Юрій Криворучко. Зотлівання часу: побачення Афону

0
350

Відомо, що час – це людський вимір протяжності буття.

Все, що пов’язане з людиною, має вимір у часі.

Архітектура – також.

Про це пише zbruc.eu.

Архітектура створюється у певному часі, екзистує у часовій протяжності та з часом зникає, як нерідко буває. Але сам час зі зникненням архітектури, допоки є люди, не гине, а у небуття переходить час архітектури. Крупинки незотлілої часом архітектури залишаються поживою для археологів. А чи архітектура зникає у небутті часу? Чи вона зникає лише у небутті людського виміру часу?

Чи зникає також тоді, коли люди зникають? Люди, які створили цю архітектуру. У певному сенсі, уже зникає первісна архітектура, якщо її переосвоюють інші люди, інші користувачі. Це стосується однаково і єгипетських пірамід, про які ми знаємо небагато, а час їхнього буття і зник, і залишився – якщо дивитися у різних системах відліку, і помешкань по вивезених власниках у час голокостів і геноцидів, про які ми стараємося не забути, бо їх, зниклих, пам’яті вже нема, але лишилася лише наша. Як зник їхній час, а лишився наш. І наш час – присвоєний нами чи даний нам, трохи забраний від тих.

Поза часом часу нема – там вічність без жодної протяжності, часової також. Архітектура не може випасти з часу, перейти у вічність, бо у вічності нічого нема – ані людини, ані архітектури, ані жодної матерії, сам Дух чи енергія – як не називай, але «щось» та має бути. Кажуть, лише самі коливання без «нічого», по-людськи – тремтіння – це зрозуміліше. Але «щось» мусить тремтіти, як же без «чогось» і тремтить. Це не по-нашому, не по-людськи. Але фізика каже, що воно тремтить і без «воно». Це – «по-фізичному».

Але – (знову «але»-заперечення, без якого ми не вміємо зрозуміти «так») – краще спробуємо «ось»-ствердження.

Ось існує час життя людини, час життя роду, час життя етносу, час життя нації, може, і час життя людства. Отаке собі самому «тремтіння», якщо дивитись із вічності. Може, людство вічне і час йому непідвладний.

Так само – біля людини і з людиною живе її архітектура. Людина живе всередині архітектури так довго, що архітектура починає жити в ній самій. Людина стає архітектурою для того, хто живе у ній, – чуття, сподівання, уявлення мають свій дім. Тоді власне людина усвідомлює, що таке архітектура. Тоді починає розуміти – як створювати архітектуру, навчається при цьому творити простір усвідомлено, а не просто його захоплювати й освоювати.

Архітектура землі й того, що на ній, називається ландшафтом у німецькомовній транскрипції, а виднокраєм – в українській. Отак ось видно край – а що за ним? Наступний край. Щось наступає, з’являється наступність, а з нею поступовість, поступ – ми називаємо. Нашаровуємо протяжності своїх справ, посуваючи горизонт часу, породжуючи свій час у найрізноманітніших вимірах. Так легше. Так зручніше. Так прийнято. Так – неминуче.

А вже за час чіпляються всі людські справи та матерії, і він несе, тягне, волочить цю людську цивілізацію. Вічність є виміром протяжності нічого, якщо до нічого можна ліпити людську мірність протяжності, і в ній оце людське ніщо у вимірі нічого.

Напевне, при відсутності людини чи інших, можливо, подібних на людину істот чи сутностей (тут згадуються образи прибульців-причеп із «Солярісу» Лема-Тарковського, які нестерпно залишаються з людиною назавжди, втілюючи страхи і непокаянне) створене й усяке інше космічне буття. Але («знову» це «але» – просто людина не здатна пізнавати у інший спосіб, як мандруючи по колу у створеному нею ж лабіринті «але») до його створення вже причетна людина, бо вона побачила його – пам’ятаєте, як у дитинстві дітям було важливо це:

– «а…, він мене побачив» (у хованках).

Побачене – існує. Як ми є і побачили – то існує. Як нема нас – невідомо, чи все є, бо хто сказав? Хто крім нас самих нас і побачив? У дорозі пізнання, як бачимо, до «але» додається ще придорожній знак «?»-запитання.

А чи можна жити в архітектурі, просто у просто(рі) й не помічати її, не бачити її, бачити і не бачити, бачачи – не бачити (так вірніше). Так, звичайно, як дихати повітрям і не знати про це, поки нам хтось не скаже. Так і архітектура – поки про неї не сказали, ми її і «не бачимо». Що невідчутне – воно «неісновне», чи не існуюче, як прийнято.

Ось про архітектуру, яку можна бачити, а її населяни можуть і не помічати: хтось сказав, що найкраща архітектура – та, якої не помічаєш, що в ній живеш.

Афон – є таке місце на землі. Водночас це місце і на небі… У іншому вимірі й поза всіма вимірами (їх що – можна порахувати?).

Тут бачать і не бачать. Ти бачиш – тебе не бачать. Тут зір спрямований усередину більше, аніж на зовні…

Тут є час і відсутність часу, є перехідні – передчасся, позачасся, часи.

Викладене вище – це вступ до Афону, передмова його побачення.

Афон існував завжди. Поза часом на Афоні не лише монастирі, яких 20, скити чи пустельні анахорети, яких понад 50. Поза звичним нам часом є часи Афону, бо вони різні у різних місцях: монастирі Ватопед і святого Пантелеймона живуть за тим часом, що і ми, а у монастирі Івірон – день завжди починається зі сходом сонця, у інших монастирях – день починається із заходом сонця, тому й утреня починається о першій або четвертій ночі нашого часу. Так повелося.

Так повелося, що оливні дерева живуть понад тисячу літ і пам’ятають ранніх неофітів, що селилися у печерах. Сьогодні ці оливні сади подекуди злилися з лісами і лише світла зелень їхнього листя та прочитання поріділих від часу рядів їхніх указують на закладення та існування власне первісного саду. Свідки молитов. А ще стіни з каменю, що підпирають ці тисячолітні сади. Складання каменів – це молитва, контемпляція. Монахи складають, а час розкидає. Тому з ним не дружать, а забуваються у молитвах, читаннях псалмів та літургіях, які непідвладні часу, витікаючи поза час…

Ця непідвладність часу переходить на архітектуру – складену з каменів протягом століть, яку не раз розбивав той же час зброєю піратів та іновірців. Час, щоб розкидати, і час, щоб збирати. Щоб зцілювати і щоб розділяти. Монастирі відбудовувались знову, завойовуючи час, щоб його переплавляти у вічність. Архітектура тут тому – позачасова, вона і візантійська, і середньовічна, а також відповідає найсучаснішим трендам самотворної архітектури без архітектора, без одномоментного завершення – така архітектура процесу, як плин часу. Якщо стояти на березі – то час-ріка пливе (два рази не ввійдеш в ту саму…), якщо плисти рікою часу і дивитись на берег – час минає, позначений помахами тих, що на березі. Якщо плисти, не оглядаючи берегів, жити в процесі – час зупиниться, стане, зависне, зникне врешті. Оцей плин по часі, занурення в потік і дає відчуття позачасовості – і береги відлічують час, і течія ріки відлічує час, а без берегів зникає течія – час стоїть, як і ріка на карті – вона є, інший вимір.

Архітектура Афону, як і буття його мешканців, не пливе в історії – вона просто живе разом зі спільнотами, вдихає їхній час і видихає позачасовість. Або занепадає, або розбудовується, чи виникає заново на вже колись забутих скитах. Триває, перетворюючи розмір архітектури з просторового на часовий і ген далі – на позачасовий.

Непідвладний часу і ритуал богослужіння, як і щодення життя монаших спільнот. Тут з’являється відчуття сипучості часу – тут є дзвінкі піщинки часу, сипучі дюни і кучеряві бархани часу, є пісок, склеєний водою – як стулений молитвою вервиці час…

Тут тліє час, його переплавляють технологіями пізнання непізнаваного й осягання неосяжного…

Ти – на Афоні…

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я