
Олі Гаморак
він намагається
здаватись небайдужим.
І відчуття,
що все воно не так.
Не так тепер.
Не так через століття.
А як тоді?
Семеновичу, теж
так само йде народ через жахіття
і підлості людській немає меж.
Так само остогидли ті обличчя,
які вважались близькими колись.
І, вигнаний зненацька на узбіччя,
ти злістю закипаєш.
Ти кипиш
у цьому марнославному поспільстві,
в якому ніби партії якісь
беруться щось не тільки оповісти,
а й викласти шляху глибокий зміст.
А де він? Де?
Той шлях, який виводить
з безодні на правдиві рубежі.
Не вірив жодній партії.
І зводив
храм мученицької
мужицької душі…
 
МОНОЛОГ ПЕРШИЙ

Михайловичу, друже,
я у Відні.
Із Капрі заїжджайте.
Жду вас тут.
Якби ж Ви завітали
хоч на три дні.
На кожен з них
я б розписав маршрут.
«Якби ж то так? –
подумав Коцюбинський. –
Він кожен день
вбиває на райхсрат».
Приїхав.
Не застав.
Одні чужинці.
І жоден з них появі тій не рад.
«Та плюньте на політику,
маестро», –
писав мені
цей славний чоловік.
Я не скажу,
що був у ній нечесний,
хоч слова в тім райхсраті
не прорік.
Був приятель
в тій залі.
Лев Бачинський.
Підказував мені,
коли і як
там руку підіймати.
Наодинці
не зміг би я
орудувать ніяк.
Мені важніше жити,
ніж писати.
Хоча й казав Кирило Гаморак –
так не пиши, бо вмреш.
Та помирати
не хочеться.
Мовчав я довго так.
Ще будуть розглядать
моє мовчання.
Воно чомусь
цікавитиме всіх.
Я пам’ятаю
ту дорогу ранню,
коли її засипав
перший сніг.
Тоді найбільш хотілося писати.
Той сніг, як чистий аркуш,
надихав.
А що тепер
тут може надихати –
каміння за відсутності
заграв?
Дратує обережний
Коцюбинський.
«Чи пишете?»
О, краще б не питав.
Народний біль
зашкалює по вінця.
У Русів!
До горбів, лісів
і трав.
А двоє міст
приходять все на згадку.
Полтава й Відень.
Скільки в них краси!
І хочеться почати
все спочатку
із вірою у Того,
Хто єси…
 
ГІСТЬ І ПОСОЛ

Кресляр.
Аквалерист.
У мріях – архітектор.
Змальовував будівлі
і райхсрат.
Цей дім його приваблював конкретно.
Немовби з Греції
прижився акурат.
Та зачарованість
була короткочасна.
Його, двадцятилітнього, вона
захоплювала,
та невдовзі згасла,
коли зайшов туди якогось дня.
І подивився на законотворців.
Про що вони?
І то – вони?
Це ж як?
Окрім німецької,
звучать, немов на торзі,
якісь слов’янські діалекти.
Оце ж так.
Той натовп
йому здався напівдиким.
Кричать.
Жестикулюють.
Верещать.
І спікер –
дід старенький –
оті крики
дзвіночком намагався
вгамувать.
Зусилля – марні.
Хлопець зал покинув.
За кілька тижнів
Знов туди попав.
Та інша там явилася картина.
Послів – як кіт наплакав.
Дехто спав.
Тож перші сумніви,
також розчарування
його всю душу
гнівом потрясли.
Ось де причини
всього загнивання
Австрійської імперії –
посли.
А поміж тих присутніх
в тій же залі
Письменник і посол
з Галичини.
За ними
За всіма
спостерігали
Уважні очі.
Очі сатани.
Відтоді промине
зо чверть століття.
До Відня заростуть
йому шляхи.
Почнеться в Україні
лихоліття.
Вмирають люди
з голоду.
Жахи.
У польській пресі
пишеться про німців.
Ось лідер їхній.
Та стривай. Стривай.
Де ж бачив ти
Ці очі?
Погляд вбивці.
Ану ж напружся,
Ну ж бо пригадай.
А пам’ятаєш,
Як стояв з мольбертом
біля райхсрату
Хлопець молодий.
Змальовував настирливо,
уперто
шедевр архітектури
світовий.
Чому ж не став художником
той хлопець?
Подався у політику.
Отож.
Так ось чому ходив,
як на роботу,
в райхсрат австрійський
цей майбутній
вождь.
Письменник
пригадав оті дебати.
Як соромно за декого було!
Як земляки,
такі мужикуваті,
несли таке,
що брало його зло.
Якби не жменька
русинів відомих,
освічених, затятих, молодих,
то етнос цей
лишався б невідомим
І зарахованим
до етносів німих.
І хто за нього
вступиться, одначе?
Звалить на нього
можна всю вину.
Хай кожна
його мама
гірко плаче,
що син подався
на чужу війну.
 
МОНОЛОГ ДРУГИЙ

Думки, думки
від знімка
із газети.
От дивина та й годі.
Дивина.
Оце, Василю, дійство
за сюжетом
страшніше від новели
«Новина».
О Боже, що чекає
на Вкраїну?
Все більшає
у неї ворогів.
І все нема цьому,
нема зупину.
А ви мене
все кличете
у Львів.
Влаштуєте там
вечір урочистий,
Читатимете твори.
В похвальбі
минатиме там час.
І буде пісня,
подібна чимось
Глібовій «Журбі».
Мене запросять
виступить.
Не схочу.
Підходитимуть
декілька разів.
Не встану.
Не піднімусь.
Не підточу
думок своїх,
Як вигранених
слів…
 
МОНОЛОГ ЛЕСЯ МАРТОВИЧА

Січень. Рік шістнадцятий. У школі
я і полонені москалі.
Є повістка. Скоро мимо волі
маю буть на фронтовій землі.
Був би краще там. Та не судилось.
Вже по карті не нароковать.
Зголоднів. І їсти так хотілось.
Пригостив квасолею солдат.
Знав, що то не можна. Не утерпів.
Біль мій шлунок просто розривав.
Кровотеча. Мука геть нестерпна.
Непритомнів. Знову оживав.
Слава Богу, легко стало згодом.
Відійшла до Господа душа.
То для мене ніби нагорода.
І надія все не полиша
тут зустріти свою Ксеню Думич.
Місяць, як нема її. Нема.
Чом, Василю, ти в тяжкій задумі?
Закохавсь у Відні.
І дарма.
Гарна, друже.
Гарна піаністка.
Та у неї, бачиш, чоловік.
О, нарешті ! Пишеш. Густо. Тісно.
Думав я, що ти уже відвик.
Ти жалівсь, що я тиснув на тебе,
мій талант пригнічував тебе.
Це неправда. Друже мій, не треба.
Прихилю я небо голубе.
Ти пиши. Як ти, ніхто не пише.
Відчуваю. Бачу. Ти пиши.
Знаю, ти шукав у горах тиші,
щоб її прикласти до душі.
Скажуть, що розпалась наша трійця.
Теж неправда. Ми були. І є.
У Монастирку моє обійстя.
На могилі птах гніздо зів»є.
Заросте кущами й бур’янами.
З вас ніхто сюди не забреде.
Пахнутиме літо полинами.
А поки що січень.
І – мете…
 
НА БАЗАРІ

Іванові Драчеві

Заболотівський базар.
Снує за гендлярем гендляр.
Навколо піворить, кряче,
рохкає, кудкудаче.
Ярмарок, одне слово.
Ходить, вслухається в мову
поміж рядів письменник.
Невже тут його натхненник?
Може, шука сюжети? –
Не тільки бере з газет їх.
Бачить, побіля стінки
стоять чоловік і жінка.
Високий ґазда, здоровий.
Вона – струнка, тонкоброва,
Від нього на голову нижча.
Письменник підходить ближче.
Чує – виникла сварка.
Ґазда за плече її шарпа.
Шляхує. Сичить ув очі.
Насупилась. Дивиться мовчки.
А той, мов несамовитий,
починає дружину бити.
Письменник не стерпів такого.
Підійшов.
І промовив строго:
– Ти що робиш?
Нівроку, теньґий.
Здоймив руку на ню, маленьку.
Ґазда ніби уздрів змію,
мовив з притиском,
без жалю:
– Яку маю, таку і б’ю.
Між очима обох в ту мить
трохи-трохи – і заіскрить.
І поволі ґазда заспокоївсь.
Чи з розмови він щось засвоїв?
І чи знав він,
із ким
говорить?
Невідомо.
Нема у творах
«мужицького» того поета,
що шукав у неділю сюжетів.
Цей, напевно,
його не привабив.
Може, час він даремно збавив.
Може, інший, не той сюжет
його мучив.
А він, естет,
лікував тим базаром
душу.
«Мушу…»
 
У МАРКА ЧЕРЕМШИНИ

Частіше в Снятині.
Частіше
в Івана він бував
Семанюка.
Яка тут вечорами
дивна тиша!
Немов торкнулась
Господа рука.
Приємна Семанючка
у розмові.
Підозри.
Несподівані плітки.
І друзі,
що заглиблені
у слові,
порозумілись,
як чоловіки.
І навесні
поїхали у Русів.
І сам Іван
алею черешень
там посадив
на знак того,
що в друзів
не спохмурніє
кожен Божий день.
Який жахливий
рік цей
двадцять сьомий!
Іван
так несподівано
помер.
І на прощанні
біля його дому
Василь сказав таке,
що люд завмер.
Дісталося
Трильовському
та іншим.
З варшавським сміттям
порівняв він їх.
Був квітень.
І цвіли
довкола вишні.
Пелюстки білі,
наче білий сніг.
Згадав іще,
як йшло
австрійське військо.
На підступах
були вже
москалі.
Їх так багато,
як трави і листу,
Їх зупинити
сили замалі.
Прийшли одні,
а потім
зовсім інші.
На рани
накладалися
рубці.
Як гірко думати,
казати, що колишні.
Невже колишні
січові стрільці?
Іване, друже,
плачу за тобою.
Не зміряти нічим,
повір,
мій біль.
Він не знесеться
прутською водою.
Тож стримати його
нема зусиль.
Мине лиш троє літ.
Василь ослабне.
Йому вже відмовлятиме
рука.
І буде почерк
у листах
незграбний.
То не його.
І – жодного рядка….
 
МОНОЛОГ ОСТАННІЙ

«Пора вже в яму», – вимовив своїм.
Не витерпіти болю голови.
І де ж той сніг?
Так хочеться по нім
до Снятина гайнуть чи Тулови.
Не маячня то. Хоч гарячка є.
І градусів уже сорок один.
В очах
майнуло все життя моє,
уміщене в клубок кількох хвилин.
Я сповідався, як мої батьки.
Так потребує віри нарід наш.
Простіть мені, кохані земляки.
Я завжди був і залишаюсь ваш.
Писатимуть про мене казна-що.
Із того кожен матиме хосен.
Усе воно, скажу, усе ніщо,
як те, що не дійшло з самих давен.
Я серцем прихилився до Дніпра.
Партійну (жодну) не тягнув шлею.
Нехай благословиться та пора,
коли у Русів душу приземлю.
січень-березень 2019
 
 
“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я