“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
НАПЕРЕДОДНІ
В душі, здається, прибрано й охайно,
Не муляють нав`язливі думки.
Сплять тихо діти, з ними спить кохана,
І ти не розчарований ніким.
Одначе серце ніби на сторожі,
А світ увесь у святості притих
Із відчуттям, що нині сила Божа
Спроваджує усе до доброти.
Ти за добу в душі усе узгодив,
І знов на фронт обов`язок сурмить.
Вже у дорозі ранок Великодній
На перемогу поблагословить.
МАСКУВАЛЬНА СІТКА
Прокидайся від сну, моя люба,
Вже поволі на ранок стає.
Переляк, що так близько до згуби,
Ніч сховала в підпілля своє.
Ранній спокій цілющий надиво.
Може й син десь на мить задрімав.
Але тиша на фронті зрадлива,
Не давалась ніколи дарма.
Без громів від ворожого війська
Спочиває безтрепетно сад.
Ой, не та нині ніч українська,
Про яку колись Гоголь писав.
І думки сторожкі. як антени,
На них вереск тривог напосів.
Ще пів днини і ми доплетемо
Маскувальну для воїнів сіть.
Так поволі кільце до колечка,
Відхиливши ментрегу суєт,
Я доточував пісню стрілецьку,
Ти щемливе зітхання своє.
Це для ворога буде омана,
Коли лізе чимдуж на рожен.
Хай бійцям, що замолені нами,
Наша сітка життя вбереже.
ДИВОСВІТ
Мабуть для мене був Господній знак.
Щоб я поспішно, в нелегкій дорозі,
Цей дивосвіт довкола розпізнав
Лише з чутливим серцем в діалозі.
Було печалі й радості сповна,
Хоч прикрістю моя поспішність стала.
До того, що байдуже проминав,
Мене сумління знову повертало.
Було за грішне щире каяття
В надії, що замолене не всує.
Одначе своє клопітне життя
У пам’яті щораз аналізую.
А в клопотах гартується мій дух
І дивосвіт хвилює досі серце.
До нього щирим словом припаду
Й він ніжно Україною озветься.
* * *
До щастя йшла з коханим у вінку.
Салютами кульбабки вибухали,
І вітер плив у далеч гомінку,
Веслуючи поволі лопухами.
Було бажань, здавалось, на сто літ
І праглось світ весь пригорнуть до себе.
Курликали над нами журавлі
І наче німб описували в небі.
Все квітувало і цвіли думки,
Як він читав мені найкращі вірші.
Так мабуть вже осяяна ніким
Не буду більше, як у дні тодішні.
Гримить війна… Коханий смерть зустрів…
І світ померкнув у жалю великім.
Зітхнулось у шпиталі медсестрі,
Доки ніхто з поранених не кликав.
* * *
Відшепотіли тихі сни тополі
І вистогнали тугу на вітрах.
Там рідна хата завжди в ореолі
Моїх надій поміж надбань і втрат.
Подосі чую крізь столичний гамір
Слова напуття мудрі й понад все.
Байдужості холодними снігами
У пам`яті її не занесе.
Я в ній низенькій сподіванням вищав,
Ще за роками не складавши звіт.
З нею було до України ближче,
Коли верстався розмаїтий світ.
Вона тепер вже в спогадах світає.
Тече пісень відспіваних струмок,
Коли в задумі втішений гортаю
Яскравий фоліант своїх думок.
* * *
Довкруж білосяйно, зворушно,
Гучні весілля на порі.
Вся в срібному трепеті груша
Закликала в сад снігурів.
Вербі пристарілій здалося,
Закутаній в білу габу,
Що поспіхом яблука досі
Хтось обірвати забув.
Мороз під свою маєтність
Пожадливо все позаймав,
Та сонячно з нього сміється
Така молоденька зима.
Десь гілка обтяжена хрусне –
Снігур, як жарина, майне.
І тільки коханої усміх
Із казки виводить мене.
ХОЛОДНИЙ СПОГАД
Благеньке пальтечко від злиднів колгоспних.
Згубилася в ньому сльозина гірка.
Душею я навпіл мабуть розколовся,
Коли від колгоспу до міста тікав.
Вітер морозний тоді із замостя,
Мов застережний, на мене набіг,
Мабуть шукав мій квиток комсомольський,
Щоб не подавсь на будови в Сибір.
Тільки ж квиток не будив мою совість,
То для романтики тільки мана.
Сягнисто ступав я. На Київ мій поїзд
Малі полустанки поспішно минав.
Вітер морозний ще роздуми плутав.
Пісня горнулась про Кармалюка.
Кликав його за Вкраїною смуток
Не воднораз із Сибіру тікать.
Час загортає прожите в серпанок.
Іноді зблискує щось проміжне.
Спогад мій також заскочив у пам`ять
І супроводить в минуле мене.
* * *
Від радості, бува, заб`ється серце,
Наче з гори в піднесенні біжить.
Сльоза щаслива зблиснувши озветься
Звідтіль, де смуток стомлений лежить.
БЛИСКАВКА
Купалась ніч у купелі роси
В гучних розвагах з чарами Купала.
З розпущеної чорної коси
Мені майнула блискавка і впала.
Ні заборон, ні слів палких не чув,
Лише судомно гладила руками
Той неслухняний мій білявий чуб,
Що десь відплив за юними роками.
На оповідь таке воно пусте
У суєті тепер довкола сущій.
Минає все, але кохання те
Не відпускає пам`ять невмируща.
ОРЕЛ ДВОГОЛОВИЙ
Посунеться жахами чорна ніч.
За нею ранок вигнанцем із Раю
Знов сколихне потугу протиріч
І попливе тривога понад краєм.
І вибухи підступні прогримлять
Усупереч громам животворящим.
Орел двоглавий вилетить з Кремля
Крові напитись у степах гарячих.
Чужою тінню ляже на Херсон,
Завісить слід свій чорними димами.
Він блудить світом з горем в унісон,
Засліплений від хижого дурману.
З-давен ординський, дикий у плоті,
На війни зосереджений, на лови.
Не відає, куди йому летіть,
Але жене ненасить двоголова.
Непереборну нехтуючи суть,
Загнавши болю в душу українську,
Він, битий і знеславлений зусюд,
Вертається в гніздо своє кремлівське.
Наляканий, що десь таки впаде
Розчахнутий вогненними громами
І вже притулку не знайде ніде
Імперський дух одвічної омани.
ПІСНЯ
Збавивши хитавицю колісну,
Музикант, опалений з лиця,
По вагону супроводив пісню,
Що усім розчулила серця.
Їй вагон лишати не хотілось
І не підганяв акордеон.
Музикант свій біль у неї втілив
Крізь м`який і ніжний баритон.
Він в жалобу ніби й не неволив,
Маючи все ж магію в руках.
По клавіатурі, як по долі,
Біль той самий мацано блукав.
Пам`ять не спроможеться у сховок
Заманити спогад той, коли
При атаці спалах вибуховий
Зір до краю майже опалив.
Тож без оповіданих історій
Водить свою пісню, далебі.
Не вміщає часом санаторій
Всю його розпуку у собі.
* * *
Знов до села, стужившись вельми,
Долаю рідну далечінь.
Вже приміряє гречка вельйон
І вус погладжує ячмінь.
Ген-ген ще де ті дні осінні,
А вітер шепче вже щомить,
Що скоро їм, наче весілля,
Толока жнивна зашумить.
Щемка і радісна тривога
Душі свій поспіх віддала.
Спішу, неначе за порогом
Нові очікують дива.
Тут я в поезії врожайний.
Завжди любилося це все.
Ось-ось підхопить серце жайвір,
До неба звабно піднесе.
* * *
Вигорнеш з душі брехливе сміття,
Скажеш московиту – від коша!
Але за століття й на століття
Гніву не позбудеться душа.
Етюд
Ще вечір виліт стримував сові,
Доки поволі Мавка незухвало
Скупалася в озерці лісовім
Й сунички дві у пазуху сховала.
І закінчився гріх підглядача,
Лишивши в лісі втому косовиці.
А потім в сон хтось чари долучав,
Сміявсь у вікна місяць повнолиций.
ДЕРЕВІЙ
У деревії білому воскресне
Далекий поклик гомінких доріг,
Де пригорнуло стежки перевесло
Колись тепло моїх дитячих ніг.
То все моє, радію, що не зрадив,
Спокусу міста легко пережив.
Не стала його сяйність на заваді,
Лиш звився час у звивини пружин,
Які штовхають в гамірні трамваї,
Виштовхують поспішно із метра.
А в пам`яті ще струмотить-триває
Потічок щастя до ріки добра.
Час не воднораз все те перевіє,
Не відшукавши сутність межову.
До млості задихнуся деревієм
І в радості дитинно оживу.
* * *
Гучні і заздрі весілля осінні.
Легке кружіння голови від них.
Я стрів оману на чужім весіллі,
Що й досі почуття мої п`янить.
Вона завжди у снах моїх жадана.
Палкий неспокій був моїм послом,
Допоки сподівання переждалось
І все у тиху пісню перейшло.
Тепер душа завжди її співає,
Як мимоволі спогад набіжить.
Я з чаші долі гіркоту спиваю,
Наче обручка десь на дні лежить.
* * *
Я від спокуси не пручавсь.
В красу закохувавсь одразу.
Краса лише сяйне в очах –
І в серці розцвітає радість.
Як паморозь, зникає сум,
Я ніжними думками тішусь
І, начебто, букет несу
Зі слів своїх, сповитих віршем.
* * *
Над Россю квітне хата удовиці.
У неї щира вдача жартівниці,
Чарівні почуття, як привілеї,
Ховаються у пазусі у неї.
Спокусники і джигуни, бувало,
Човном до її серця підпливали.
Бо десь в Сибіру, при лихій годині,
На заробітках її муж загинув.
Наче морозом вражені жоржини,
Душа її по ньому відтужила.
Пливуть літа, сама ж – як птаха в клітці,
Хоч кажуть – як цукерка в позолітці.
То ж іноді, нагнавши в душу жалю,
Над нею ревно поговір кружляє.
Але пророчо, через сни квітчасті
Десь солодко крадеться її щастя.
Просто воно таке мабуть несміле,
Постукати у двері не посміє.
* * *
Душа спроможна на дива,
Коли в життєву тиху прозу
Думки приходять бунтувать
Зненацька, як весняні грози.
Переборовши суєту,
З натхненням творчим не сумірну,
Душі підкажеш – салютуй,
Що не здолала нас зневіра.
Хай добрі творяться дива,
Де сльози щастя – сяйні перли.
В собі зневіру подолать –
Наче дістатись на Говерлу.
Згори збагнуть своє життя,
Пустивши сумніви за вітром,
І з незборимим відчуттям
Перегукнутися зі світом.
АНГЕЛЬСЬКИЙ ВІНЕЦЬ
У холодне срібне вишиття
Місяць ніч тривожну одягнув.
Ти горнулась у передчуттях,
Слізно проклинаючи війну.
Крапала роса з вербових крон
На мій біль, на усміх мій скупий.
Провела по всьому на перон,
Й удалеч мене потяг підхопив.
З болем у світанок голубий
Я тобі сказав – Не розлюби!
Лиш настане цій війні кінець,
Станемо з тобою під вінець.
Знов та рідна стежечка за став,
Але там лиш звістка громова
Вдарила – тебе я не застав.
Тільки батько жаль мій тамував.
Випий ось весільного вина,
Сподівання наші не збулись.
З медсанбатом згинула вона.
Ти за її душу помолись.
Знов, як в той світанок голубий,
Я хотів кричать – Не розлюби!
Цій війні проклятій вже кінець.
Ти ж пішла під ангельський вінець.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Прокоментуєте?
