Книжки як життя. Ольга Деркачова: «Як їсти, як пити і дихати, так потрібно мені читати, бо це моє життя…»

0
72

Відвідини «Літературної світлиці» Ольгою Деркачовою – українською письменницею, докторкою філологічних наук, професоркою кафедри педагогіки початкової освіти ПНУ ім. В. Стефаника і членкинею НСПУ й НСЖУ – та розмова про українське слово, актуальні питання сучасного літературного простору Прикарпаття, роль бібліотечних установ і творчих згромаджень у його розвитку стали світлим і добрим знаком для «Галичини» на шляху збереження і примноження багатств української мови.

Про це пише galychyna.if.ua.

– Ольго Сергіївно, що є Вашою творчою візитівкою?

– Мої книжкові набутки почалися з наукової монографії «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки», а вже відтак у 2006 році вийшла і дебютна збірка оповідань «Синдром підсніжника». Це був мій перший книжковий досвід. Я зрозуміла, що наукові надбання і художні різняться. Так, ніби дві паралельні реальності, в яких ти існуєш, і тобі, в принципі, добре. Пам’ятаю ті відчуття, коли ти бачиш книжку і своє прізвище на обкладинці. Не віриться, що це ти. Не ховаєш ту книжку в сумку, а несеш у руках, відчуваючи, як тобі тепло й затишно від неї. Вже з часом я усвідомила, що перша книжка важлива, проте ще важливіше – втриматися, щоб була друга, третя, четверта, п’ята… Маю тепер три наукові монографії, присвячені українській ліриці, і 11 книжок прози, серед яких три романи, а решта – збірки оповідань. А ще я видала кілька навчально-методичних посібників і підручників для студентів, із якими працюю в університеті.

– А коли Ви відчули проростання у собі потягу до творчого слова?

– Мої найперші публікації з’явилися, коли була у дев’ятому чи десятому класі. Я народилася у місті Калуші. І газета «Калуський нафтохімік» опублікувала свого часу мої перші літературні спроби. За це дуже вдячна журналістові цього часопису Дмитру Іванціву. Мої батьки – інженери-хіміки, тож вирішили відвести мене до того, хто оцінив би мою творчість, – чи варто її продовжувати. Д. Іванців сприйняв дуже тактовно й делікатно мої твори. Ми з ним працювали і над віршами – давав мені свої поради. Саме тоді я показала йому не лише вірші, а й взірці малої прози, які називала просто нарисами, бо ще не наважувалася називати їх оповіданнями. Пригадую, як пан Дмитро сказав, що мої прозові твори кращі, ніж вірші. Саме тоді з’явилося моє перше відчуття і розуміння, що мала проза – то моє, і те, де мені за будь-яких обставин буде найкраще й до чого я постійно повертатимусь. Чи були якісь творчі студії у школі №2, де я навчалася? Не пригадую. Але хто шукає, той знайде. А я не шукала.

– Чому?

– Бо мені було комфортніше серед книг, ніж серед людей. І коли почалися перші презентації, то для мене це було проблемою. Адже потрібно були виходити до людей, читати твори… Та головна причина моєї некомфортності тих років – я не була переконана, що пишу щось вартісне і серйозне.

– І хто Вас переконав?

– Час… А ще публікації у «Калуському нафтохіміку» і в поважних літературних журналах. Далі було навчання у ПНУ ім. В. Стефаника на філологічному факультеті. Самі розумієте, коли в університеті тоді працювали Степан Пушик, Ольга Слоньовська, Євген Баран, Степан Процюк, то не бути дотичною до літератури було нереально. Уже й не кажу про письменників поза університетом. Ти, дівчинка-філолог, ходиш вулицями і розумієш, хто пройшов повз тебе. Я відчувала на собі свого роду умовний тиск. Відбувалися літературні вечори, але я там ніколи нічого не читала. Під час навчання в університеті більше займалася наукою, згодом писала дисертацію під керівництвом Євгена Барана. А паралельно писала оповідання, які найперше показала С. Процюку. До Євгена Михайловича мені було незручно звертатися, адже він тоді читав мою дисертацію. Пан Степан сказав мені, що мої оповідання добрі, а відтак повідомив і Євгенові Барану, що я ще й пишу оповідання. Тобто якийсь час мій науковий керівник не знав того, що знав його колега. Згодом і Євген Михайлович попросив почитати мої твори та посприяв, щоб надрукувати їх у журналі «Березіль». А Степан Процюк допоміг опублікувати мої оповідання у «Кур’єрі Кривбасу». Тож у мене одночасно була подвійна прем’єра. Я переживала щось неймовірне. Бо доти ніби відчувала точку опори, але не знала, що я її маю, а після публікацій нарешті переконалася, що ця опора є. Мої батьки завжди дбали, щоб у мене були книги і все необхідне для творчості. А бабуся, яка була журналісткою, не могла зрозуміти, як мені вдається так реально змальовувати ті реалії життя, яких я ніколи не бачила. Я пояснювала, що вигадала. А після публікацій зрозуміла, що читачі мені вірять. І стало страшно, щоб не зрадити цю довіру. Час від часу, окрім прозових творів, пишу й вірші, але не вважаю їх вартими уваги. Можливо, я самокритична, а можливо, так воно і є.

– Що Вас надихає до творчості?

– Я не просто собі сідаю і пишу оповідання. А таке враження, що чую перше речення, а далі воно йде і йде… Тож можна дуже умовно говорити, що мене щось надихає. Хоч багато моментів, які трапляються у моєму житті, є і в моїй прозі. Але ті епізоди чи персонажі дуже, до невпізнання, видозмінені і трансформовані. Мене найбільше цікавить не те, що герої роблять, а чому вони те виконують. Тобто причини, психологія вчинків. А ще дуже люблю деталі. Є й елементи побуту, але ж вони мусять бути. У моїх творах є теми соціальної прози, теми бідності чи старості, Майдану, війни… Це частина мене, і я не маю бути відокремленою від життя. Але такі реалії для мене можуть бути тільки поштовхом, а не дзеркальним відображенням подій. Бо на фініш у своїх творах вже приходжу іншою.

– Чи легко Вам поєднувати науковий академізм і письменницький лет?

– Наразі це не шкодить. Хоч казали мені, що рано чи пізно доведеться таки визначатися з вибором. Цікаво, що як науковець я головно досліджую поезію, а як письменниця – прозу. Та коли пишу оповідання, то не можу писати статтю. І навпаки, якщо працюю над науковою статтею, то оповідання сідають собі на ослінчик і чекають свого часу. Мені простіше такі речі розвести в часі, ніж «перемикатися» з одного на друге. Та я не роблю з цього жодної проблеми, а щаслива, що воно у мене є – і одне, і друге. Хоча, можливо, якби не проза, то я була би кращим науковцем. Але є так, як є. Проте у кількісному вимірі прози у мене таки більше. Бо маю три монографії, а художніх книг – втроє більше.

– Свого часу Ви в університеті керували творчою студією «Пензлик»… Чи нині доречні такі літературні згромадження?

– Літературна студія «Пензлик» функціонувала довший час. П’ять чи шість років. Розумієте, коли я приходжу на пари до студентів, то ніколи не кажу, що письменниця. Але ж студенти знають усе. У мене на потоці було кілька студентів, які пробували себе в літературній творчості. У дітей був вибір: щось своє читати, дати мені для читання чи просто слухати інших. А ще ми освоювали літературну грамоту й ознайомилися з базовими творами, дивилися й аналізували фільми. Я вважаю, що це нормально. Людина, яка зблизька побачила і відчула такі речі, буде з пошанівком ставитися до книг і до письменників. Ми випустили кілька збірників зі взірцями студентської творчості. Згодом «закінчилися» діти, які мали би потребу у такій літературній студії.

Хоч я й не проти такої студії. Але все має йти знизу – охочі мусять прийти і сказати про це. Адже, як я з часом зрозуміла, половина літераторів-початківців не хоче нашої думки чи зауважень, а хоче, щоб їх похвалили. В університеті є студентська локація «Параграф», яка дуже гарно працює і вміє самоорганізуватися в сучасному форматі. Щодо різноманітних літературних згромаджень, то, на мою думку, вони будуть ефективними, якщо учні знаходитимуть собі вчителів. Силою не можна нікого заганяти. Бо література – це велика праця й самоосвіта, а не лише натхнення. У мене нема чогось конкретного, що мене надихає. Є життя, є люди, і мені хочеться про них розповідати історії. Я отримую радість, якщо вдається написати гарну історію. А жанр прози дає можливість почуватися вільнішою, більш розкутою, ніж у поезії. Зокрема навіть у романах є більше можливостей посмакувати словом і емоціями, все деталізувати, ніж в оповіданнях, де потрібна концентрація.

Я щонайперше дуже люблю читати. І це не хобі, а частина мого життя. Як людині треба їсти, пити і дихати, так мені треба читати. Я зросла в родині, де був культ книжки і де її шанували. Дуже люблю твори Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Лесі Українки, поезію шістдесятників, кохаюся в інтелектуалізмі поетів-неокласиків і читаю сучасних поетів. Звичайно, і малу прозу. Книжка для мене – то святе. Мені незатишно навіть, якщо приходжу в гості до людей, а там нема книг.

– То Вам, без сумніву, не байдуже, що на Прикарпатті у деяких регіонах закриваються бібліотеки через «непотрібність»? Чи може наше письменство своєю активністю вплинути на такі негативні тенденції?

– Такі речі для мене дикість. Може, вже спалюватимемо книги – так простіше? Бібліотека повинна бути, навіть якщо там є один чи два читачі. Інакшою не уявляю ситуацію. Я дуже люблю бібліотеки. Мої зустрічі з читачами найчастіше відбувалися саме в бібліотеках. І передусім – у найкращих. Хоч я маю і свою письменницьку думку. Можливо, повинен бути якийсь інший формат роботи бібліотек чи ставлення до своєї праці працівників. То в такому разі варто не закривати бібліотеки, а питати про особистісний фактор деяких бібліотекарів. Бо закриваючи бібліотеки, можна довести ситуацію до абсурду.

Те, що твориться, – то страшні речі. Книгарні й бібліотеки для мене – то розуміння, що ти стоїш на своїй землі і хоч щось не зійшло на пси. Так, за бібліотекарів потрібно заступитися. Але й вони мусять навчитися відстоювати свої інтереси. Керівники тієї чи іншої бібліотеки чи їхні працівники не повинні відмовчуватися, а за потреби прийти в ту чи іншу творчу спілку і заявити про свої проблеми – мовляв, робіть щось. Чи зателефонувати голові спілки і попросити підтримки. Бібліотечні працівники мають бути форпостом у відстоюванні долі цих культурних закладів. Свого часу були ж випадки, коли бібліотекарі з плакатами виходили в Івано-Франківську на вулиці. І домоглися свого. Ніхто ж не знає краще ситуації у тій чи іншій бібліотечній системі, ніж самі керівники і працівники цих систем.

Важко закрити ті бібліотеки, які, образно кажучи, перебувають на слуху завдяки своїм культурним заходам. Якось на Кіровоградщині одна директорка бібліотеки скаржилася, що до них ніхто з письменників не приїжджає на зустрічі. Я її попросила назвати тих літераторів, кого вона запрошувала, а їй відмовили. Далі була тиша. То що, письменники повинні обдзвонювати бібліотеки і запитувати, чи можна приїхати? Чи можна їм допомогти? Має бути діалог. Але ініціатива – за бібліотеками. Кличте, а ми прийдемо. Не можна сидіти і нарікати, що ніхто, мовляв, нас не підтримує. Повинна бути дія.

З творчої метрики

Ольга Деркачова – авторка монографій та навчально-методичних посібників: «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки», «Світ у тексті», «Між мовчанням і світом: Лірика Богдана Томенчука. Сфери буття»; «Літературна казка Великої Британії», «Літературна казка Німеччини та Австрії», «Літературна казка Польщі», «Література та інклюзія» – у співавторстві із Соломією Ушневич; книжок прози: «Синдром підсніжника» (2006), «За лондонським часом» (2008, 2018), «Крамниця щастя» (2013), «Повидло з яблук» (2014), «Гуртівня штучних квітів» (2014), «Коли прокинешся» (2015, 2019), «Трикотажні метелики» (2015), «Дім Терези» (2018), «Переписник пані Мулярової» (2019, у співавторстві з Іриною Фіщук). Твори письменниці друкувалися в журналах: «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Слово і час», «Дивослово», «Перевал», «Дніпро», «Мантикора» та ін. Українська письменниця – лауреат літературних премій ім. І. Франка (за книгу «Синдром підсніжника») та ім. В. Стефаника (за книгу «Крамниця щастя»). За особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зразкове виконання службового обов’язку та багатолітню сумлінну працю її відзначено державною нагородою – орденом Княгині Ольги ІІІ ст.

Світлина — Письменниця і науковець Ольга Деркачова у редакції «Галичини»

Ігор ЛАЗОРИШИН

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я