НИЖЧЕ – ТЕКСТ ІНТЕРВ’Ю ГОЛОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ, ЗАПИСАНОГО ЩЕ НА ПОЧАТКУ СЕРПНЯ І ОПУБЛІКОВАНОГО В ГАЗЕТІ «ЛІТЕРТУРНА УКРАЇНА».
– Йде п’ятий місяць війни… Про ситуацію на фронтах ми знаємо. А от який стан речей у Спілці? Як вона виживає? Маю на увазі брак фінансування…
Так, Спілка письменників з початком війни майже повністю позбавлена державної фінансової підтримки. Зрозуміло, що зараз головне – це перемогти рашистсько-фашистську гадину, і всі зусилля держави і громадян мають бути спрямовані на здійснення цієї мети. Однак, на мою думку, з творчими національними спілками держава вчинила несправедливо. Адже це потужні, авторитетні організації, які об’єднують десятки тисяч діячів культури, з-поміж яких є чимало талановитих майстрів, котрі становлять гордість української культури і української держави, і які зробили дуже багато для її ствердження. Тим часом від початку активної фази війни не лише НСПУ, а й усі інші національні творчі спілки у фінансовому плані перебувають у стані животіння, чи анабіозу, і практично не спроможні нормально функціонувати й діяти.
При цьому нагадаю, що нинішня війна, розв’язана нашим споконвічним ворогом – війна за нашу ідентичність. І саме письменники, разом з іншими митцями, – головні носії української національної ідентичності. Адже слово, образ, особливо коли вони талановиті, мають надзвичайно потужну енергетичну силу.
Коротко нагадаю «історію питання». Впродовж перших приблизно двадцяти років незалежності національні творчі спілки фінансувалися державою доволі щедро. НСПУ часів головування Яворівського отримувала від держави щорічно близько 2,5 млн гривень – це коли співвідношення долара до гривні було 1 до 5. Але поступово ця підтримка зменшувалась як бальзакова шагренева шкіра. Зрештою, починаючи з 2015 року, з приходом народної постмайданної влади, ця підтримка «стабілізувалась» на рівні річних 920 тисяч гривень. (Гірка іронія: я, як і більшість наших громадян, зрозуміло, всім серцем підтримав Майдан, однак, як на мене, чиновники постмайданної влади у переважній більшості були абсолютно байдужими, навіть злочинно байдужими до питань розвитку української національної культури. Втім, «зелені» чиновники, як мені здається, взагалі не розуміють, для чого потрібна культура). Звичайно, цих коштів для функціонування і здійснення бодай не дуже затратних заходів нам не вистачало, однак відносно чималі кошти ми заробляли самі – за рахунок передачі в оренду деяких наших приміщень і проведення платних заходів. При цьому (відповідаю тим, хто звинувачував нас у тому, що «проїдаємо державні гроші») НСПУ щорічно сплачувала в державну казну від 3 до 4 мільйонів гривень податків.
В держбюджеті на 2022 рік для НСПУ було заплановано 7 млн грн. Це серйозна сума. Щоправда, приблизно 70 % від цієї суми законодавці «розписали» на грудень. Мовляв, спробуйте «освоїти» 5 млн грн, якщо вам гроші надійдуть увечері 31 грудня. Пам’ятаєте, як лисиця з дитячої казки пригощала журавля?..
З початком війни 7 млн зменшились до 574 тисяч. Саме стільки залишили для НСПУ «розпорядники» бюджетних коштів.
Так, іде війна, грошей не вистачає, і, як я вже казав, усі сили мають працювати на нашу перемогу. Але я чомусь не чув про суттєве зменшення видатків у численних владних структурах усіх рівнів…
– Звичайно, бойові дії призупинили певні спілчанські проєкти. Але життя, попри все, продовжується…
Так, ми зараз дуже обмежені в можливостях. До всього ще й наш центральний офіс на Банковій, як відомо, знаходиться в урядовому кварталі, тобто в особливій, режимній зоні з дуже обмеженим доступом. Відтак, робота апарату НСПУ значною мірою ускладнена і мінімізована.
Разом з тим, окремі проєкти нам вдається здійснювати.
У травні письменницька делегація взяла участь у вшануванні пам’яті Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі, а 9 березня київські письменники буквально під звуки вибухів поклали квіти в столиці до пам’ятника нашому національному генію.
Нещодавно, за сприяння столичного видавництва «Ліра-К», з’явилася друком антологія воєнної лірики «Весна озброєна», до якої увійшли поезії 142 авторів з усіх регіонів України, а також з Польщі, Болгарії, Латвії. Переважна більшість авторів – члени НСПУ. В Національному музеї літератури відбулась презентація цієї книжки. Крім того, антологію презентували на онлайн-конференції в Черкасах. Готуються інші презентації. Трохи раніше в Кропивницькому побачила світ поетична антологія «Поезія без укриття», в якій представлені патріотичні твори наших письменників, і не лише з Кіровоградської обласної організації НСПУ (упорядник Надія Гармазій). Цю антологію презентовано в багатьох областях України, а також у Польщі.
Нагадаю також, що навесні в польському місті Краків стартував міжнародний літературний проєкт Спілки письменників Польщі (Stowarzyszenie Pisarzy Polskich Oddział Kraków) та Національної спілки письменників України («Кабінет молодого автора НСПУ») «Польща – Україна: спільнота письменників». Спілка письменників представлена секретарем НСПУ Юлією Бережко-Камінською, яка нині тимчасово перебуває в Кракові в статусі біженця.
Нині, завдяки домовленостям Ю.Бережко-Камінської, готується до відправки у Воєводську бібліотеку Кракова велика партія книжок українських письменників, зібраних з ініціативи НСПУ.
Нещодавно в Києві з ініціативи НСПУ відкрито меморіальну дошку Григору Тютюннику на стіні будинку, в якому мешкав визначний письменник.
Столичні письменники на чолі з очільницею київської організації Марією Морозенко постійно опікуються нашими воїнами у київських госпіталях, здійснюють збір і передачу книжок і харчів на фронт.
Спільно з Міжнародним благодійним фондом національної пам’яті, Комітетом Верховної Ради з питань освіти і науки, а також Малою академією наук ми взяли участь у конкурсі молодих істориків «Врятувати від забуття».
Надзвичайно плідно працює пресслужба НСПУ. Думаю, всі користувачі можуть відзначити надзвичайно активну і фахову роботу прессекретаря НСПУ В.Гука, який опікується сайтом НСПУ. Також належним чином представлена НСПУ і у фейсбуці (М.Владзімірський).
Незважаючи на війну, чітко і професійно працює бухгалтерія НСПУ (В.Саламаха), а також невеличкий колектив Ірпінського будинку творчості письменників (Л.Табанакова).
Не менш дієвими є окремі обласні організації. Зокрема, нагадаю, що, незважаючи на відсутність коштів і статус біженця головного редактора С.Куліди (він перебуває в польському місті Лодзі), продовжує виходити, щоправда, з великими перервами, «Літературна Україна». Зазначу, що тут своє плече підставила львівська письменницька організація на чолі з О.Дяком: львів’яни знайшли кошти і забезпечили вихід трьох чисел «ЛУ». Львівська організація на сьогодні регулярно проводить письменницькі заходи. Також однією з найбільш активних є Вінницька організація (В.Вітковський), яка, до речі, взялася забезпечити вихід цього числа газети, яке читач тримає в руках. Назву також ще кілька наших обласних організацій, які в складних умовах війни продовжують діяти найбільше: Черкаська, Кіровоградська, Рівненська… Нехай вибачають ті, кого не назвав. При цьому зрозуміло, що в наших південних і східних областях, які тимчасово окуповані ворогом, або які перебувають в межах бойових дій і під постійними обстрілами рашистів, практично неможливе проведення якихось активних письменницьких заходів.
Втім, зазначене вище – лише незначна частина з того, що нам вдається зробити, незважаючи на брак коштів і ускладнені умови для діяльності.
– У мене склалося певне враження, звичайно, воно субє’ктивне, що багато хто із наших колег досі шоковані. Як вийти із стану цієї прострації?
Не знаю. І ніхто не знає. Знаю лиш, що нам потрібно, наскільки це можливо, підтримувати один одного. Шоковані не лише письменники, а й, мабуть, усі наші громадяни. Те, що відбувається на нашій землі, схоже на страшний сон або на якесь дике середньовіччя, за якого єдиним мірилом і єдиним «законом» у відносинах між державами була сила і насильство. Хто сильніший – той і отримає здобич. І – горе переможеним. Їхня доля – або рабство і вигнання, або – смерть… Ми вважали, що подібне – то вже історична екзотика. І що останній сплеск цього жаху був у виконанні Гітлера і німецьких нацистів, які підкорювали держави і намагались знищити народи (євреїв), або ж перетворити народи на рабів (слов’ян). Аж ні, ми гірко помилялись. ХХІ століття принесло новий, російський нацизм, який ще називають рашизмом. Він надзвичайно небезпечний і дуже агресивний. Геополітична мета ідеологів рашизму – руйнація основ західної демократичної цивілізації, зміна світового порядку і встановлення контролю над світом. Вірніше, розподіл світу на сфери впливу двох «головних» гравців – росії і Китаю. У маніакальній уяві божевільних кремлівських злочинців для Заходу залишається сфера впливу максимум у межах окремих найбільших і економічно відносно незалежних держав. На першому етапі. Надалі, вірогідно, ці маніяки планують «розхитати» збережений у своїх анклавах західний світ за допомогою різноманітних «підручних» засобів на кшталт роботи «корисних ідіотів», провокацій, підживлювання радикальних екстремістських рухів як лівого, так і правого гатунку, тероризму, підкупу виборців, журналістів і політиків, розігрування мігрантської карти, енергетичного тиску тощо. У цьому довгому ряду згадаймо Трампа, Орбана, Шредера, Берлусконі…
Це не фантазії. На жаль. Ми досі живемо, чомусь наївно вважаючи, що світ справедливий і правда неодмінно переможе. Нам хочеться в це вірити, інакше – для чого жити?
У їхній же уяві «справедливість», «правда» — це зашморгані анахронізми для інтелігентних очкариків. Вони сповідують закони банди: виживає сильніший, слабкі мусять бути знищені або підкорені.
Відтак, світ сьогодні радикально (майже за Орвеллом, у якого, як ми знаємо, була навіть дещо песимістичніша версія) поляризується: а) країни демократії; б) тоталітарні і авторитарні країни; в) умовне «болото», яке може залишатися відносно нейтральним або ж ситуативно схилятися в один чи другий бік.
Україна в цій священній для нас війні зробила вибір: ми в першій групі країн. Щоправда, на жаль, до рівня демократії нам ще треба дуже багато рости, і починати треба з найвищої влади… Я не знаю, як наші владці скористаються своєю владою після нашої перемоги. У мене велика тривога з цього приводу… Але продовжувати цю думку не буду. Бо – війна, і смертельна небезпека для нашої рідної землі…
– Попри все, книги – видаються… Які помітні твори, на ваш розсуд, варто було б прочитати?
Так, видаються. Хоча перспективи для книговидавничого бізнесу, на мою думку, – невтішні. До глобальних, зумовлених війною проблем – загальної економічної кризи, нестабільності, збідніння абсолютної більшості наших громадян додається ще й локальна – значне подорожчання паперу і поліграфічних послуг. Видавці у відчаї – як виживати? Держава й раніше була байдужою як до книговидавництва зокрема, так і до питань розвитку національної культури загалом. А зараз війна, і для держави це – десята справа в черзі інших, більш нагальних.
На жаль, убогі розумом нинішні владоможці, як і їхні всі без винятку попередники, так і не зрозуміли, що «спочатку було Слово». І що ідея рухає матерією. І що кусок ковбаси націю не консолідує. Особливо якщо ковбаса – ліверна, зметикована з рогів і копит криворукими і злодійкуватими кулінарами…
Знову ж таки, не хочу продовжувати, бо війна. Скажуть, що знову критикує владу, а її треба підтримувати, бо ворог наступає, і ми перед загрозами мусимо бути як моноліт.
Скажу лишень одне, «локальне»: що заважало державі за тридцять років побудувати хоча б один вітчизняний комбінат з виробництва паперу? Щоб не бути залежними від російських поставок (які зараз, зрозуміло, припинені) чи західних? Пам’ятаю, як на зорі незалежності на всеукраїнській нараді редакторів у Житомирі один високий київський чиновник манірно кудкудакав з трибуни про державні плани виробництва паперу з… соломи. Він навіть зовні був схожий на Остапа Бендера, що вже тут казати про його бадьорі марення. І скільки таких солом’яних прожектів згоріли за тридцять років, так і не народившись!.. Скільки загублено часу, скільки втрачено можливостей!..
Ми це усвідомили, на жаль, лише опинившись на краю прірви. Справді усвідомили? Не певен…
Щодо помітних творів. Я не є критиком чи літературознавцем, щоб поважно надимати щоки і оцінювати стан «сучукрліту». Але якусь свою думку з цього приводу, звісно, маю.
У нас косоока й підсліпувата літературна критика. І зорієнтована переважно на таблоїди, в яких свій, усталений «іконостас»: Жадан, Андрухович, Забужко, Курков і далі «по ранжиру». Скажу одразу: не маю нічого проти вказаних прізвищ, а творчість декого з них (Забужко) оцінюю як знакову для новітніх часів і надзвичайно потужну.
Але я про інше. Про те, що, крім названих письменників і ще десятка – півтора їхніх колег з затертої обойми, у нас нема письменників. Принаймні, складається таке враження, якщо почитати наші таблоїди. Для яких решта письменників – з категорії «та інші».
Чому так?
Насправді тут ми вторгаємося у значну серйознішу, світоглядну тему. В сфері культури наше суспільство успадкувало від проклятих совєтських часів нав’язану чужинцями зневагу і зверхнє ставлення до «сільської», «хутірської» культури – насправді до питомо української, нашої, глибинної, національної. Хто укладав для культури різні «формуляри», «канони», «шаблони»? Ті, хто, сидячи в кабінетах, гидливо морщив носа при згадці про «кугута-селянина», і хто, почувши слово «Бандера», демонстративно сахався як від прокази. Вони і їхні однодумці й протирали штани в своїх кабінетах незалежно від того, хто президент: Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко чи Зеленський. Вони гидували нашою національною культурою, молячись чужим богам…
Втім, насправді вони ніяким богам не молились. Бо в питаннях віри були «атеїстами» з безрозмірними апетитами й широкими кишенями. Незалежна Україна успадкувала від совєтів ще одну біду: з усіх боків, на всіх щаблях і щаблинах влади, нагору, до вершин, дерлися і видиралися переважно, за незначними винятками, найнахабніші і найхитріші.
У цьому зв’язку, думаю, буде доречною цитата з Муракамі: «Відсотків дев’яносто п’ять із тих, хто лізе в чиновники, – це покидьки. Це я тобі чесно кажу. Вони навіть читати нормально не можуть»…
У нас не сформоване силове поле української національної культури. Лише війна, лише агресія російського фашизму і смертельна загроза для нації і держави змусила нас частково протерти очі і, знову ж таки частково, визнати: запорука національної єдності і державної сили – своє, наше, питоме, рідне. Це стосується культури, історії, освіти, науки, церкви, шоу-бізнесу… Ну і, безперечно, – армії, економіки, силових структур, села, соціальної сфери, зовнішньої політики…
Нині, під звуки вибухів і виття сирен, починаємо прозрівати.
Чи прозріємо?..
Повертаюсь власне до запитання. Читати, мабуть, треба не лише твори, які нині видаються. З-поміж них дуже багато таких, які не варті й згадки про них. Я доволі спокійно ставлюся до засилля графоманів у літературі: це неминуче, як день і ніч. Важливо інше, і про це я сказав вище: «санітарами» літпроцесу повинні бути літературні критики. Має бути інститут літературної критики – не в значенні бюрократичної структури, а – як живе, рухоме явище літератури, котре значною мірою формує критерії і розставляє твори по полицях відповідно до рівня.
Але такого «інституту» в нас нема, хоча талановиті критики – є.
Відтак дуже часто недолугі, але нахабні графомани буквально не злазять зі сторінок таблоїдів і більш поважних видань, і «середньостатистичний читач» (якщо є такий) думає, що ім’ярек – справжній письменник, бо ж про нього в газетах і на сайтах стільки пишуть і друкують…
Може, я ідеаліст, і сучасна література закономірно сповзає у трясовину маскульту, а «серйозна» література – це резервація для поодиноких її поціновувачів?..
Може… Хоча навряд чи.
Перечитуйте класику, і тоді ви зможете відрізнити зерно від полови, одноденку від вартісного твору, брудну калюжу від чистого джерела.
– Наразі чимало наших колег опинилися за кордоном. Не з власної волі, звичайно. Чи підтримує Спілка контакти з ними?
Так, наскільки це можливо, ми підтримуємо контакти з деякими нашими колегами, які перебувають за кордоном. Зокрема я як голова НСПУ регулярно контактую з Юрієм Щербаком, Світланою Короненко, загаданими вище Сергієм Кулідою, Юлією Бережко-Камінською… Називаю не всіх. З деякими письменниками є поодинокі, спорадичні контакти. Справа в тому, що, з певних причин, не всі ті, хто виїхав за кордон, зголошуються до публічних контактів чи хочуть, щоб про це знали. З цієї причини ми не намагаємось з’ясовувати місце перебування того чи іншого нашого колеги. Подібно до того, як ми не можемо зібрати інформацію про всіх письменників, котрі воюють чи перебувають на тимчасово окупованих територіях. Знаємо лише про тих, хто сам виходить на зв’язок чи публічно це оприлюднює. Думаю, це зрозуміло в умовах війни. Мене взагалі дивує незбагненна «відкритість», яку нині демонструють наші громадяни зокрема в соцмережах. У кожному такому випадку я би сказав: не ляпай язиком зайвого, це може зашкодити – тобі чи комусь.
– Спостерігаю, що у різних країнах, за участі діаспори, відбуваються певні, сказати б, гуманітарні акції – виставки, мистецькі презентації, акції протесту тощо. Але, як на мене, українці за кордоном не зовсім розуміють, що Україна потребує фінансової допомоги задля збереження культури. Я розумію, що питання номер один – зброя, але Слово – теж зброя. І дуже вагома…
Я про це частково сказав вище. Трохи додам. Примітивне, убоге розуміння владою (усіма без винятку українськими владами) значення культури для життєдіяльності державного організму – ахіллесова п’ята України. Саме це стало однією з причин війни. Чому так? Посудіть самі, вірніше, давайте подивимось на себе збоку, станом, скажімо, на 23 лютого 2022 року. Чи не половина українців розмовляють російською мовою; чи не половина українців вважають росію дружньою країною; значна частина українців вважають путіна «крутим чуваком»; значна частина українців вважають НАТО і Америку ворогами; президент України каже, що нема різниці, під якими пам’ятниками (умовно: Бандері чи Сталіну) цілуватися; для російських артистів в Україні – найбільші гонорари і гостинний прийом на деяких телеканалах…
Можу продовжувати цей синонімічний ряд безкінечно, але зупинюсь і запитаю: а як це все було сприймати кремлівському сатані і його посіпакам?
Та ж він справді вірив і вважав, і його розвідники переконали, що тут їх чекають з короваями і квітами. Він справді був переконаний, що у нас в Україні переважна більшість громадян тільки й мріють, як же вигнати чи перестріляти цю знавіснілу «купку нациків» і нарешті зіллятися у вічній непохитній дружбі з «братнім російським народом»…
Культура – це імунна система державного організму. Її ослаблення чи хвороба може призвести до небезпечних патологій чи навіть летального наслідку для організму. Підтримувати імунну систему – питання національної безпеки і оборони держави.
Ні влада, ні переважна більшість громади цього не розуміли.
Чи зрозуміли зараз, перед смертельною загрозою?
Не знаю.
– Війна суттєво змінила літературне життя… В непростій ситуації опинилися й письменники… Чи існують якісь форми допомоги для найбільш потребуючих?
На жаль, Спілка наразі практично нічим не може допомогти потребуючим. Ми сподіваємось, що державою буде продовжений механізм надання президентських стипендій. Щодо матеріальної допомоги, яку Спілка раніше надавала потребуючим письменникам постійно (тим, хто до нас звертався, в невеликих розмірах, переважно від 500 до 2 тисяч гривень), то зараз із зрозумілих причин ми не спроможні цього робити.
– Насамкінець. Які плани щодо подальшого існування НСПУ? Яким ви бачите розвиток подій?
«Розвиток подій» у країні чи в Спілці? Щодо першого, то мушу визнати свою помилку, коли я, здається, у квітні, на другому місяці війни, в якомусь інтерв’ю наївно прогнозував, що війна закінчиться нашою перемогою за кілька місяців. На жаль, це була помилка, зумовлена моїм оптимізмом від поспішного «дранг нах остен» рашистських окупантів з-під Києва, Чернігова і Сум. Тепер я думаю, що війна триватиме довго. На жаль. Бункерний маніяк кидатиме в криваву пельку війни своїх голодних і тупих ваньок-рабів до тих пір, поки вони закінчаться внаслідок природних причин, тобто трансформуються зусиллями ЗСУ в категорію «двохсотих» чи принаймні скалічених «трьохсотих». А їх там ще багато, засліплених і зазомбованих тотальною фашистською пропагандою.
НСПУ, безумовно, буде збережена для майбутніх поколінь письменників. Я в це вірю і докладаю для цього, попри загрози і перешкоди, всіх зусиль як її голова. Нині дуже складний час, але ми його переживемо. Щоправда, думаю, що надалі будуть змінюватися форми діяльності. Необхідно буде відмовлятися від застарілих форматів, тих, які віджили своє. Бо час на місці не стоїть, планета і Україна як нинішній (без перебільшення) «пуп землі» динамічно змінюються. Міркувати категоріями кінця століття, чи навіть кінця совєтських часів (як це досі практикують деякі наші колеги) – абсурд. Ці «мудрагелі» безнадійно відстали від часу і заросли мохом. Так само неприйнятними є наміри окремих радикальних «хунвейбінів» «розігнати» Спілку як «рудимент совка». Вони нагадують мені шарікова з його большевіцкім «отнять всьо і подєліть»…
Місія Національної спілки письменників України – талановитим словом і високим чином оберігати нашу національну Традицію і визначати вектори нашого національного культурного розвитку.
Розмову записав Сергій КУЛІДА, “Літературна Україна”
