Майже всі українські культурні проєкти упродовж ХІХ століття втілювали за меценатські кошти. Щоб обійти російську цензуру, українські благодійники давали хабарі й зазнайомлювалися з високопосадовцями. Брати Симиренки, Чикаленко, Скоропадська-Милорадович, Терещенко й Тарнавський. Завдяки підґрунтю, що вони заклали, утвердився національний рух.
Про це пише localhistory.org.ua.
Як обійти цензуру
Ми ще зі школи добре запам᾿ятовуємо сюжети про суворі заборони й переслідування української мови та культури. Однак не надто орієнтуємось, як же за таких умов наша література, театр, мистецтво розвивалися і досягали вершин. Як, зрештою, за чверть століття після пріснопам᾿ятного драконівського Емського указу 1876 року став можливим культурний ренесанс Доби модернізму?
Імовірно, ми досі не втратили довіри до так званих великих наративів, до пафосу революції і бунту, які водномить усе змінюють на краще. Якраз ця віра й заважає належно оцінити вартість малих справ, конкретної повсякденної, зокрема просвітницької, роботи. Розбудову культури багато діячів нашого національного руху вважали потрібнішою і важливішою за політичну боротьбу, майже унеможливлену в поліційній російській державі. Лідер київської «Старої громади», професор Володимир Антонович стверджував, що ніяка національна революція не буде успішною без попередньої великої культурницької роботи.
Михайло Грушевський охарактеризував його роботу так: «Скептик і позитивист, індіферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію – релігію людства. Віра у вічне і неустанне уліпшування житя і вдатність людства до безграничного облагороднення, культурного й етичного, дорогою розуму, культурної роботи – сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями».
Валуєвський циркуляр і Емський указ мали б означати цілковите згасання української справи, адже вона стала антидержавною діяльністю. Як же тоді після заборон на найвищому рівні вдавалося видавати й розповсюджувати українські книжки? Чи ж столичні пильні ревізори не підкорялися закону? Лише після нещодавньою опублікування багатьох спогадів і архівних документів ця загадка прояснилася. Виявляється, українофіли збирали гроші й давали хабарі петербурзьким цензорам. Що ж, у російській державі це був найпевніший спосіб залагодити справу.
Майже всі культурні проєкти втілювали впродовж ХІХ століття на меценатські кошти. Громадівський рух поступово зміцнювався і ставив перед собою все амбіційніші завдання. Хоча, попри цілковито мирний культуртреґерський характер його діяльности, царському режимові все це видавалося вкрай небезпечним. Траплялися і обшуки, і арешти. Стати членом «Громади» можна було лише за рекомендаціями кількох її діячів, до того ж за умови, що жоден із присутніх не виступатиме проти прийняття.
Утім, навіть у найвищих владних коридорах були симпатики української справи. Київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров дружив із професором Володимиром Антоновичем. Навіть любив заїжджати до знаменитого історика в гості на вареники. За тим частуванням вдавалося вирішити й деякі справи. Скажімо, це якраз Драгомиров посприяв тому, щоби в журналі «Киевская старина» дозволили друкувати тексти українською мовою.
За спогадами Євгена Чикаленка, київський губернатор «мав великі українські симпатії, з якими і не крився ніколи, а хитромудро, наскільки дозволяло йому високе становище, проводив їх у життя». «Він, як я вже казав, напосівся, щоб солдати співали українських пісень; виклопотав «Київській старині» дозвіл на друкування української белетристики; клопотався про дозвіл на видання науково-популярних книжок на українській мові для народу і страшенно обурювався, що уряд душить український культурний рух», – згадував меценат.
Інший київський губернатор граф Павло Ігнатьєв урятував Євгена Чикаленка від Сибіру. Сталося це тоді, коли полтавський губернатор Катеринич звернувся до київського з проханням заслати Чикаленка. «Але Ігнатьєв, знаючи мене особисто і не вважаючи мене за революціонера, не тільки не заслав, а ще й попередив мене про це через нашого спільного приятеля, агронома Сазонова», – описував Чикаленко у своєму «Щоденнику (1907–1917)» усі перипетії українського руху.
Національний рух просто не міг би утвердитися, якби не самовідданість Василя Тарнавського, Платона й Василя Симиренків, Єлизавети Скоропадської-Милорадович, Миколи Терещенка, Євгена Чикаленка й багатьох інших патріотично налаштованих українців. Вони любили свою батьківщину, як казав колись Чикаленко, не лише до глибини душі, але й до глибини своєї кишені. Історики тривалий час надто пильно зосереджувалися на повстанських, терористичних, бунтарських акціях, недобачаючи й недооцінюючи повсякчасного культурного спротиву імперії.
Анонімний добродійник Симиренко
Після тотальних заборон Емського указу видавничу діяльність перенесли переважно на Галичину. Так Львів на кілька десятиліть став усеукраїнським культурним центром. Тоді ж київська «Стара громада» виділила кошти, щоб відрядити за кордон професора Михайла Драгоманова. На його друкарню в Женеві пожертвував велику суму громадівець Василь Симиренко.
Симиренко мав великий інженерний і підприємницький таланти. Він вчився у Петербурзькому технологічному інституті, потім у Вищій політехнічній школі в Парижі. Його винаходи удосконалили процес цукроваріння, а українська пастила й мармелад, що виробляли на його заводі, славилися на всю імперію. Ставши дуже заможною людиною, він усе ж жив ощадливо, жертвуючи великі суми на українські справи. У селі Сидорівці Канівського повіту, де працював його завод, Василь Симиренко відкрив дві школи з українською мовою навчання. Як і інші члени «Старої громади», сповідував культурницьку орієнтацію. Майже ніколи не давав грошей на політику й тероризм, натомість підтримував освітні, мистецькі, літературні задуми.
Його підтримка Михайла Драгоманова в Женеві посприяла появі журналу «Громада» і багатьох книжок. Серед інших у Женеві вперше вийшов роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Книжки нелегально переправляли через кордон і розповсюджували в Україні. І це при тому, що автор, дійсний статський радник Панас Рудченко, у Полтаві обіймав високу урядову посаду.
Профінансував Симиренко й кілька видань Шевченкового «Кобзаря». До речі, перше видання побачило світ за кошт його старшого брата Платона Симиренка. Проте Василь завжди волів зоставатися анонімним добродійником. Він підтримував львівський журнал «Літературно-науковий вісник», який редагував Франко, київську газету «Рада», знамениту «Киевскую старину». Допомагав і закордонним українознавчим газетам задля популяризації України у світі.
Красуня-меценатка Єлизавета Скоропадська-Милорадович
Наукове товариство імені Шевченка у Львові, ця українська неофіційна академія наук, також постала з ініціативи патріотичної спільноти. Дуже великі кошти виділили на його діяльність Василь Симиренко та Єлизавета Скоропадська-Милорадович.
Ця жінка заслуговує належного місця у вітчизняному пантеоні. Красуня-графиня, світська левиця, вона походила з двох славетних українських родин: Тарнавських і Скоропадських. Народилася у знаменитій Качанівці, дитинство провела в маєтку Скоропадських у Тростянці, відомому своїм незрівнянним дендропарком.
Її подивовано-захоплено називали «емансипе»: вражала і освіченістю, і колом зацікавлень, і екстравагантною поведінкою. Однак салонних розваг цій жінці виявилося замало. Її журфікси, прийоми гостей у заздалегідь визначені дні, фактично сприяли організації полтавської «Громади». Вона не раз привозила з-за кордону нелегальні видання. Адже який митник запідозрить у крамолі вродливу модницю!
Легендарний Євген Чикаленко
Ще одним гідним найвищої шани меценатом був Євген Чикаленко. Він народився на Одещині. У Єлисаветградській гімназії його однокласниками були Панас Тобілевич (Саксаганський) та Олександр Тарковський, український шляхтич, журналіст і громадський діяч, дід кінорежисера Андрія Тарковського. До слова, Олександра виховувала старша сестра Надія, дружина Івана Карпенка-Карого. Чикаленко швидко долучився до цього українського мистецького кола.
Здобувши освіту в Харківському університеті, Чикаленко став вмілим та успішним господарем. Його «Розмови про сільське хазяйство» вийшли півмільйонним накладом і стали настільною книжкою аграріїв. Він навіть отримав за неї кілька офіційних відзнак. Продавши маєток і переїхавши до Києва, купив землю в селі Кононівці. Знаменита новела Михайла Коцюбинського «Інтермеццо» має присвяту «кононівським полям». Це Чикаленкові ниви, а його маєток часто виконував роль такої собі, по-сучасному кажучи, письменницької резиденції. Усе, що заробляв сам, Чикаленко витрачав на громадські справи.
Із Коцюбинським мецената пов᾿язувала щира дружба. У прецікавих спогадах та в щоденнику Євген Харлампійович багато писав про їхні зустрічі. Скажімо, про те, як під новий 1909 рік удвох ходили «колядувати» до друзів-громадівців: Миколи Лисенка, Михайла Грушевського, Людмили Старицької-Черняхівської, Ольги Драгоманової-Косач.
Коли письменник серйозно захворів, йому зарадило київське Товариство підмоги науці, літературі та штуці. Очолював організацію Володимир Леонтович, правник, письменник, згодом активний діяч революції 1917 року, небіж Василя Симиренка. Чикаленко та Леонтович фінансували лікування Коцюбинського за кордоном. Згодом Симиренко, Чикаленко та Леонтович виділили фонд на пожиттєву пенсію письменникові: 2000 рублів на рік. Зворушений Коцюбинський вдячно обіцяв своїм благодійникам цілковито присвятити себе лише творчості, покинувши осоружну службу у статистичному бюро.
Повсякчас Чикаленко опікувався і ще одним популярним письменником тієї ґенерації – своїм земляком із Єлисаветградщини Володимиром Винниченком. Допомагав йому матеріально, був пильним читачем його нових творів, коментував їх, застерігав надто запального молодшого товариша від прикрих учинків.
Можна сказати, що вітчизняні меценати навіть почасти формували тоді канон української літератури. Фундатори Товариства підмоги вирізнили найвидатніших письменників – Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Володимира Винниченка та Олександра Олеся – й доплачували за їхні публікації у львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Виділили також 2000 рублів на постановку опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба».
Євген Чикаленко фінансував чи не всі тодішні українські видання. Багато жертвував журналу «Киевская старина», сплачуючи гонорари за українські твори. До слова, «Стара громада» не лише видавала часопис, а й утримувала в Києві книгарню. Чикаленко виділив 25 000 карбованців, щоб заохочувати студентів із Наддніпрянщини їхати на навчання до галицької столиці. А при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові він фінансував спеціальний фонд допомоги письменникам.
«Стара громада» приділяла велику увагу підготовці українських словників. Євген Чикаленко профінансував публікацію «Словника російсько-українського», який уклав його земляк, голова одеської «Громади» Михайло Комаров (Уманець). Кияни також змогли підготувати й видати чотиритомний словник української мови, відомий як словник Грінченка. Хоча насправді над ним працювало кілька людей, особливо багато зробив відомий філолог і неформальний лідер громадівського руху Володимир Науменко. Це була марудна робота з добором матеріалу, картками, систематизацією, робота, зрозуміло, переважно безоплатна.
Німий ювілей Шевченка
Багато заходів «Старої громади» пов᾿язували із Шевченковими меморіальними датами та місцями. Юридичним власником Шевченкової могили на Чернечій горі став громадівець Володимир Науменко. Він клопотався доглядом, організовував поїздки й урочисті заходи. Щороку день народження Кобзаря відзначали концертом або поїздкою до Канева.
Микола Лисенко, один із найактивніших громадівських діячів, ще студентом був серед тих, хто ніс поетову труну вулицями Києва до пристані. Лисенко регулярно організовував на Чернечій горі виступи свого хору, пам᾿ятні заходи. А кошти від вистав витрачали на підтримку громадських справ. Часто Лисенко влаштовував святкування у власній оселі на Маріїнсько-Благовіщенській, нинішня Саксаганського. Поряд жило кілька родин української інтелігенції: Косачі, Старицькі, Лисенки, Житецькі, Чикаленки. Жартома вони називали свою околицю «сполученими штатами».
Року 1914 розгорілася запекла політична баталія. Влада робила все можливе, аби сторіччя від дня народження найвидатнішого українського поета минуло непоміченим. Свідоме громадянство (у поліційній термінології «мазепинці») розсилало офіційні листи, збирало підписи під петиціями і клопотаннями, домагалося дозволів на ті чи інші акції. У відповідь чорносотенні газети не скупилися на найпідліші інсинуації, до Петербурга посипалися скарги київських захисників неподільної «великої Росії». Врешті було заборонено будь-які заходи, навіть і вже узвичаєну щорічну панахиду по Шевченкові в Софійському соборі.
Тоді стихійно сформована «грандіозна», як описав її у щоденнику Чикаленко, маніфестація пройшла теплого й сонячного ювілейного дня вулицями Києва. Ті численні кияни, які прибули до Софії і дізналися про заборону служби, приєднувалися до ходи. Не обійшлося і без сутичок із чорносотенцями. Серед арештованих виявилося чимало студентів-грузинів. Усі вони мали особливий пієтет до Шевченка як автора «Кавказу» і в поліційних відділках вимагали записувати себе українцями. Святкування 1914 року назвали німим ювілеєм.
Задля майбутньої держави
Демократичні процеси, що зумовила революція 1905 року, дали змогу здійснювати масштабніші проєкти. Року 1908 Євген Чикаленко – серед засновників Товариства українських поступовців. Його сокровенною справою і повсякчасним джерелом великих неприємностей та клопотів стала українська щоденна газета «Рада», що виходила впродовж восьми років. Вона, без перебільшень, виховала ціле передреволюційне покоління.
Також в умовах революційної лібералізації у Києві змогли організувати «Просвіту». Клопоталися бібліотекою, різноманітними освітніми проєктами. Між іншим, до діяльности «Просвіти» активно долучилася Леся Українка. Фінансово цей проєкт підтримав граф Михайло Тишкевич. Він належав до тих представників польської шляхти, що хотіли повертати борги українському народові. Тишкевич підтримував українські видання. У роки революції він став чільним дипломатом УНР.
В еміграції Євген Чикаленко жив у великій скруті, не мав коштів навіть на лікування. Але завжди вважав, що йшов у житті правильним шляхом. Якось один із його приятелів радив Чикаленкові збудувати так званий «доходний» будинок, що давав би великі прибутки. Євген Харлампійович відповів, що грошей на такий проєкт не має, бо все вкладає у свою газету і вважає, що ця його будова дасть моральний прибуток, що для нього важливіший.
Усі вони хотіли збудувати щось велике та тривке. І «свою хату», за Шевченком, розуміли як свою незалежну державу. Бо тільки в ній можна почуватися захищеним, вільним і самоправним. Задля цього і працювали, не завжди маючи надію швидко побачити плоди своєї роботи. Культура потребує подвижництва. І на кожному відтинку нашої історії були люди, які про це пам᾿ятали.
Чільне фото: Члени «Старої громади». wikimedia.org
Прокоментуєте?
