***
Лише одна дорога до Христа.
Бо інші – заволочені дурманом.
Сторінку ночі перегорне ранок –
торкнешся словом Божого перста.
Твій день новий – непізнаний сюжет.
У ньому ти – піщинка в океані.
А поряд сонце в легітнім купанні
і небо над тобою, мов намет.
Манлива даль у плині сновидінь
розсіє тихі визвуки пташині.
Самотній ворон, сівши на воринні,
острашливо зустріне власну тінь.
І ти відкриєш заново цей світ,
обрамлений живильним духом Бога.
І стане світлом ця твоя дорога,
простелена від маминих воріт.
* * *
Згасає день на гойдалці небес.
Уранці все закрутиться спочатку:
всміхнеться квітка сонця – і на згадку
жбурне тобі навскісних перевесл.
У морі світла, де пощезла тьма,
воскресне світ одвічної любові.
Оцих доріг магічна загадковість
покличе тебе в мандри недарма.
Ти зловиш мить, немовби новизну,
якої не було і вже не буде.
І освятиться помислами будень,
нову засіє словом борозну.
* * *
Оцю невтоленну мрію
боюся в собі тримати.
Освячує шлях до Бога
терпкий полиновий щем.
На вишитих полем рунах
душі людей розіп’ятих,
отих, що плекали волю,
шукали земний едем.
Солодкі слова від мами.
Прозріння – на квітці казки.
Ступаю повільно й тихо,
торкаю розлив небес.
Так важко знайти людину
відкриту й святу, без маски.
За кого ж тоді, Ісусе,
ти мучився і воскрес?
Задивлена в рідну мову,
збираю відлуння звуків.
Пісні солов’їні чую –
і серце здригнеться вмить.
Злетілися знову зграї
своїх і чужинських круків.
І топчуться неустанно
по всьо́му, що й так болить.
* * *
Іду собі левадою до річки.
Росте довкруж косичиста трава,
вже рум’яніють яблука-кислички,
чекає поле на свої жнива.
Ловлю блаженство тихого розмаю,
сприймаю серцем шурхання сосни.
Мій Боже, я живу, але не знаю
всього, що тобі видно з далини.
Поглянь: кружляє бусол над водою.
Кого шукає?.. Чуєш його крик?
Тягуча мла густою бородою
сховала річки синьобарвний лик.
П’янке повітря п’ю – і не нап’юся!
Загледілась – не відведу очей!
Мій Боже, ця земля, що звалась Руссю,
болить мені, як і тобі, ачей.
Моїх думок легенькі павутини
ще вірують у милосердя днів.
Та час іде невпинно, щохвилини.
Добро і зло на терезах віків.
* * *
Ти втішно вгортаєшся
плинним потоком туманів
і чуєш,
як пахне божественно в росах зело.
Любуєшся світом.
А він у нашесті обманів
плекає і зраду підступну,
й безжалісне зло.
Його вже не може терпіти
душа боголюбна,
шукає спасіння,
пізнавши святий декалог.
І часто любов незрадлива
буває осудна,
споганена так,
щоб між нами її не було.
А ти повертайся туди,
де дитинство звабливе,
де мрія твоя розцвіла
на життєвих шляхах.
Відкрийся щедротами серця,
бо тільки щасливі
примножують розсипи світла
у власних очах.
* * *
Тихо! Не скигли! Сором!
Гірше – уже було!
Ходить біда за словом,
ріже його стебло…
Роки мої – вервиці –
стерпли, немов стерня.
Падають блискавиці
різко і навмання.
Схлипує дощ вітрами
чорними, наче ніч.
Те, що цвіло між нами,
зблискує в сотнях свіч.
Холодно стало, Боже.
Чуєш? Віри подай!
Дні, на пір’їнки схожі,
котяться, мов курай.
* * *
Серпень освячує днину плодами калини,
айстри вдягає ошатно у барви пахкі,
лізе в’юнким огудинням на довгі жердини,
над гарбузами колише тумани пливкі.
Тихо вигулькує сонце із темряви ночі,
плетиво променів збризкує мальвам до ніг.
Крила розправив лелека. Полинути хоче
понад імлисті заплави й п’янкий переліг.
Тиша і спокій… Милішого раю не треба!
Літо маліє у вільгості теплих осонь,
тягнеться вгору стеблом до лазурного неба,
гріється сувертком Вічності з Божих долонь.
* * *
Усівся місяць на гнучкій вербі
і дивиться, як ніч малює зорі.
Її пастелі не лише тобі.
Вони тихцем лікують душі хворі.
А ти вплітаєш кольори небес
у видива фантазії чи раю
і чуєш дивний чарівний оркестр
гучних цикад у пахощах розмаю.
Кущі розкішні й темні корняки
кладуть у сни землі минулі будні,
скидає журно ніжні пелюстки
старенька вишня на покрівлю студні.
Колише тіні тихоплинний час,
поскрипує відерцем на цямрині
і, поки плинний місяць не погас,
збирає пазли завтрашньої днини.
* * *
Вільгісний ранок дарує хмарин перламутри.
Гріється променем сонечка сад мовчазний.
Що тобі, осене, треба від мене почути?
Просто і легко заходжу у день гомінкий.
Знову залюблена ніжно у бабине літо.
Бачу пливкі парасольки легких павутин
в небі високім, де вигуки птаства розлито
над перепрілими травами в лоні низин.
Хочеться тихо збирати листочки вохристі
і пізнавати правічну дерев таїну.
Ген багряніє плодами калина в намисті,
прагне сказати про щось. Та про що – не збагну?..
Росяні краплі на сяйних п’янких чорнобривцях,
мов діаманти, побіля стежинок моїх.
Роки минулі злетіли у небо, як птиці,
їхніми лунами щедро відкрита для всіх.
* * *
Стрічаю грудень і сніги,
а серцю тепло.
Шукаю власні береги.
Життя – вертепом.
І не грішу, що ця зима,
немов покута,
сніжить,
хурделить крадькома
з морозом лютим.
Іду щедротно до людей,
шукаю щастя.
Нехай Господь веде мене
і до причастя!
* * *
Волочить вітрисько гачком кочерги
завію, що пахне морозом.
Зима розсіває нестримні сніги,
нашіптує марення лозам.
Мов книгу, читаєш її таїну.
Стрічаєш бурхливі потоки
стрімливого часу, що йде в далину,
забравши святі твої роки.
Доріжка засніженим садом веде.
Шукає покути чи раю?..
Була в тебе мрія… То де ж вона, де?
Відлунює вітер: «Не знаю…».
Ти чуєш виразно метелиці спів,
що котиться стрімко габою.
І плаче твій Ангел, бо світ обмілів.
Немає уже супокою.
* * *
Не бійся, йди. Неси свого хреста.
Твій день маркітний пожадає віри,
коли почуєш лихослов’я звіра
і світ накриє паморозь густа.
Оця весна – із вишуканих слів.
Оці шляхи – вони супроти вітру,
який зітре твою сльозу розквітлу,
щоб ворог її бачити не смів.
І не питай, що буде після гроз,
і не кажи, що все пройшло даремно.
Люби життя і боляче, і ревно
в усі часи: у спеку – і в мороз.
Бо так воно призначено з небес.
Ти відчуваєш вічність, наче мантру.
Оцю красу земну збагнути варто.
І зберегти… Як чудо із чудес.
* * *
І розгориться пам’яті свіча,
і тиша розітнеться молитвами,
і полиново ляже поміж нами
у плинності омріяних стрічань.
Сховає нічка сльози матіол,
відкриє шлях у супокій небесний…
Усе, що відлюбилося, воскресне
в одінні звуків зоряних віол.
* * *
Я заходжу у ніч.
Із натруджених пліч
опадає зажура і втома.
Ти не стрінеш мене.
Не почую твій клич.
Повертаюся звично додому.
Все пішло в небуття…
Твої теплі вуста
дарували пробуджену ніжність.
Де ти, сонце моє?
Оця темінь густа
поміж нами така, мовби Вічність.
Я шукаю твій лик,
як суцвіття бджола.
Перекочую думи тернисті.
Поміж нами безодня,
холодна імла,
почуття вогнесяйні і чисті.
* * *
Оці осріблені сніги
і сувертки шпарких завій,
і дикі визвуки юги,
і плинних дум нестримний рій
в одінні явлених чудес.
Бери цей дар. Люби свій день!
Купайся в морі сніжних плес,
у сотнях відкриттів і вчень!
Віддайся висі. Полети
в захмарну даль без перепон.
Оці дороги, ці хрести
з тобою тихо, в унісон
мовчать, заглиблені у суть.
Чи так собі, чи на врожай
виткі вітри сніги прядуть?..
Волочать їх, немов курай.
Ти чуєш голос повітруль
над переметами зими?
Немовби свист ординських куль
пронісся дико крізь дими.
* * *
Гуркоче грім під вибухи ракет,
як реквієм за вбитими ордою.
Із лихом не знаходиш супокою,
із ним ти не уперше тет-а-тет.
Це горе не навічно. До пори.
Ці вирви край доріг дощам не змити.
На цвинтарях мовчать могильні плити,
вдягнувши день у сірі кольори.
За пагорбом ще точаться бої.
Іще чиєсь життя в долонях Бога.
Гуркоче грім і зболено, і строго,
змиває злива крові ручаї.
* * *
Крізь насуплений час дотліває задимлене літо.
Вже й не знаєш, чи буде ще вечір для тебе, чи ні?..
Обездолене місто, потрощене і перерите,
у пекельній зажурі відмолює зболені дні.
Це довкілля у мливі тривоги й безмежної кривди.
Всюди чорно і сіро. Всі цінності втратили сенс.
Ти стоїш на розпутті, ти бачиш руїни і вирви.
Тут безхатній собака у ранах ніяк не засне.
Бусурманська орда, одурманена, мовби від порчі,
як підлотна потвора, полює на людське життя.
На скрижалях історії зріє московії злочин,
щоби кожен збагнув де добро, а де зло до пуття.
* * *
І знову день народжує сюрпризи.
І вже не знаєш, де межа брехні.
Вдягнувся світ у почорнілі ризи,
снує печаль розірваній струні.
Регоче грім над небом і над людом,
у глизявих баюрах піт і кров,
і пошесті вогонь пече усюди,
і дух війни ніхто ще не зборов.
Шалений час. Життя біжить галопом.
Оця зажура ще із давнини.
Наткнувшись на підступність, мов на штопор,
не бий чолом холодної стіни.
Проб’ється крізь туман твоя надія,
притихне попіл згарищ і розрух…
Земних подій нестримна веремія
розвіється, як тополиний пух.
* * *
Мінливий день у звичній метушні
підхоплює людські слова і фрази
про суть війни, що вгризлася мені
у плоть і кров огидністю прокази.
Дощі неспинні сіють холоди,
немов оману. Терпне світ у твані.
Ці постріли чужинської орди
вітрами пекла невгамовно гнані.
Стає нестерпно. Тільки Божий лик
вселяє віру, щоб не занепасти.
Кладе життя провини на божник,
колише протяг вогники зірчасті.
І плаче дощ у сяйві блискавиць.
Що буде потім, знає віще небо.
Ніколи мій народ не падав ниць,
бо вільний дух – його правічне кредо.
Отам, де чую дихання трави,
де рідне все, як матері дитина,
ловлю дощів смугастих рукави,
ті струмені, що підкорили днину.
* * *
Знову іду. Поволі
в день заповзає страх.
Сонця проміння кволі
губляться на вітрах.
Спалюю в серці вруна
розчарувань і мук.
Чую воскреслі луни –
душ убієнних гук.
Мовить молитву треба,
мліє свіча плачем.
Ангел дивиться з неба
поглядом, що пече.
Він мені дещо скаже.
Може, підкаже щось?..
Віку цього – на сажень.
Скільки всього збулось!..
* * *
В думках розбиваєш осколки зневіри,
оплакуєш мовчки нові могилки.
За хмарами зріють озонові діри
як вирви глибокі. Ідеш навпрошки
і бачиш себе в цьому грішному світі
легким вітерцем, що майнув – і нема.
Весною купаєшся у рясноцвіті,
зимою – в снігах… Не одна, не сама…
Ці хори пташині – органна сюїта,
цей сум тополиний обабіч доріг
приманює свіжими барвами літа,
які зберігаєш, немов оберіг.
Утішно вчуваєш у пісні джерельця,
що сонячне світло проб’ється з-за хмар,
зупинить війну у затятому герці
і зло захлинеться у вирі покар.
* * *
Незламному, нескореному,
непереможному Маріуполю
Просить місто молитви.
Стогне в безлічі ран.
Сивиною укрите,
гуркотить, як вулкан.
Тліє в муках нестерпних.
Світла в ньому нема.
Не злічити померлих.
Їх накрила пітьма.
О, розіп’яте місто,
я повірю в дива:
буде нині і прісно
твоя слава жива!
Маєш горе безкрає,
збережеш кожну мить!
За утраченим раєм
тобі серце болить…
* * *
Яка нестерпна втома!.. Не підганяйте, діти.
Нема куди тікати – і тут нема де дітись.
Безвихідь залізає в думки, немовби свердла.
А тіло з болю терпне. В душі глибока вирва.
Зчорніла димна хата зігнулась біля стежки
і тихо догорає до попелу, до решти.
Ой, діти мої, діти, не слухайте ці залпи!
Прикрийте свої вушка, ще буде світле завтра!
Летять кудись ракети і звивисто, і стрімко…
Ой, Боженьку, ой, Боже, палає все, мов сірка!
Цей жах колюччям ранить небесне покривало.
Війна не має жалю. Зміїні в неї жала.
