Олена ЛОТОЦЬКА народилася на Рівненщині, жила в Криму, де відчула на собі весь емоційний тягар вторгнення російських загарбників 2014 року, а сьогодні служить у ЗСУ. Жартує, що дехто її називає «кримською полісянкою», а хтось – «поліською кримчанкою». З-під пера О. Лотоцької вже вийшли у світ дві книжки малої прози, та вона вважає себе не письменницею, а просто авторкою. У часі короткої відпустки літераторці вдалося презентувати в різних регіонах України свою нову прозову книжку «Ангели у намистах» – у тому числі і в Долині та Івано-Франківську. А перебуваючи на Прикарпатті, ексклюзивно розповіла для читачів «Галичини» про особливості свого твору.
– Творчість для мене не розвага, а друга після ЗСУ робота, – розповідає О. Лотоцька. – Моє писання не спонтанне, це свідоме рішення, яке прийшло після глибокого аналізу причин анексії Криму. Я задумалася: а що я зробила, щоб того загарбання не сталося? І зрозуміла: особисто нічого.
У Криму ми дуже мало знали українське і не шукали його, не пізнали татарське, а просто прийняли оту тамтешню проросійщину як реалію. І коли постало питання захищати своє, то не знали нічого, крім того, що свого часу Крим відписали Україні, щоб його ставила на ноги і піднімала. Тож ми, українці, не стали разом із татарами підтримкою одне для одного у відповідальну мить. Подумала, а що я знаю про різні регіони України? Якщо я не знаю майже нічого, то як інші?
У Львові я почала творити колекцію поліських старожитностей, і коли 2018 року у мене появилася перша вишивана сорочка, то вона «заговорила» зі мною поліською мовою. І я вирішила своїм письменством розповідати про Полісся. А життя подавало реалістичні сюжети. Я неймовірно вдячна Львову і читачам, які мене підтримали, коли 2019 року видала свою першу книжку малої прози «Нині зозуля кувала».
В основі ж тематики книжки «Ангели у намистах», яка побачила світ у «Видавництві Старого Лева», – передовсім життя поліського села й поліщуків у різні роки: від 30-х минулого століття й дотепер. Але є й сучасні роздуми та оповідання. Думаю, що з тих історій може скластися й уявлення про край Полісся та його «тутейших» людей, які народилися, жили й живуть на своїй землі.
Війна та служба у ЗСУ підганяли мене в роботі. Я постійно думала й проводила паралелі між нинішньою війною з російськими загарбниками й національно-визвольною боротьбою ОУН-УПА. Тож у моїй книжці є також твори і про ту героїчну й нелегку добу, написані за розповідями моїх рідних. Ми повинні знати свою історію і розповідати про неї всюди. Це надійний шлях до збереження своєї ідентичності.
«Ангели в намистах» – назва не випадкова, адже її вибрали мої побратими по ЗСУ. А знаєте, чому в намистах? Бо ми перемогли – і це таке свято, що навіть ангели наділи намисто: « – Ти не дочитав зовсім трішки, тату, на сімдесят восьмій. Ось слухай: «І сталося світло. І музику вітер приніс. І ангели йшли до нього, спускаючись заквітчаними пагорбами. Погідні й усміхнені. У намистах із суниць…» (З оповідання «Ангели у намистах»)…
Мова героїв творів Олени Лотоцької – справжня, образно кажучи, як першина неповторних поліських серпанків: свіжа й барвиста. Такі оповідання авторки – це не тільки дещиця унікального орнаменту величної говіркової краси, а й своєрідний подих сердець «тутейшого» Полісся.
Ось ще один уривок: «Господар миттю злетів із полатей, рвучко поставив дружину на ноги.
– Геть уже одурила! Живого сина хороніш! Адам Янкув казав, що бачив його вчореки на нашум в’язі. Раненько коня з паши в’юв і бачив. Як приснілосо шо недобре, то перехрестіса й далєй спи!
– Не приснівся, придався. Приходів попрощаца. В такуй сорочци, яку вельми позалітюс на Паску просів – з пазухою вишитою… І хто йому її справив? Казав, щоб не плакалі, щоб горділіса, бо погиб з честю… за Вкраїну… Чуєш? За Вкраїну…» (з оповідання «На псевдо «Архип»).
Передмову до літературно-художнього видання, до якого увійшло понад чотири десятки творів, написала доцентка-літературознавиця Львівського національного університету ім. І. Франка поетка Ірина Старовойт, а післяслово – професор-мовознавець Волинського національного університету ім. Лесі Українки Юрій Громик.
Думаю, що до письменства Олену Лотоцьку спонукав хист філологині й львівське середовище, в якому живе не один рік і де закінчила курси письменницької майстерності. Авторка дуже хотіла написати книжку про свою родину й своїх близьких. У ній завжди жила рідна поліська говірка. Спочатку Олена писала різні літературні рефлексії та оповідки, а після зустрічі з Оксаною Думанською, яка відтак стала й літературною редакторкою її творчих первомостів, видала першу книжку малої прози. Особливість її нової книжки – мова героїв, де авторка талановито й глибоко використовує поліський діалект. В основі – не військова тематика, а життя людей, як воно було і є на Поліссі. Тексти читаються не розрізнено, а як роман чи сага в оповіданнях – єдине велике полотно, на якому авторка ніби пучком світла означає та оживляє ті чи інші епізоди з життя поліщуків і поліщучок. Олені Лотоцькій вдалося дуже виразно передати реалії часу упродовж майже ста років, які ледь проступають чи взагалі зникають, та сучасні гіркі рефлексії у часі війни.
Галина ЛИЦУР-ЩАДЕЙ. Письменниця й модераторка презентації книжки у Долинській центральній публічній бібліотеці
