Задовго до прочитання вірша Шеймаса Гіні «Копання» (Digging) я написав вірш «Флейта», в якому були такі рядки:
її мелодія – осінні дими і картоплиння яке згрібають
поночі – діти доносять сухе бадилля і стають поодаль –
усе пахне картоплею – сирою землею – димом
усі звуки зв’язані цим постійним намаганням
вижити – і ставши лицем до вогню перебороти страх
голоду – тримаючи картоплину мов звук –
і не знати звідки це надходить
Це з дитячої пам’яті, з базарських просторів, з осінньої меланхолії. Копання картоплі при кінці серпня – на початку вересня супроводжувалося розмовами про погоду, а мешканці перепитували одне одного: «А вже-сте викопали?» Копання картоплі не було жодним ритуалом, а важкою повинністю кожної родини для забезпечення свого виживання. На картоплю покладалися як на спасіння. Якщо нападали на нас дощі, то копання доводилося відкладати на певен час, і було чути звідусіль: «Як там та бідна бараболє? Чи не зогниє?» Копали, збирали, носили в путнях до ями. Вересень пахнув бараболєнков, звучав пописками польових мишей, а під вечір згромаджене бараболиння підпалювали й дими стелилися вздовж жолоба річки Джуринки. Під нігті набивалася вогка земля й засихала. Я бачив, як копав мій дідо, як копали наші сусіди, як діти збирали у путні картоплю. Я чув, як вона звучала – коли перші картоплини потрапляли на оцинковане днище. Ці звуки – заглиблення рискаля у сухий ґрунт і гупання у відрах картоплин – супроводжували моє дитинство.
На час написання «Флейти» про Шеймаса Гіні я не чув і віршів його не читав. З ним зустрінуся в краківській книгарні на вулиці Св. Анни. Трапиться це в середині 1990-х. Зустрінуся не віч-на-віч, а погортаю його книжку віршів, перекладену та щойно видану Станіславом Бараньчаком. Ми могли, звісно, й не зустрітися тоді. Як правило, гортання сторінок – процес вельми відповідальний. Безліч видань очікують, коли ти торкнешся очима тексту. Ні в кого немає стовідсоткової гарантії, що зустріч очей і тексту відбудеться. З Гіні я зустрівся, хоча не зовсім тоді уявляв собі, з ким маю до діла. Спіткнувшись об один вірш під назвою «Копання» (Digging), я дочитав його, щоби з часом забути. Промине кілька десятиліть. Ув одній із нью-йоркських крамниць – того вечора я нікуди не поспішав, тому гортав, пробігаючи очима опасистий том інтерв’ю з поетом. Розмови з Гіні розпочиналися від питань про дитинство і завершувалися питанням про смерть, на яке Гіні відповів, що шістдесят років тому він боявся померти з непрощеними гріхами. Це був натяк на релігійне католицьке виховання в дитинстві. Приналежність до якоїсь із християнських конфесій, католицизму чи протестантства, ув Ірландії – майже вирок. Особливо, коли це Північна, тобто сповнена затятих суперечностей та протистоянь.
На фермі неподалік Белфаста його батьки займалися сільськогосподарською працею. У них – дев’ятеро дітей. Шеймас – найстарший. У Шеймаса та його братів і сестер, окрім відвідування школи, були, звісно, обов’язки, пов’язані з важким селянським трудом. Не тільки дужі вітри й сувора почасти природа були даровані поетові в дитинстві. Він спостерігав за всім і точно знав про найближчі джерела, болота, жаб’ячі заводі, копання картоплі, торф.
Англійська колоніальна політика торкалася не лише екзотичних обширів, Індії чи Африки, але й найближчих сусідів. Так виникли численні на півночі великого острова поселення англійців, які переважно були протестантами. Місцеві ж ірландці здавна поминали Папу Римського й належали до католицизму. Також конфлікт, який супроводжувався переділом земель на користь прибульців (чим же не ситуація в Галичині у 20–30-х роках з колоністами), поширився на протистояння ірландської та англійської мов. А далі, як кажуть, пішло-поїхало – англійські війська, ірландські повстанці, традиційні походи вулицями Белфаста протестантів, терористичні акти: вибухи, обстріли, вбивства. Спроба різноманітних політичних угод упереміш із новими спалахами протистояння. Колоніальна політика далася взнаки – більшість перейшла на англійську мову та й під час референдумів висловлювалася за приналежність Белфаста до Британської корони. Це якщо коротко описати справді глибинне протистояння ірландців з бритійцями. А хіба ІРА віддалено не нагадує наше УПА? А що література? Тут справді складніше – Єйтс народився у Британії, писав англійською й уважається найбільшою фігурою ірландської літератури. Але у випадку з Шеймасом Гіні ми мусимо говорити про літературу Північної Ірландії, яка в часи його дебюту висунула чимало важливих письменників – Майкл Лонґлі, Дерек Магон і Шеймас Гіні.
Річ звісна, що порівняння шкутильгають. Особливо, якщо це порівняння твоєї національної історії з іншою національною історією. Тут, звичайно, ірландці на позір для нас, українців, важливі: колоніальна залежність від найближчого, сильнішого, сусіда, втрата мови і голод – у них 1845 року, в нас 1932–1933. Можна ще щось пошукати, але й цього досить, щоби зрозуміти, що тотожність подій почасти взаємовиключає тотожність менталітету та культури.
Гіні на початку своєї творчості, можна сказати, поет своєї провінції й поет втраченої мови. Щодо втраченої мови він не виняток, бо всі важливі творці ірландського походження двадцятого століття писали англійською. Уже в дев’ятнадцятому столітті міське населення переходить на англійську, а після 1845-го, коли більшість сільських мешканців, носіїв мови, рятуючись від голоду, емігруватимуть – саме тоді розпочнеться незворотній процес занепаду ірландської мови. Чи письменники-ірландці втратили ірландських дух? Не знаю. Все-таки, якщо припустити, що мова також частина національного духу, то вірогідно, що так. Мене завжди цікавило (даруйте за наївність), як можна почуватися ірландцем в англійській мові? Тобто ірландським письменником? Звичайно, Єйтс, Джойс, Беккет, а тепер Гіні. Чи вони почувалися пасинками? Чи потребували захисту? Англійська мова дозволила їм оминути чистилище перекладу й одразу потрапити в рай – тобто почуватися, якщо це можливо, своїми серед своїх.
Шеймас Гіні надавав перевагу в поетичній творчості реалістичним деталям. Не буде великим перебільшенням моє твердження й про важливість традиції для Гіні. Не в тому архаїчному розумінні, що традиція – це щось погане, а радше у продовженні формальних і естетичних набутків фольклору і попередників. Навіть у першій книжці поет заявив: я римую, бо хочу почути відлуння. Поетичне римування, можна припустити, – це пошук співзвуччя, це намацування подібностей і, звісно, поетичної музики, без якої поетичний вислів наче засушений на сонці листок. Верлібри при їх розкутості, в переважній більшості, що спостерігається тепер, – це опис, тобто есеїстика. Поетична фраза нагадує мені діамантові копальні: щоби знайти діамант, потрібно пройти запилюжені штольні опису. Але тут не місце розбалакуватися щодо рими і вільного вірша. Спробую припустити, що в першій книжці Гіні чітко сформував свою прихильність до формальної організації вірша, а також до економної фрази й рядка. Його строфіка чітко організована, а в чотирирядкових строфах зберігається своєрідна англійська рима. З іншого боку, не варто все підводити під одну риску – кожен поет, і Гіні в тім ряду, індивідуально укладає угоду з існуючою до нього літературною традицією – національною і світовою. Ця угода вельми вибаглива. Бо на різних етапах саморозвитку кожного поета змінюються його уподобання і поглиблюються стосунки зі словом. Як у своїх віршах, так в есеїстиці та перекладах Гіні поступово розширює горизонти такої угоди. Фольклорна ірландська мітологія поступово переходить у зацікавлення світовою, насамперед грецькою і римською, англійська поетична просодія підживлюється поетичними системами, скажімо, слов’янського світу (Мілош, Герберт). Якби Гіні описував виключно ірландські болота та копання торфу чи протистояння католиків із протестантами, то, мабуть, при всій міцності поетичного образотворення він залишився б співцем певного реґіону. І навіть у цьому немає нічого поганого, але поет не зупинився – він здолав чималі відстані в культурологічному космосі, щоби залишитися місцевим і стати універсальним.
Я не полінувався зайти до «Стренду». Одразу при вході мене зустрів стелаж, викладений поетичними книжками. Квітень в Америці – місяць поезії. Не було великого труду знайти серед десятків збірок книжку Шеймаса Гіні «100 віршів», вибраних його дружиною та дітьми. Ну, звісно, що візитівка – вірш «Копання» – відкривала це видання. Я пригадав те перше враження від читання польського перекладу. Мені пригадалося, що до картопляного запаху і входження у сухий ґрунт заступу додавалося якесь невідоме копання торфу:
Under my window, a clean rasping sound
When the spade sinks into gravelly ground:
My father, digging. I look down
Власне, у цьому вірші три персонажі: поет, його батько і дід копають. Спершу батько – картоплю, потім дід – торф, а при кінці вірша поет каже, що він, оскільки в руках у нього не лопата, а ручка, копатиме словесну матерію. Що складніше? Гіні ставить читача перед вибором – тяжка фізична праця чи писання віршів? Якби це був не ірландський поет, то вірогідно, що копання картоплі чи того ж торфу не позначало б нам зв’язок часів, бо за цим копанням картоплі щонайменше тягнеться ірландська історія, а за тим торфом – родинні переживання і пам’ять, які живили поетичну енергію поета Шеймаса Гіні. Історія та побут стають віршами, вірші – історією, вічний колообіг.
Поети приймають у спадок країну і мову такими, якими вони є, і по собі залишають їх зміненими. Здається, що й Шеймасу Гіні вдалося щось змінити, бо він заглибився не у ґрунт, а в саму душу своєї землі.
Прокоментуєте?
