Іда Фінк: читати, аби розуміти

0
119

Цьогоріч виповнюється сто років від дня народження письменниці Іди Фінк. Народилася вона у Збаражі, пережила Голокост. У 60 років почала писати. Твори Іди Фінк — а це роман «Подорож» і збірка оповідань — створені на основі її спогадів та спогадів інших. У цих розповідях — історичні події у людському масштабі, трагедії та героїзм щоденності. Про це пише zbruc.eu.

Іда Фінк (з дому Ландау) народилася 1921 року в Збаражі, де минули її дитячі та юнацькі роки. Після гімназії вчилася музики у Львові. Коли почалася війна, повернулася додому. Невдовзі сім’я змушена була перебратись у гетто. Разом із сестрою Іді вдалося втекти завдяки підробленим документам. Під вигаданими іменами впродовж трьох років вони були на примусових роботах у Німеччині. По Другій світовій війні Іда Фінк мешкала у Польщі, відтак емігрувала до Ізраїлю. Там опрацьовувала архівні фонди національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму. Померла 27 вересня 2011 року в Тель-Авіві.

Для того, аби більше людей дізналося про постать і творчість Іди Фінк, голова «Гельсінської ініціативи-ХХІ» Олександр Степаненко, а також  історикиня, дослідниця історії Голокосту, життя і творчості Іди Фінк Тетяна Федорів і голова громадської організації «Вільний світ», поетеса і перекладачка Наталя Пасічник запропонували назвати цей рік в області роком Іди Фінк. Цю ініціативу підтримали Збаразька міська рада й Тернопільська обласна державна адміністрація. На відзначення сторіччя від дня народження письменниці відбудеться літературно-мистецький фестиваль «Повернення Іди Фінк», започаткування літературної премії її імені, відкриття меморіальної таблиці на будинку, де літераторка провела юнацькі роки, вийде збірка її оповідань.

Відзначені літературними преміями тексти Іди Фінк лише недавно стали доступними українською, власне, поки один — автобіографічний роман «Подорож». Чотири роки тому він вийшов у «Видавництві Старого Лева» у перекладі з польської Наталки Римської, вона ж працювала зі збіркою оповідань «Odpływający ogród» (якою буде назва українською, поки невідомо), що вийде у тому ж видавництві.

Я поговорила з причетними до того, аби у своїй подорожі Іда Фінк іще раз — і тепер надовго — зупинилася в Україні.

Правда

Олександр Степаненко:

— Читання текстів Іди Фінк дарує бачення Голокосту через справжні людські долі. Не через цифри, які, зрештою, мало кого бентежать. Не через констатацію мільйонних жертв, ритуальні промови політиків, правничі висновки про ознаки геноциду й таке інше. Її історії дуже справжні. І ця справжність вражає більше, ніж будь-яка страшна вигадка.

Роман «Подорож» виразно автобіографічний, хоча Збараж фігурує у ньому як місто Z. Тож міста Z, мабуть, були чи не у кожній країні окупованої Європи. Оповідання Іда Фінк писала на основі розповідей людей, котрі пережили Голокост. У текстах часто навіть не згадується, що йдеться про долі євреїв. Її персонажі — просто люди, котрі намагаються вижити. Вони, як усі, переживають розпач, надію, страх за себе та близьких. Постійно ловиш себе на думці, що й ти міг бути там. І як би поводився?

Річка Гнізна

Осмислення трагедії Голокосту для Європи та й цілого людства можна вважати одним із чинників єдності людства й братерства. Ця людська спроможність пройти через спільний біль та співпереживання є й свого роду імунітетом до «бацили тоталітаризму», до повторення епідемій самознищення, які принесли із собою сталінізм і фашизм. Ті, котрі свідомо або несвідомо намагаються відсторонитися від цього знання та співпереживання, по-перше, мимоволі стають сторонніми, чужими, незрозумілими у світі, який прагне встояти на засадах права й гуманістичної моралі, опиняються поза гуманістичною єдністю. А по-друге, вони є більш загроженими до повторення катастроф.

У текстах Іди Фінк немає звинувачень, пафосних фраз, висновків. Вона не намагається щось доводити, когось перекричати. Її мова дуже тиха, щира й довірлива. Але невпинно підштовхує до співпереживання та роздумів, до спроб осмислення минулого. До висновків читач повинен прийти самостійно. І цей шлях вимагає певної внутрішньої роботи, зусиль, зазирання всередину себе. Я припускаю, що врешті-решт у нього складеться розуміння, що люди не повинні відгороджуватися одне від одного, а поважати людську гідність і знаходити порозуміння.

Існує спрощена та стереотипна думка, що Голокост — це історія виключно євреїв як жертв. І нацистів як катів. Отже, якщо ми не є євреями та нацистами, то, може, нас це й не стосується? Одних пожаліли, інших засудили, та й кінець? Усе не так просто. Голокост, як і сталінські репресії, торкнулися дуже багатьох — у сенсі впливу на вчинки, дії, самооцінку, совість, долю. Але вплив тих катастроф не обмежується поколіннями середини минулого століття. І він триває, звісно ж і тут, в Україні. Де ті розстрільні ями, здавалось би, давно поросли травою забуття. Те забуття насправді є його продовженням. Цей вплив триває і діє на нас у значній мірі, можливо, хоча ми намагаємося його позбутися. Тому ця історія потребує постійного переосмислення і проговорення. Вона непроста, проте її не можна відкласти на потім. Нехай, мовляв, наступні покоління розберуться. Заради них самих не можна.

Місто Z

Тетяна Федорів:

— Мене захоплює, що Іда Фінк народилася у Збаражі, як і я. І мені й досі соромно, що дізналася про неї лише десять років тому. Коли «Подорож» вийшла друком у перекладі Наталки Римської, я саме опрацьовувала базу імен жертв Шоа, Катастрофи (так євреї називають Голокост). Ця база — зведені дані про загиблих під час Голокосту, їх збирає та оприлюднює меморіальний комплекс Яд Вашем у Єрусалимі. Цілковитою несподіванкою стали листи-свідчення Іди Фінк про своїх родичів, котрі загинули у цей страшний час. Так я дізналася, що Давид і Натан, тітка Сабіна і її донька Берта, тітка Стефанія і всі ті, про кого пише Іда Фінк, — люди, котрі жили у Збаражі задовго переді мною. Це мене дуже вразило та спонукало шукати й дізнаватися про них. Через історію родин я відкривала для себе історію свого містечка.

Приміщення колишньої гімназії

У Збаражі можна відшукати чимало місць, які Іда Фінк згадує у творах. Залишилося будівля польської гімназії імені Генрика Сенкевича, де навчалася письменниця, і працювала її мама Францішка Ландау. Тепер це частина монастиря отців бернардинів (нині будівля монастиря і костел на балансі Національного заповідника «Замки Тернопілля»). Приміщення, що колись слугувало навчальним корпусом місцевої польської гімназії, розташоване ліворуч храму святого Антонія.

Інша будівля, про яку часто згадує у творах Іда Фінк, — лазня чи, як у Збаражі її називають, баня. Дуже моторошне місце. Жодного разу не була всередині, нині там, здається, магазини чи склади… Як зазначає Іда Фінк, а також ті, котрі вціліли у Голокості, це був «пункт збору» збаразьких євреїв перед відправкою «транспортами» до табору смерті у Белжеці.

Лазня

Окрім будівель, залишилися річка та стежка понад нею, вигін, Базаринецький став, замковий пагорок, гробівець «бджоляра»…

А ще ж уцілів будинок Іди Фінк. Я натрапила на його слід, працюючи з архівними документами у Варшаві. В Єврейському історичному архіві імені Емануеля Рінґельблюма зберігається книга, куди в 1942-1943 роках вносили імена мешканців Збаража, котрі сплачували данину окупанту — там я знайшла запис про родину Людвіка Ландау, батька Іди, та адресу мешкання сім’ї. Вони були сусідами відомого лікаря Баграта Матиняна. Я точно знала, де його будинок, а тому змогла вирахувати, який дім належав родині Ландау.

Іда Фінк писала про наше місто і про нас. Читаючи її твори, можемо досить легко впізнати ці місця навіть тепер, через вісімдесят років. Для мене Іда Фінк присутня всюди. Часто розглядаю рідний Збараж крізь призму рідного міста Збаража Іди Фінк, а також через її твори.

В інтерв’ю «Шрам пам’яті» (розмову провадив Станіслав Бересь у Тель-Авіві) Іда Фінк говорила, що почала писати лише, «коли біль зумів говорити». Тоді їй було близько 60 років. У творах вона про це не згадує. У інтерв’ю говорить, що носила всі ті страшні події у пам’яті та вичікувала на дистанцію, з якої побачити пережите можна буде не спокійно, але значно виразніше.

Колишнє гетто

На мою думку, їй ішлося про необхідність говорити про свій досвід. У «Подорожі» та оповіданнях Іда Фінк пише про події свого життя чи своєї родини, друзів чи знайомих. Вона втратила під час Катастрофи багатьох близьких і тому, можливо, її твори додають тим загиблим певного тривання, зберігають пам’ять про них. У цьому я вбачаю особливу цінність її творчості.

«Подорож» є в місцевій бібліотеці. Кажуть, користується попитом, тому частина містян знає про відому письменницю Іду Фінк. Але цього замало. Можливо, відзначення сторіччя з дня її народження дасть нагоду розповісти про неї більше і більшому колу небайдужих.

Досвіди

Наталка Римська:

— Польська література загалом стала для мене шляхом до себе. Багато пояснила про місце, де я народилася, про галицькі міста й містечка.

Іда Фінк із покоління моєї бабці: бабця народилася 1923, а Іда Ландау 1921 року. Голос письменниці й голоси людей з її оповідань — це ті інші голоси, яких я не могла почути, виростаючи у селі піді Львовом, коли ані євреїв, ані поляків уже не було. Попри те, що це польська авторка, вона розповіла мені про мене, про світ, в котрому народилися мій дід і бабця, пояснила, в якому контексті вони формувалися.

Для мене був важливим і такий біографічний збіг. Іда Фінк навчалася у Львівській консерваторії ім. Кароля Шимановського, а я — у дитячій музичній студії при консерваторії.

Костел св. Антонія у Збаражі

Письмо Іди Фінк дуже мінімалістичне, хоча за деякими деталями можна зрозуміти, що то мова з наших теренів. Її твори — стиснений, як пружина, запис досвідів. Описане вражає тим, про що воно говорить і не потребує стилістичних прикрас. Іда Фінк почала писати у зрілому віці, коли обурення, здивування, пристрасті відійшли, а спогади не давали спокою.

Так розумію, що ціле життя Іда намагалася довідатися, як ці люди загинули, бо всі вони жертви Голокосту. Вона пише про дуже людські, дуже прості речі. Про себе та сестру, про сусідів, родичів, знайомих. Вона повертає їх із небуття.

Дівчата, котрі працюють на земляних роботах, щовечора чують, як від’їжджає потяг, і вони знають, куди він прямує. Розуміють, що їх теж у ньому везтимуть. Одна кожної вільної хвилини читає роман Ромена Роллана «Жан Крістоф» — а це величезний твір у чотирьох томах. І вона хоче встигнути. Молоді дівчата припускають, що вже не встигнуть пізнати кохання…

Жах описаного наздоганяє через детальки. Там нема патетики, тільки історійки. Збараж, околиці, Львів, трохи Тернополя — усі ці населені пункти навіть неназвані, вказана тільки перша літера — таке враження, що й не важливо, про яке саме місто йдеться. Важливо, що все це відбулося, що одні люди іншим таке зробили. Ці історійки розповідають історію наших земель, про котру тільки останніми роками почали говорити, а коли я тільки починала перекладати твори Іди Фінк, інформації було ще менше. Тому мені йшлося про те, аби показати: таке відбувалося поруч.

Колишня територія гетто

Іда Фінк нікого не засуджувала та не моралізувала: розуміла, що так функціонує суспільство. Вона просто фіксувала. У таборі праці вони із сестрою були під польськими документами, але інші здогадувалися, що дівчата не зовсім польки. Одного разу, дякуючи за написання листа додому, неграмотна дівчинка-гуцулка каже Іді: ви така добра, а тут кажуть, що жидівка. Іда запитує, чи жиди не такі ж люди, як інші, мовляв, тим, хто таке каже, у голові помішалося, на що чує: та то хіба вам в голові помішалося. І такі фразочки проскакують раз у раз, Іда на них не зупиняється. І це мене вражало — те, як такі фразочки впливають на наші дії в екстремальних умовах. Наскільки велику ревізію треба робити того, що в голові, що ми виносимо з дому, з найближчого оточення. Наші звичні фразочки чи порівняння не невинні, бо мова нас формує.

Коли ми думаємо категоріями поляк, єврей, то можна міркувати, що Іда Фінк нічого до нас має — бо ж по війні мешкала у Польщі, відтак — Ізраїлі. Проте вона більше до нас має, ніж то ми собі могли би подумати.

Досвід, описаний Ідою Фінк, — досвід екзистенційний, тобто життя на межі. І такий досвід, на жаль, універсальний — досвід межових ситуацій — досвід виживання. І тому її тексти це не історична література, а надзвичайно живі документи про людину — наші вибори та слабкості, про все те, що є нами.

Текст: Анна Золотнюк

Фото: Тетяна Федорів

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я