Убивства людей із психічними розладами стали сходинкою до Голокосту – історики

0
988

Цього року Україна вшановуватиме пам’ять жертв розстрілів, які сталися 80 років тому в Бабиному Яру в Києві, який став символом Голокосту від куль – масового знищення євреїв на території окупованої України та решти східної Європи. Та ще до того, як урочище Бабин Яр стало місцем загибелі київських євреїв, тут знайшли свою смерть понад 750 пацієнтів Київської психіатричної лікарні імені Івана Павлова. Про це повідомляє radiosvoboda.org.

У радянські часи про політику знищення пацієнтів психіатричних лікарень, яку нацисти проводили під час окупації всіх європейських країн, майже не згадувалося, матеріали розслідувань цих злочинів залишалися закритими в архівах, а дослідження практично не велися. Відкриття українських архівів КДБ, проведене в рамках декомунізації, та доступність німецьких архівів, надали можливість українським історикам розпочати дослідження цієї теми.

Результати першого етапу роботи були опубліковані минулого року в спеціальному числі журналу «Україна модерна» під назвою «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не)пам’ять. А презентація часопису минулого тижня стала доступною на сайті часопису.

Менш ніж через 10 днів після того, як нацисти ввійшли до Києва 19 вересня 1941 року, у Бабиному Яру пролунали перші кулеметні постріли. Вранці 27 вересня із сусідньої Павлівської лікарні, як її називали кияни, до урочища на околиці міста привезли і розстріляли 752 пацієнтів – людей із різними психічними розладами, які, згідно з нацистською ідеологією, були «непотрібними людьми».

Пам’ятний знак розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні імені І. Павлова. Відразу після окупації Києва, нацисти 27 вересня 1941року розстріляли в Бабиному Яру усіх пацієнтів цієї лікарні
Пам’ятний знак розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні імені І. Павлова. Відразу після окупації Києва, нацисти 27 вересня 1941 року розстріляли в Бабиному Яру усіх пацієнтів цієї лікарні

Такі постріли, а ще частіше «тихі вбивства» пацієнтів через евтаназію, виснаження та голод відбувалися з приходом нацистських військ по всій Україні. В архівах, які досі були наглухо закриті, історикам удалося знайти дані про 13 міських та обласних психічних лікарень, у яких протягом осені 1941-го весни 1942 року нацисти знищили щонайменше 8,5–9 тисяч пацієнтів.

Ким були ці люди, як поводилися лікарі, місцеве населення, чи були засуджені німецькі офіцери, які віддавали накази про знищення – досі відповідей на всі ці питання не було. Протягом радянської доби про цей злочин або не згадувалося, або згадувалося побіжно, як про «вбивство цивільного населення», не згадуючи про ідеологічний характер цих убивств.

«Мовчазні жертви» Ігренської лікарні

Відкривши справи галузевих архівів КДБ, дослідникам удалося знайти відповіді на деякі з цих запитань. Як зауважує головна редакторка журналу «Україна модерна» Гелінада Грінченко, дані про самих жертв є майже недоступними – слідство, яке вела потім радянська влада, не встановлювало ані їхніх імен, ані біографій.

«Ані списки тих, кого стратили, ані списки тих, хто вижив, ніде і ніколи не складалися. Від самого початку цієї трагедії пацієнти були і залишаються до сьогоднішнього дня мовчазними жертвами, адже їм майже ніколи не надавали слова ані під час слідства, ані під час судового засідання», – зауважила під час презентації Гелінада Грінченко.

Працюючи у Галузевому державному архіві СБУ у Дніпропетровській області ​Гелінада Грінченко разом із колегою Альбертом Венгером знайшли «справу Ігренських лікарів», яких визнали винними у співпраці з окупантами, і одного з них розстріляли. Та матеріали справи свідчать про значно складнішу картину.

За свідченням медсестри Євгенії Адамової, яка вела статистику хворих, на момент приходу німецьких військ до міста у лікарні було близько 1 500 пацієнтів (що могло враховувати і поранених червоноармійців). Під час боїв частина хворих розбіглася, інша – загинула від бомбардувань. За її підрахунками, від евтаназії – основного «типу» масового знищення в Ігренській лікарні – загинуло десь 600 пацієнтів, а «інші померли від голоду, бомбардувань і розбіглися».

Коли ситуація у лікарні з продуктами стала критичною, частину місцевих хворих забрали до себе родичі. У дитячому відділенні, за свідченнями однієї з медсестер, евтаназію не проводили, бо всі діти померли від нелюдських умов існування, а їхню кількість так і не встановили.

Восени 1941 року, коли головний лікар покинув лікарню, її очолив один із терапевтів – багаторазово репресований радянською владою В’ячеслав Гончаров. За його словами, лікарям пропонували евакуюватися, але засобів для цього не надали, тож «персонал відмовився, вважаючи це неможливим і громіздким заходом».

У жовтні 1941 року до лікарні прибули представники гестапо і наказали Гончарову залишити тільки 100 хворих, а інших «умертвити медичним способом». Гончаров відмовився виконувати цей наказ і отримав відповідь, що йому нічого не доведеться робити, усе будуть виконувати інші лікарі. З матеріалів допитів випливає, що на зборах лікарів, коли Гончаров оголосив вимогу представників гестапо, деякі молоді лікарі також відмовилися виконувати наказ і звільнилися.

Після цього відбулися арешти євреїв-працівників лікарні, але Гончарову вдалося переконати представників гестапо і їх звільнили. Але, за словами дослідників, врятувати євреїв-пацієнтів не вдалося. І тут історія знищення людей із психічними розладами переплітається з історією Голокосту, бо знищення невиліковно хворих євреїв шляхом введення морфію та інших речовин було одним із перших розпоряджень «нових» німецьких лікарів. За злою іронією долі, каже Венгер, убивати пацієнтів змусили професора психіатрії Давида Франка, єврея за національністю, який у 1926 році видав монографію, присвячену феномену людоїдства. Пізніше його застрелив німецький колоніст.

За свідченням Гончарова, саме через лояльне ставлення до євреїв його звільнили з посади у серпні 1942 року. Та радянська влада все одно визнала 73-літнього лікаря винним у співпраці з нацистами і розстріляла.

За радянських часів історія загибелі пацієнтів Ігренської лікарні обросла численними міфами, в офіційному дискурсі вона практично не була присутня. На думку дослідників, це сталося тому, що в самому СРСР практикувалася «каральна психіатрія» і зловживання щодо людей із психічними розладами були широко розповсюджені.

Німецькі архіви свідчать, що багатьом нацистам вдалося уникнути покарання

Збірка «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не)пам’ять», яку видали у співпраці часопис «Україна модерна» і німецький Фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», включає ширший контекст досліджень. Наприклад, дослідники звертають увагу на відмінності у втіленні програми Т-4 (зі знищення людей із психічними розладами) в Німеччині та акції вбивств пацієнтів у Східній Європі.

Історики говорять, що, на відміну від Німеччини, де акцію Т-4 організовував та проводив медичний персонал і вони були ідеологічно обумовлені, в Україні, Білорусі та Польщі централізована евтаназія була відсутня. На цих територіях знищували пацієнтів переважно військові – айнзатцгрупи, Вермахт та військова адміністрація, і робили вони це «з практичних міркувань», щоб отримати приміщення лікарні для створення казарми та щоби позбавитися «зайвих їдців».

Працюючи у німецьких архівах, історик Дмитро Титаренко, зокрема, досліджував матеріали одного з наймасовіших убивств пацієнтів, яке відбулося у Полтавській обласній лікарні. За словами дослідника, слідчі матеріали, які розглядали німецькі суди, дозволили реконструювати нацистську політику щодо людей із психічними розладами в окупованій Україні, встановити обставини злочинів, визначити окремих учасників та співучасників убивств пацієнтів.

Але провадження стосовно частини обвинувачуваних з огляду на погіршення стану їхнього здоров’я було призупинене, що дозволило їм уникнути покарання за масові вбивства на окупованій території СРСР.

Дослідниця Таня Пентер також з’ясувала, що за масове вбивство дітей з інвалідністю у Запорізькій області жоден із нацистів не поніс відповідальності. Вона розповіла про дві операції з масового знищення в жовтні 1941-го і в березні 1943 року, в результаті яких загинули 144 дитини в колонії в селі Преслав Запорізької області.

За словами науковиці, злочин у Преславі, як і багато подібних злочинів ув Україні, для нацистів залишився безкарним. Однак радянська влада покарала сімох колишніх працівників колонії – серед них чотири жінки – лікарку та медсестер, яких засудили за співучасть у злочині.

Згідно зі своєю практикою вшановувати лише тих, хто чинив опір окупації, офіційна політика пам’яті замовчувала і цей злочин. Пам’ятник убитим дітям з інвалідністю на місці скоєння масового злочину в Преславі з’явився лише 2008 року.

За даними, якими на сьогодні послуговуються майже всі дослідники, на радянських територіях у психіатричних закладах були вбиті близько 20 тисяч людей. В окупованій Україні масові вбивства відбулись у Вінницькій, Ігренській, Київській, Полтавській, Харківській, Чернігівській та низці інших психіатричних лікарень і лікувально-трудових колоній.

Пам'ятний знак розстріляним нацистами пацієнтам психіатричної лікарні «Сабурова дача» в Харкові
Пам’ятний знак розстріляним нацистами пацієнтам психіатричної лікарні «Сабурова дача» в Харкові

На думку авторів, як вбивства пацієнтів Павлівської лікарні передували масовому вбивству євреїв у Бабиному Яру, так само і акції вбивств пацієнтів у Східній Європі за характером організації, за хронологією та персональним контекстом стали сходинкою до Голокосту.

Марія Щур




Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я