Співачка Марія Бурмака – про свій новий проєкт, який відкриває українцям «живих» українських поетів-класиків – із їхніми життєвими історіями захоплень і розчарувань.
У гості програми «Вечір з Миколою Княжицьким» завітала українська співачка, телевізійна ведуча, волонтерка та громадська діячка Марія Бурмака. Про це повідомляє «Еспресо.Захід».
Думав поговорити з тобою про те, як «можна бути песиком, їжачком і навіть бегемотиком» (сміється) – з тієї дитячої пісні, яку ти виконувала в час карантину. Хоча насправді поговорімо про серйозні теми. Зокрема, про останній проєкт, який перегукується із сучасними тенденціями. Зараз популярно використовувати у своїй творчості вірші класиків. Твій проєкт також пов’язаний з українською класикою. Таке враження, що якусь дамбу прорвало: класику, яку ми або не знали, або сприймали через прочитання шкільних підручників, зараз почали відкривати по-новому.
Що стосується мене, то можу сказати, що це проєкт завдовжки все моє життя. Проєкт називається «Улюблені класики». Частину пісень я написала у 18 років. Приїхала на «Червону руту» з піснями на вірші Олександра Олеся. Упродовж свого життя створювала пісні на вірші багатьох поетів, але для цього проєкту більшість написала цієї весни. Я не знала, вийде чи не вийде співпраця з Українським культурним фондом (таки вийшла), але вирішила, що все одно робитиму цей проєкт. До нього ввійшло 15 пісень, від Шевченка до Стуса. Колись в одному підручнику я навіть бачила згадку, що пісню на вірш Олександра Олеся співає Марічка Бурмака. У мене є з 10 пісень на його вірші, але тільки одна ввійде в цей проект. На вірші Олени Теліги в мене 5 пісень, оскільки коли я прочитала її історію, то дуже захопилася цією жінкою…
Усе, що знає більшість про Олену Телігу, – це що була така діячка ОУН, яка загинула в Бабиному Яру, де стоїть їй пам’ятник. А ти, коли відкривала для себе ці вірші, чи намагалася відкрити й самі постаті?
Звичайно, найпершим для мене завданням було показати, що це були звичайні люди, які розчаровувалися, які любили, які іноді робили різні дурниці, з Тарасом Григоровичем включно.
А які дурниці робив Тарас Григорович?
Шевченко і жінки – це взагалі окрема історія. Коли я починаю концерт, то стартую з пісень на його вірші «Мені однаково» та «Ой летіли сірі гуси». Я нещодавно була в Каневі, заспівала там на Чернечій горі. А водночас мене дуже вразив музей. Зокрема, історія про останнє кохання Шевченка – Ликеру Полусмак. Вона була простою дівчиною. Всі його відмовляли від неї: говорили, що вона недостатньо освічена, неакуратна, неохайна. Але Шевченко вперся: «Я навчу її». Найняв їй учителя і врешті-решт застав її в його обіймах. І в них із Шевченком не склалося. Вона після цього одружилася, народила дітей. А в кінці життя приїхала в Канів, у музей Шевченка, з 4-метровим вишитим рушником і написала у книзі відгуків: «Друже мій рідний, у твій день народження я прийшла до тебе, стою перед тобою, подивись, як я каюся». Це історія для фільму.
Для багатьох талановитих людей нещасливе кохання, власне, і ставало стимулом для творчості. У Франка теж усе було непросто…
…Також цікава історія Олени Теліги. Вона – донька професора Шовгєнєва, народилася в Петербурзі, де він викладав. А родом вони були зі Слов’янська. Тобто вона ще там була діячка ОУН, зовсім не із Західної України. В якийсь момент у неї прокинулась національна самосвідомість, коли вона почула, як ображають українську мову, називають її собачою. І з того часу вона почала вчити українську мову. У Кракові одружилася з Михайлом Телігою, який дуже її любив. Вона проривалася в Україну і разом з Уласом Самчуком вони перейшли кордон. Але у своїх листах до Наталі Левицької-Холодної Олена Теліга писала, що любить свого чоловіка, але по-дружньому, а захоплена іншим. І між рядків читається, що це Дмитро Донцов. Водночас Михайло Теліга пішов із нею на смерть, він міг не йти, але пішов, оскільки дуже сильно її любив. Читаючи її вірші, як-то кажуть, вуха видно, що вона пише про якесь кохання, можливо, нерозділене, до якоїсь людини, яка є Прометеєм. І думаєш собі: «Напевно ж, вона пише про Донцова». Ось через такі речі можна побачити живу постать. Також цікаво, як вона пише про тогочасну моду. Це все не можна повністю розповісти, бо інакше концерт тривав би понад 5 годин, але намагаюся це розказати маленькими вкрапленнями.
У рамках цього проєкту ти презентуєш його студентам?
Так, студентам, викладачам. 28 вересня у Києві, в театрі «Сузір’я», до Дня вчителя буде концерт, під час якого прозвучать усі ці 15 пісень. В Українському католицькому університеті була зустріч із владикою Борисом Ґудзяком, який казав напутнє слово студентам, а я співала їм напутні пісні. У Харкові дуже цікаво було. Бо Харків – це моя alma mater, а, окрім того, в мене тривалі дружні стосунки з Академією Нацгвардії, то на концерт прийшли також і курсанти. З одного боку, це складно, бо я співаю не хіти й не попмузику. З моєю музикою потрібно продертися в їхні мізки і серця. А з іншого боку, бачу, що мені підспівують «Троянди й виноград, красиве і корисне», бо цей вірш знають усі, і всі хочуть підспівати.
Я от думаю про вірш «Осінь» Якова Щоголєва, сучасника Шевченка, який народився в Охтирці на Харківщині. Цей вірш є в підручниках 1-2 класів. Ну, хай вони запам’ятають цю просту мелодію і згадуватимуть, що був такий прекрасний літератор.
У Львові ти заспіваєш пісню на слова Богдана-Ігоря Антонича. Чому?
На слова Антонича теж маю кілька пісень, у цей проєкт входить пісня «Батьківщина». Цю пісню я написала 32 роки тому, коли була на Лемківщині. Була і в Новиці – селі, і в церкві у Дуклі, де він хрестився. Він учився у Львові в університеті. А вже потім ти мені розповів цю історію з рукописами…
Так, випадково з товаришем знайшли його рукописи. Ми купили перші власним коштом і передали в УКУ, а пізніше університет зробив збір коштів і викупив наступні рукописи. Вдалося здобути величезну збірку зошитів із віршами…
Ще поясню, чому Антонич для мене дорогий. Його ж радянська влада забороняла і книжки вилучала з бібліотек. Коли я вчилася в університеті, мій тато знайшов якийсь склад, куди ці книжки звозили, щоб не знищити, але й закрити від людей. Дуже багато книг нашої домашньої бібліотеки було саме звідти. Тоді прочитала Антонича й побачила, що нічого політичного в ньому не було. Вони просто забороняли українцями бути українцями, бути містичними, бути захопленими. Оце ж зелене Євангеліє: «Шевченко був хрущем і жив на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Це дуже яскравий приклад того, як забороняли бути живими.
А ще цікавий факт. Іван Франко написав вірш «Каменярі» 1875 року. Він написав його, коли побачив і надихнувся тим, як каменярі мостять дорогу в Дуклі. А вірш про що? Про те, що пройдуть по наших слідах. І це про Антонича в буквальному сенсі. У Дуклі він саме по цій дорозі й ішов. По цій дорозі, каменярів, що оспівав Франко. Коли це читаєш і складаєш у такі пазли – потім розповідати людям про це дуже захопливо. Це мені цікаво. Сподіваюся, що й іншим цікаво слухати.
Дякую. Точно цікаво слухати!
Микола Княжицький
Прокоментуєте?
