Чи єднає любов крізь століття?

0
120

(Рецензія на роман Наталії Гурницької «Багряний колір вічності»)

У сучасній українській літературі серед жанрів історичної прози особливої популярності в читачів та авторів (особливо після успіху «Століття Якова» Володимира Лиса) набули романи-життєписи, що змальовують буремне ХХ століття через призму життя людини чи й усього роду. А що цей період непростий і для історії людства, і для нашої країни, то поле для роботи письменників-романістів незоране.

Це зумовило появу текстів, життя головних героїв яких не лише нерозривно пов’язане із ХХ століттям, а є водночас їхньою своєрідною біографією, що показує шлях від народження до смерті, і хронікою цього періоду. Варто лише назвати «Вересові меди» Наталії Гуменюк, «Забудь-річку» Братів Капранових, «Соло для Соломії» того ж таки Володимира Лиса. І це лише невеликий перелік. Почасти до нього можна зарахувати й останній роман Наталії Гурницької «Багряний колір вічності», хоча, на відміну від більшості інших жанрових книг про ХХ століття, авторка в основу оповіді поклала історію своєї родини. За словами письменниці, 60 відсотків роману – це життєпис сестри її бабці й родини, а 40 – спогади очевидців і мемуарно-історичний матеріал. Авторка наголошує, що прізвища й люди реальні, вулиці й помешкання існували насправді, а описані події дійсно відбувалися.

«Проста жінка, яка прагнула щастя, кохання, затишку і справедливості. Така ж, як сотні інших українок, чиї долі перемололи роки окупації, війни та випробувань. Вони не лише зуміли вижити та залишитися справжніми людьми, але й передали світло, тепло і добро власної душі майбутньому».

У романі авторка поєднала три часові пласти, вплівши у свою оповідь описи передвоєнного Львова, події Другої світової війни й незалежної України. Головна героїня Ірена – єдина дочка в заможній львівській родині. У її спокійне життя вривається кохання й затягує у круговерть перших емоцій та відчуттів. Авторка зображає кохання із присмаком суниць і робить це емоційно й натхненно, не шкодуючи сил і зображальних засобів. Однак Іренині плани на майбутнє, мрії стати художницею обриває трагічний випадок і дівчина залишилася нареченою-вдовою. Невідомо, як далі склалося б її життя, якби не Анджей, старший уже чоловік, колега її батька. Саме період залицяння чоловіка до Ірени найбільш яскравий і з історичного погляду, і з художнього: Наталія Гурницька не поскупилася на деталі, змальовуючи розваги львівської молоді в 1930-х роках.

«Не хочу в театр. Хіба піду з паном в кіно «Атлантика»… А ще в пасаж Міколяша, кав’ярню «Ріц», якусь цукерню на вибір і дансинг «Брістоля» на джаз-бенд «Львівська банда»…

«Кожного разу, як приходив до них додому, приносив якийсь подарунок їй та мамі. Коли квіти, коли величезну коробку чоколядових цукерок «Фортуни Нової», «Дербі» чи «Львів’янки», якусь дрібничку, шовкову шаль, вишивану бісером театральну сумочку, нову книжку, а якось привіз їм маленьке щеня мопса».

Історичний антураж роману Наталі Гурницької захоплює, додає барв і яскравості тексту, адже не так багато в сучасній українській літературі книжок, що змальовують 30-ті роки, період щасливого передвоєнного Львова. Однак красиве кохання обірвалося з початком Другої світової війни та засланням у Казахстан.

«На соломі мостили собі місця для сну, вкривалися тими речами, які привезли з собою, і намагалися зігрітися, тулячись одне до одного… Продуктів бракувало постійно, але, на щастя, до них з аулу приходили місцеві казахи та вимінювали хліб, продукти й будівельні матеріали на речі переселенців».

«Тепер трималася саме тому, що всередині у ній з’явилося тверде осердя і така безпросвітна ненависть до тих, хто зруйнував її життя, що вона заступила собою навіть смерть».

Щоправда, після сповнених деталей епізодів, що описують міжвоєнний Львів, період, що зображає другу половину життя героїні, заслання та повернення до України, видається не таким яскравим, а через малу кількість діалогів – описовим. Хоча саме цей факт наближає книжку до родинних оповідей, якими діляться старші представники сім’ї з молодшими із обов’язковою демонстрацією пожовтілих від часу світлин. Частина фраз, наче зірвані з уст наших бабусь і дідусів:

«Чомусь на схилі літ давно прожите дедалі частіше спливає в голові, а сьогодення ніби відсунулося, розтануло, змаліло, вислизнуло з рук».

Ті, хто знайомий із творчістю авторки, зокрема романом «Мелодія кави в тональності кардамону», простежать зв’язок між цими книжками: головна героїня «Багряного кольору вічності» Ірена – правнучка Анни.

Через увесь роман наскрізним символом проходить багряний колір на білому тлі, авторка в цьому поєднанні кольорів убачає фатальну суміш пристрасті і приреченості, кохання та смерті. Вони присутні на всьому життєвому шляху Ірени, наповнюючи її існування змістом і доводячи невідворотність долі.

«Єдиним свідком злочину та останніх хвилин життя хлопця був багряний колір крові та білий сніг довкола нерухомого тіла… Червоне на білому. Як кров на шлюбній постелі».

«Зародження нового життя – це завжди перемога над смертю. Як багряний колір вічності на білому полотні життя».

«Дозрілі яскраво-червоні суниці розсипалися по білосніжній постелі, завмерли біля тоненьких покручених старечих пальців, які стиснули край простирадла і залишилися непорушними…»

Нова книжка Наталії Гурницької має ознаки історичного, психологічного, любовного й навіть соціального роману, але основна його цінність у тому, що це справді прожита історія. Реальність описаних подій, глибокі емоції й тема, близька багатьом, дають змогу максимально наблизитися до розуміння тексту. Відчутно, що авторка приділила достатньо часу для побудови кожного речення, слова, мелодики фрази, психологічної достовірності образів, фактів і сюжетних ліній. Драматична історія родини Наталії Гурницької не лишилася мертвою і знайшла відгук у душі читача.
Однак попри те, що описані події не є легкими для сприйняття, а поневіряння головної героїні не завжди завершуються щасливо, книжка вселяє оптимізм і надію. Передусім завдяки заключному епізодові, який авторка пов’язала із Революцією гідності та ідеєю про зв’язок поколінь.
«Ніщо в цьому світі не зникає просто так, не розчиняється в пустці, не стає тліном. Темпоритм життя має властивість повторюватися знову і знову, а час замикається в коло лише для того, щоб випростатися в спіраль. Пережите всіма поколіннями і кожною людиною зокрема, невловимо присутнє у майбутньому, в сучасному та в минулому кожної людини. Воно в наших дітях, внуках, правнуках, у найнесподіваніших наших емоціях, діях чи передчуттях, навіть у підсвідомості».

Наталія Гурницька доводить, що все повторюється, навіть кохання, дуже схоже на смак солодких суниць, голос якого долинає до нас крізь віки.

Юлія Лісовська

Журналіст, буктюбер, викладач

ЛітАкцент

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я