* * *
Сховалась в погріб поміж буряків.
Над хатою до вирію – снаряди.
Думки – роями, але бракне слів.
Замовкла Муза, бо говорять «Гради».
Чому? Навіщо? За які гріхи?
Якесь огидне і миршаве падло
З своєї всевельможної руки
Народ кладе на вогняне кувадло.
На кожен меч віднайдеться свій щит.
Хто меч підняв – той від меча загине.
Ми переможно здіймемось в політ.
I буде мир. I буде Україна!
* * *
Я дивлюся на тебе
очима Всевишнього, кате!
Хто тобі давав право мене зневажати?
Я стомилася, Боже, дай крапельку сили.
Світ весна атакує… Красива…
I так хочеться жити – нестерпно.
Стугоніє душа, серце терпне…
Вже нема почуттів, окрім люті.
Я ніколи нічого не зможу забути.
Вибачай мені, Боже, просити посмію.
Зміцни дух мій і віру, дай щиру надію.
Я тебе так ненавиджу, кате!
Знай: у кожного свій час розплати.
Коли двері зачиняться за твоїми плечима,
Бог погляне на тебе моїми очима.
* * *
Вип’ю келих вина я на День Перемоги.
У прямому етері подивлюся парад.
Я вас, люди, прошу – не судіть дуже строго.
Вип’ю келих вина, шоколаду з’їм шмат.
Бо я зараз ось тут, в самім пеклі Європи,
I не знаю, чи є десь на світі ще рай,
Бо я зараз ось тут, рию словом окопи,
Захищаю, як вмію, свій залюблений край.
I не зраджу ніколи – ні Бога, ні слово.
Ятрять душу мені і «Торнадо», і «Град».
Завиває війна всеньку ніч колискову,
А у серці гучний передзвін канонад.
Iще є в мене сила, іще є в мене воля.
I як сталося так – сили волі нема.
Я тримаю плацдарм в степовім Гуляйполі.
I без світла й води – то дарма.
Я не рвуся ніколи у «великі поети»,
Не чекаю визнань чи якихсь нагород.
Мені дайте пістоль чи хоча б кулемета.
Вільна я Україна, я сильний народ!
* * *
Анатолію ПОВЕЛЬКУ
В полі житньому поміж маками
Українка йшла, гірко плакала:
– Ой ви, грицики, ой, василики,
Де ж узять мені стільки силоньки?
Де ж узять мені стільки воленьки,
Олексійчики і Миколики?
Ой, Iванчики, Анатолії,
Ген під зорями в чистим полі ви!
Діти-соколи, сини-воїни,
Поміняли ви хід історії.
Земля вишита дрібним хрестиком.
Мої дітоньки, я ж вас пестила,
Я ж вас бавила і леліяла,
Святу доленьку вам омріяла.
Сини-донечки, нема спокою,
Бо колисочки заглибокії.
Ваші льолечки вшиті маками, –
Українка йшла, гірко плакала.
– Не плач, матінко, не плач, рідная,
Згине ця війна, остогидлая.
I з веселками-перевеслами
Ми відродимось і воскреснемо.
В травні сяйному поміж маками
Озовемося в небі птахами,
Солов’їною в світ прозріємо,
Ясним сонечком день зігріємо.
В полі житньому між волошками
Україна йшла, поколошкана.
м. Гуляйполе, Запорізька область
litgazeta.com.ua
