“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
…Він зажив слави «лицаря рідного слова», «нашого наддніпрянського Франка», «справжнього літописця літератури черкаського краю», «великого популяризатора рідної культури»… Виплекане ним коренасте, з розлогою крислатою кроною, древо літературної Черкащини міцно тримається українського ґрунту і дорідно плодоносить…
Мовлю просвітлено про відомого українського літературознавця, критика, публіциста, громадсько-культурного діяча, мого земляка родом із Шевченкового краю – Володимира Поліщука.
…У пам’ятку – 1984 рік. Моє перше знайомство із молодим викладачем давньої української літератури нашого Черкаського педінституту Володимиром Поліщуком. Як студентка-заочниця факультету української філології, тоді я тихо гордилася, що Володимир Трохимович називав мене під час переклички на парах своєю «землячкою» (а ми його поза очі – «шановним товариством», бо так до нас, студентів, традиційно вітався); дивувалася, що всього за шістнадцять кілометрів від мого Самгородка із села Сердюківки вибився «в люди» такий здібний чоловік, досягнувши поважних вершин – викладання «аж!» в університеті. Зізнаюся: давньої літератури ми недолюблювали. А от Поліщука – шанували, любили за його розум, розважливість, доброту, людяність, енергійність, уміння щиро спілкуватися. Зрощений зі щирцевого глибу українського села, він добре володів знаннями про психологію простої людини від землі з її мовою, ментальністю, звичаєвістю. І це мене зріднювало з ним.
А, особливо, любили його за природнє почуття гумору! Ця риса робила предмет давньої літератури цікавішим, живішим. Навіть тоді у найглибших закутинах своєї свідомості не сподівалася, що колись поруч із ним, як новоявлена викладачка університету, його колега, буду «відпрацьовувати» послані мені долею «аванси».
Середня школа, Смілянське МПТу-4, служба в армії, робота електромонтером на Смілянському електромеханічному ремонтному заводі; українське відділення філологічного факультету Черкаського державного педагогічного інституту; учителювання та директорування у Рижанівській середній школі Звенигородського району; викладацька робота у Черкаському педінституті на кафедрі української мови, а згодом – української літератури; аспірантура Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; успішний захист кандидатської дисертації, а з 1992 р. й донині – завідування кафедрою української літератури та компаративістики Черкаського національного університету – це шлях його виваженого сходження, усвідомленого вибору, безцінного досвіду, фахового ствердження. За усім цим – неубутня любов до укоханої справи і стожильна робота. І ота стожильність прийшлася йому від сільського ладу життя, від отих простих батьків – столяра і вчительки із Сердюківки, що на Смілянщині – зі своєю витривалістю у важкій непереробній роботі, своєю совістю і порядністю, скромністю, моральним кодексом. Саме там, 17 грудня 1953 року, запульсувало його щире, чутливе до рідного слова, українське серце.
Саме із проголошенням незалежности України Поліщукова сила як науковця, керівника, громадського діяча потроїлася. Саме тоді, з середин 90-х, наші з ним шляхи сув’язно сплелися в один – шлях утвердження української України, повнокрівно незалежної. Окрім професійних обов’язків, участі в університетському житті, щирий патріот, просвітник, подвижник своєї справи активно виходить у громадсько-культурний простір міста й області.
Пригадую наші збунтовані життєствердні почуття від помаранчевих подій 2004 року, коли через пів центру Черкас, подібно ланцюгу єднання, від університету ім. Б. Хмельницького видовжилася велетенська помаранчева колона студентства і викладачів, здебільшого з філологічного та історичного факультетів. А в головах того дива єднання бадьоро, розгонистим кроком ішов чи не найголовніший його організатор Володимир Поліщук разом із Василем Пахаренком. Я, задихаючись від радости того видива, ледве встигала попереду із фотоапаратом, аби зафіксувати у пам’ятку неспинний рух української свободи із тисячним закличним «Ющенко, так!», «Разом нас багато – нас не подолати!» Ми прямували кілька кілометрів до технологічного університету, аби об’єднатися у ще потужнішу силу проти зловорожих зазіхачів на нашу свободу, адже не всі тоді навчальні заклади мали таких сміливих, рвійних до українських змін, лідерів. Ми ж були щасливі і одностайні в тому процесі. Бо була потужна ініціатива і воля керівника кафедри, а згодом – і ректора університету (2005 – 2007) Володимира Трохимовича. То було у його житті, як він згадує сам, «фактично єдине бачення і розуміння сили народу, сили добротвірної і переможної». І хоча згодом всі ми боляче пережили розчарування, проте ж не зневіру в ідеалах Помаранчевої революції. Боротьба наша продовжувалася, внутрішній гуманітарний фронт неослабно діяв у силовому полі українського духовно-культурного простору. І серед головних координаторів того фронту (мовний майдан, Євромайдан, гуманітарні віча, протестні акції черкаських письменників під обласної радою та в самій раді…) таки ж був Поліщук.
Без пребільшення скажу: безмежно відданий українській справі, Володимир Поліщук за останні 30 років сформувався у головного організатора і творця літературного простору Черкащини, став сумлінним літописцем його літературного спадку – тої малої і великої української історії, що творилася і твориться насамперед людьми; історії, що розповідає нам нас самих і, за Т. Шевченком, «хто ми, чиїх батьків діти». Цей спадок формує національно-історичну тяглість у першу чергу земляків, стимулюючи їх до глибшого вивчення своєї «малої батьківщини» з її місцевим літературно-історичним нафарбом, до творчого осмислення її ролі в контексті становлення української нації й державності. У цьому аспекті помічаю Поліщукове відчуття кревного обов’язку, місії: повернути своїми дослідженнями в пам’ять співвітчизників імена тих українських письменників-краян, хто був знищений репресивною совєцькою молотаркою. Так, за понад 35 років шукань, повернень і відкриттів Черкащина і Україна уперше (чи глибше) познайомилася з долею і словом гнаних, мордованих чи розстріляних – Т. Осьмачки, С. Бена, O. Лана, Д. Борзяка, Олени Журливої, Май Дніпровича, А.Чужого, Ю. Ґедзя, О. Влизька, P. Троянкер, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, В. Доманицького та ін.
На тему репресованих – тільки вдумайтеся! – Володимир Поліщук опублікував близько 650 публікацій, впорядкував і видрукував 20 книг творів репресованих митців, провів близького двохсот пізнавальних радіо- й телепередач, десятки літературно-мистецьких заходів у різних регіонах Черкащини. Слід нагадати, що він є заступником редактора видання «Реабілітовані історією. Черкаська область», 10 томів якого побачили світ! – це один із найкращих показників в Україні. І все це заради достойного пошанівку незаслужено забутих чи свідомо викреслених ворожим до України кодлом – заради повнокрівного входження знакових творчих постатей у всеукраїнський літературний простір.
Професором Поліщуком ініційовані і «уживлені» в навчально-науковий процес вишу курси з літератури рідного краю, які він читає «смачно», цікавенно, бо ж, як ніхто, володіє знаннями про репресованих і вмінням донести їхнє слово до студентства з великою любов’ю. До речі, має напрочуд чіпку пам’ять: знає кожне село, містечко чи то місце, знакове в літературній історії черкаського краю і годинами може розповідати неймовірні…
Аби зберегти пам’ять про культурний спадок Черкащини, Володимир Трохимович упродовж 15 років уперто збирав матеріали і створив у шести залах університету (2001 р.) унікальний в Україні літературно-краєзнавчий музей «Літературна Черкащина».
Узагалі ж дослідницький набуток Володимира Поліщука як літературознавця, критика, літературного краєзнавця, вимірюється близько вісьмома сотнями публікацій, зокрема книг, серед яких – 6 монографій, підручники і посібник-хрестоматія для шкіл і ВНЗ, збірники літературознавчих праць, антології творів, серед яких: «Василь Захарченко», «Повість про героїку і трагедію», «Вінок лавровий, вінок терновий»; «Під прапором неба», «Зі студій над класиками», «Новелістика Михайла Старицького», «Повісті Михайла Старицького», «Художня проза Михайла Старицького», «Про класиків, неокласиків і сучасників», «Повернення і відкриття», «Вибране» (у 3 т.), ціла серія збірників: «Мій Василь Доманицький», «Мій Павло Филипович», «Мій Михайло Максимович», «Мій Петро Гулак-Артемовський», «Мій Михайло Старицький», «Мій Тодось Осьмачка» та ін.
Упорядкував, супроводив передмовами й видав збірки творів В. Симоненка «Про витязя слово» та про І. Нечуя-Левицького «Нечуй поетичний». Професор Поліщук – один із авторів видання «Історія української літератури ХХ століття» (у 2-х т.).
А яку ж потужну роботу цей подвижник провадить, укладаючи томища на тисячі сторінок «Літературної енциклопедії Черкащини»! Ось як він означив свою бджолоносну працю на презентації першого тому енциклопедії (від «А» до «К»), який налічує 670 сторінок: «На його підготовку я присвятив близько чотирьох-п’яти років. Паралельно працював і над наступним томом (від «Л» до «Р»), що вже відданий до друку. На початковому етапі шукав відомості в різних джерелах, зокрема, студіював усі районні газети. Збирання інформації й дослідження тривали значний період. В енциклопедії представлений великий фольклорний сегмент, історичний та академічний». Зараз професор працює над третім томом. Дай, Боже, здоров’я, а снаги йому стачить!
І, звісно ж, неможливо уявити літературне поле Черкащини, сходжене поступом досліджень нашого земляка професора Поліщука, без Світоча українського слова – Тараса Шевченка! Якраз шевченкознавство наскрізно лейтмотивить і в його науковій, і у творчій діяльності.
Він з 1999 року організував і очолив в університеті Черкаський науковий центр шевченкознавчих досліджень, що діє під егідою Інституту літератури НАН України. Тому в колі його інтересів – саме шевченківська та шевченкознавча проблематика в науковій спадщині і творчості вчених і митців, пов’язаних з Черкащиною (М. Старицького, Т. Зіньківського, В. Липківського, В. Доманицького та ін.)
Книжка статей П. Филиповича «Шевченкознавчі студії», репринтне видання праці В. Доманицького «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка», праці В. Доманицького «З науково-творчої спадщини» (у 2-х книгах), збірка статей «Шевчекознавчі студії», «Музи Тараса Шевченка. Інтимно-любовні дискурси в українській літературній шевченкіані» – всі ці та інші видання редагувались, упорядковувались, видавались, популяризувались… Зауважу, що при оцьому огромі літературної, наукової, просвітницької, громадсько-культурної діяльности Володимир Трохимович є ще й чудовим редактором трьох фахових видань, серед яких – унікальний альманах-щорічник «Шевченків світ» і письменницький альманах «Холодний Яр».
І ота Поліщукова плодовитість, його ваговите дослідницьке завзяття є гордістю національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України, членом яких він є. А ще наш достойник – лауреат цілого ряду поважних літературних премій – ім. М. Максимовича, ім. Д. Нитченка, ім. О. Гірника, ім. І. С. Нечуя-Левицького, ім. М. Старицького, «Благовіст», ім. І. Огієнка, ім. П. Тронька, ім. Б. Грінченка.
Завжди з інтересом спостерігаю його інсайтний стан: це бунт емоцій зі здивовано округленими, сірими очима, утаємничено захопливим тоном голосу – особливо, коли він щось раптом «викопує», «видзьобує» в архівних матеріалах чи то бува зуспить непомічену ніким важливу деталь до чийогось маловідомого чи й зовсім невідомого імені, що стало таки знаковим у певний час становлення історії рідного краю, України! У такі хвилі Поліщук ладен, здається, кинути усі справи і негайно заходитися звільняти ті завали забуття, аби якнайшвидше явити світові незаслужено занехаяну, затерту історією особистість а чи історико-літературний факт. У ті хвилини осяяння знайденої ним нової інформації довірливо і сам запалюєшся спрагою пошуку і віриш-дивуєшся справжності тих його бажань – знайдене огранити і зробити надбанням кожного, національним надбанням. Тут маємо справу із самобутньою особистістю, в якої, за словами відомого українського класика Івана Нечуя-Левицького, «все добуто з себе, висотано з своєї вдачі». Вдачі невгамовної, допитливо-всюдисущої.
Тоді у нього починають, як він любить казати, «свербіти руки»… Оця його літературознавча «сверблячка» настільки заразна, що нею хворіє вже не одне покоління літераторів. Я – серед них. Він настільки уміє захопити, зацікавити новою темою для дослідження, що раптом відчуваєш, як тебе заневолює той в’язкий поліщуківський полон…. Саме від його неймовірної енергії як дослідника я вчилася бути науковцем. Ті муки, зізнаюсь, зовсім за короткий час почали мені давати неабияке відчуття насолоди через віднайдення нових смислів у глибинах науки про Слово. Саме його відкриття сотень імен митців нашого краю, без перебільшення, ставали і стають стимулом для літературознавчих зацікавлень.
Пригадую, з яким одивленим блиском в очах він уводив мене у трагічний світ глухого, але неймовірно талановитого поета Олекси Влизька, розстріляного совєтами у 26-річному віці; збожеволілого від кадебістських переслідувань геніального Тодося Осьмачку, мого земляка із сусідньої Куцівки, про якого і я написала не тільки розвідку про особливості психології творчої праці поета, а й дослідила історичну та біографічну основу улюбленої Осьмаччиної «Думи про Зінька Самгородського», головний герой якої – родом із мого Самгородка. А згодом – ще й у родовід поета заглибилася («Русалко з куцівських ярів»). Так відкривалися мені через Поліщукову жагу до пізнання знакові переосмислені імена літературної Черкащини: і І. Нечуй-Левицький, і М. Старицький, і М. Драй-Хмара, і …і..
І за кожним цим відкриттям Володимир Трохимович виношував десятки ідей, а тоді наставала затяжна, але результативна робота із заходів пошанування, видання книг, створення музеїв, відкриття меморіальних дошок… У цей вир він управно затягував (і затягує) нас, своїх колег і по кафедрі, і по письменницькому перу.
Він не лише ініціатор численних заходів, а і їх організатор, генератор ідей. Якраз оця його феноменальна всюдисущість не може не вражати: то він на засіданні кафедри, то в бібліотеці, то у спілці письменників, то в архіві, то в обласній чи міській раді, то в Інституті літератури…
Феномен його всюдисущості, всеохопності – у невичерпній творчій насназі, у багатогранному талантові невситимого пошуку і бажанні відкриттів, у вражаючій працездатності цього талановитого чоловіка, який (тут згадую Василя Пахаренка) і «сам постійно у вирі справ, і всім іншим довкола себе не дає розслаблятися, куняти. Напевно, в цьому і полягає основний секрет його фізичної й душевної молодости, невичерпного оптимізму».
Поліщука ще називають «борзописцем» – у найкращому смислі цього слова. І важко тут не погодитися. Диву даєшся, коли за короткий час (день-два чи ніч) дрібним, покресленим до нерозбірливости почерком, раптом у його руках бачиш уже! написану ту чи іншу статтю, яку ще днями планував написати. Згодом, читаєш: глибоко, фахово, цікаво, з гармонійним поєднанням наукового письма та публіцистичною манерою викладу. Словом, читабельно. І розумієш: яка ж тому написаному передувала підготовка, починаючи від огрому прочитаних книг, роботи в архівах – до комунікації через розмови, зустрічі, листування з людьми, які хоч на дещицю могли би пролити світло на той чи інший факт з досліджуваної ним теми.
Але ж, – паралельно, одночасно! – з написанням наукових досліджень професор, літературознавець, критик, завідувач кафедри, очільник обласного письменницького осередку, керівник Центру шевченкознавчих досліджень, голова ряду літературних конкурсних комісій…. умудряється писати листи-клопотання у найрізноманітніші інстанції щодо відкриття меморіальних дошок, літературно-краєзнавчих музеїв, заснування літературних премій, відзначення різного рівня заходів з пошанування відомих літераторів-краян, присвоєння їхніх імен вулицям, школам, бібліотекам…; а ще – начасні передмови, відгуки, рецензії до книг колег-письменників; написання сценаріїв до літературних вечорів, укладання видань до визначних ювілеїв; збирання, упорядкування та редагування як фахових наукових журналів, так і письменницького альманаху «Холодний Яр», а ще – укладання антології творів письменників Черкащини, а ще – збірки поезій черкаських митців про російсько-українську війну – аби у згустку образів, пережитих емоцій і почуттів зафіксувати цей страшний і складний час боротьби.
І тут у багатьох риторичне питання: коли він усе встигає?! Як самовідновлюється? А самовідновлення – якраз в енергії любови до своєї укоханої справи, до Слова, до України і всього українського. А ще – у підвищеному почутті відповідальности: встигнути зробити побільше корисного для рідного краю, в бажанні утвердження державного статусу української мови, над чим послідовно й принципово працює десятиліттями.
Він замашний у своїй роботі, як отой сільський кремезний косар: у дві ручки кладе свої літературнознавчі покоси, аби дбайливо надалі зв’язати їх у добірні снопи-дідухи Слова, та й святошно поставити на українську покуть для сьогочасних і прийдешніх поколінь – як образИ. Як код пам’яти.
Володимир Поліщук добре обізнаний із проблемами української, особливо ж сільської школи, оскільки самому довелося у свій час попрацювати на гонах освітянської ниви педагогом, директором, згодом у виші – викладачем, завідувачем кафедри.
Тож і сьогодні володар двох обласних освітянських премій імені О. А. Захаренка, Заслужений працівник освіти України потужно підставляє своє професійне плече освітянам: організовує співпрацю і в аспекті виявлення та підтримки літературно та науково обдарованих дітей, учнівської молоді та студентства. Він добре знає, де і в яких школах та позашкільних закладах активно працюють літгуртки та студії, які «зірочки» з потенціалом обдарованості засяяли в дослідницьких роботах по лінії Малої академії наук; хто з учителів уважно і тямущо плекає ці таланти як енергію українського відродження, буття. Невсипущо дбає очільник черкаського письменницького коша, аби учительство не втрачало можливости організовувати спілкування своїх вихованців із «живими» митцями слова, що дає неперебутнє враження, знання і певний досвід – пізнання природи художнього слова, секретів поетичної творчости.
Посутнім помічним матеріалом для вчителів-філологів слугують його підручники і посібники з літератури рідного краю – «Гілочка. Письменники Черкащини – дітям», «Черкащина літературна», «Література рідного краю. 5 клас», «Література рідного краю в школах Черкащини» та ін.
Володимир Поліщук – умілий керівник, що згуртовує колектив, безпросвітно дбає і про авторитет кафедри, університету, і про письменницьку спілку, яку на сьогодні очолює з 2018 року ось уже другий термін і яка стала чи не найпотужнішою в Україні – зі своїм упізнаванним «черкаським» образом, вагомим внеском у державне, культурне життя України. Він блискучий організатор, координатор творчих сил, здатен сміливо приймати непрості, але важливі для української справи рішення.
Вражає його увага до творчості сучасних митців, бажання їх підтримати чи то просто добрим словом, чи передмовним – до збірки поезій, чи рекомендацією на відзначення літературною премією, чи організацією виступу перед аудиторією…
Особливо, дбайлива уважливість – до молодих талантів… Завдяки таким відкриттям, його підтримці маємо сьогодні письменницьку організацію з півсотнею достойних майстрів пера.
Саме завдяки Поліщуку у нашому краї засновано цілий ряд літературних премій – від районного рівня – до всеукраїнського.
Вражає його іскрометний дотеп, людяне, природнє вміння спілкуватися. Невиправний жартівник з гострий розумом і такий же гострим іскрометним язиком. Кожен, організований ним духовно-культурний десант, памятливий, незабутній. Поліщук завжди є душею колективу, першою і останньою скрипкою будь-якої літературної оказії. З ним почуваєшся упевнено і цікаво. Його підтримка додає снаги жити, творити, боротися.
Поліщукове «всеобіймаюче око» (згадаймо: І. Франко назвав І. Нечуя-Левицького «всеобіймаючим оком України») зірко догледжує, аби поза увагою громадськости чи місцевої влади не залишилося жодне гідно непошановане чи забуте ім’я, жоден талант; йому болить кожна закрита школа чи занехаяний музей… Він постійно дбає про наповнення українською літературою бібліотек, особливо ж сільських. Він «вхожий» скрізь, де тільки можна вирішити важливі питання гуманітарного характеру: його не зупиняють двері кабінетів найвищих посадовців чи то обласного рівня, чи столичного. І треба тут відзначити оту поліщуківську здатність – прекрасно володіти умінням переконувати чиновників, особливо ж «короткозорих», щодо важливости «не загубити» чи то постать, чи подію історичного штибу – і зробити це духовним надбанням краю, України… Відтак, його професійна компетентність як літературознавця-критика часто ставала і стає вирішальною під час прийняття важливих рішень духовно-культурного характеру.
Доскіпливий, буває часто категоричний – бо ж не терпить профанації будь у чому. Такі, як правило, не завжди «зручні» й «бажані». Проте ці його риси – цілком обґрунтовані, підкріплені набутою у повсякденні велетенською працею над собою і далеко не лише для себе. Поліщука дратують лінь і професійна охлялість, отож часто для багатьох він стає своєрідним духовним бичем. І коли іноді чуєш заяложене «незамінних не буває», то в цьому випадку хочеться наголосити! – Володимир Поліщук таки незамінний. І украй потрібний. І в оцій незамінності й потрібності – його феномен. Приміром, мені важко уявити блокпост українського слова в умовах жорсткої опозиції до багатовікового російського окупанта, без цього сильного духом, непоступливого, консолідуючого навколо порятунку рідного світу, дозорця, здатного надійно берегти нашу пам’ять, нашу ідентичність.
Він завжди тримає руку на живчику часу і сам є тим живчиком.
А до здорового духу, яким він володіє – зичу здорового тіла, щоби кремезно, у дві ручки, клалися ще не один десяток літ важкі од золотого збіжжя нашого Слова покоси… А ще – невиліковної літературно-творчої сверблячки. Ювілейне браво, «шановне товариство»!
Валентина Коваленко, письменниця, літературознавиця, педагог, очільниця Шевченківського національного заповідника
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
