Ігор Котик. Роки спокійної рефлексії Богдана Задури

0
55

Задура Б. Роки спокійного сонця: Повість / Пер. з польс. В. Слапчук. – Луцьк: Вежа-Друк, 2020.

Як пише «Збруч», Богдан Задура відомий в Україні переважно як перекладач української літератури на польську мову та поет. Але він також прозаїк, есеїст, літературний критик, донедавна – головний редактор журналу «Twórczość». «Роки спокійного сонця» – перша книжка прози Богдана Задури, написана у шістдесятих роках, коли він навчався на магістратурі філософського факультету Варшавського університету. Тепер це і перша його непоетична книжка, видана в Україні.

Тематично цей текст можна поставити на ту ж полицю, що й уже знайомі українському читачеві «Красиві двадцятилітні» Марека Гласка та «Як я став письменником» Анджея Стасюка, – тобто це автобіографічна книжка про становлення письменника у Польщі в другій половині ХХ століття. Час, описаний у Задури та Гласка, – приблизно той самий: п’ятдесяті-шістдесяті роки. За насиченістю подій, межовим досвідом, векторами переміщень і кількістю випитого Гласко явно переважає. Екшену в Задури зовсім мало, автор це визнає, час від часу скрушно зітхаючи, що народився він запізно або зарано. Протагоніст Задури, щоправда, називається не Богданом, а Кшисьом (Кшиштофом), та все ж автобіографічна складова повісти очевидна.

Народжений наприкінці Другої світової, не схильний до протестних форм поведінки, Богдан Задура задовольняється розповіддю про дитячі зацікавлення і страхи, дружбу і хитрощі, зміни у рідному містечку і свої переїзди, про особливості пам’яти, про дівчат, з якими зближався, а потому віддалявся, ну і трохи про літературу, яка тоді ще не стала його основним заняттям. Особливістю книжки є те, що вона написана на стику жанрів: спогади, художнє письмо, філософські рефлексії. Списувати таку жанрову гібридність на учнівство було б надто легковажно, бо у ній видно свідоме прагнення вийти за межі жанрових структур, переконаність, що саме такий спосіб письма більш-менш адекватно відображає той досвід, яким автор хоче поділитися.

Чи є сенс писати автобіографічну прозу, головного героя якої можна назвати особою без біографії? На це питання свого часу відповів Марсель Пруст; до його епопеї доречно прокладає місток у ґрунтовній післямові до перекладу «Років спокійного сонця» Зоряна Лановик. Література, рефлексує автор повісти, виникає найперше з наміру зафіксувати швидкоплинне, але якщо йдеться про те, щоб найточніше відобразити певну подію, історію, то з’ясовується, що зробити це практично неможливо, бо скільки не пиши, а всіх обставин, мотивів не передати. “Насправді ми нікому не розповідаємо жодної реальної події, щоб це зробити, потрібно переповісти все життя” (с. 46), – пише Задура. Найоптимальнішим оповідачем міг би стати той, чий життєвий досвід повний по вінця, тобто – померлий, – зазначає польський письменник.  

Рефлексійність – чи не найсильніша сторона «Років спокійного сонця». Текст неодноразово відсилає читача до думок філософів та письменників (Ляйбніц, Юнг, Тейяр де Шарден, Камю, Ніцше, Стендаль etc.), але не менш важливими є рефлексії самого автора повісти, їхнє невимушене прозрівання крізь канву подій. Одна з перших ситуацій, що свідчить про зародження критичного (і поетичного!) мислення головного героя, відбувається в костелі. Ксьондз пояснює сенс сповіди й каже, що вона відпускає гріхи, а ті гріхи, мовляв, – то ніби цвяхи, забиті в пень, яких таким чином витягують, залишаючи лише діри. Образний хід настоятеля храму спонукає малого Кшися задуматися, чи не ліпше йому мати душу з цвяхами, ніж діряву.

У іншій ситуації, згадавши про те, як важко було малому Кшисьові їсти м’ясо курки, котру він зовсім недавно бачив живою, але не було жодного спротиву перед споживанням м’яса незнайомої йому тварини, письменник виходить на таке узагальнення: “У цьому й полягає наша слабкість. Цивілізація несе можливість убивання на відстані, у білих рукавичках, без усвідомлення, що відбувається вбивство. Я не зміг би зарізати курку ножем, але зміг би підстрелити її з лука” (с. 50).

Між розповідями про підліткові розваги у невеликому містечку натрапляємо на глибокі міркування про літературу, зокрема про спонтанність поезії:

“Я розумію прагнення деяких поетів, щоб мистецтво було спонтанне, первинне, щоб було першим поглядом, неупередженим. Але в тому прагненні закладена ненависть до того, що було. Це прагнення, в підтекстах якого корениться інстинкт втечі. Як було би прекрасно, якби ми були першим поколінням на землі, ми відкривали би все з початку, кожен випадок, в якому ми брали б участь, був би несподіванкою. У цьому прагненні криється доконечна туга за ілюзіями; якби вдалося її здійснити, ми не знали би природного кінця багатьох подій, які тепер переживаємо з малою вірою, малою, бо підточена через знання, ми були б у своєму переконанні безсмертні, оскільки лише друге покоління знає смерть” (с. 54).

Стоп, цитати. Бо яким би мудрим не був той студент філософського факультету Варшавського університету, а хто ж змусив його на останніх десятьох чи трохи менше сторінках тої-таки повісти «Роки спокійного сонця» вдаватися до прийому потоку свідомости, який є прерогативою мистецтва спонтанного? Може, цензор якийсь? І хто згодом поламає Задурі силабо-тонічний метроном та так, що його пізніша поезія буде мало схожою на ту неокласичну, яка писалася у шістдесятих? Де ж тут естетичні переконання, мистецька платформа?.. Переконання, читаємо в «Роках спокійного сонця», – більший ворог правди, ніж брехня. Цитата з Ніцше – ще одного такого філософа, який зраджував філософії на користь літератури. А література, зокрема поезія, – справа інтимна. Хоча не завжди.

“Як далеко відійшов ти від…” – звернення до свого повістєвого альтер его, що рефреном крутиться під кінець повісти, десь поблизу пасажу про зближення оповідача з іншими молодими поетами, інакшими, ніж він (с. 80–81). Безумцями, що сиділи взаперті, поки не допишуть свою чергову нєтлєнку. Не зауважив їхніх імен, здається, їх там нема, зрештою, нічого дивного – таке часто трапляється з безумцями-максималістами.

Здатність сприймати світ у його мінливості й неоднозначності, оцінювати речі нестереотипно, виявляти парадокси, ставити складні питання – те, що привертає увагу у цій книжці. Кілька прикладів. Війна, яка для більшости є небажаним явищем, бо несе смерть і інші клопоти, для автора «Років спокійного сонця» є життєдайною: не було б війни – навряд чи тато зійшовся б з мамою. Поінформованість про пекло приносить щастя: розплакавшись під час Хресної дороги, вірянин в результаті отримує певність, що Бог не забуде цих його емоцій і не відправить його до пекла. Міра приховування поетом-початківцем своїх перших віршованих спроб прямо пропорційна бажанню показати їх друзям. Сердечне ставлення матері дівчини до хлопців, з якими товаришує її донька, змінюється, коли з’ясовується, що жоден з них не претендує на те, щоб пошлюбити доцю; а може, не тільки доцю… (З цього сюжету можна було б зробити окреме оповідання.) Забуття, що огортає пам’ять не через брак контакту, а через його, контакту, рутинність. Люди краще сприймають те, що їм знайоме, подібне, чи те, що нове, неподібне? Так само з коханням – людей більше притягує образ собі подібного чи загадкового й віддаленого?.. І врешті особливий, бо неусвідомлюваний у час написання повісти момент, який до цього дискретного ряду теж годиться: про існування журналу «Twórczość» головний герой дізнається від хлопця, який виманював у нього марки. Так, виманював, не вимінював. Виглядає, що саме завдяки тому махляреві протагоніст став вчащати до книгарень і читати те, чого від нього не вимагали. Казус, що в час написання «Років спокійного сонця» навіть сам автор не міг знати, яких трансформацій згодом зазнає оте його дитяче знайомство з часописом «Twórczość»: через більш ніж півтора десятка років цей літературний часопис надовго стане його місцем праці.

Останній факт наводить на думку, що не лише “написана сто років тому і тоді ж читана книжка, і вона ж – читана сьогодні, то не та сама книжка” (с. 24), час не чекає ста років, він вносить корективи у сенс описаних подій коли і як йому заманеться. Кому – йому?

Український письменник і перекладач Василь Слапчук (ліворуч)  і польський письменник Богдан Задура (праворуч).

Ця книжка мала би бути представлена в Україні найрепрезентативнішим чином. Наразі ж маємо видання, яке можна назвати плодом ентузіазму перекладача – відомого луцького письменника Василя Слапчука. З питань придбання перекладу повісти до нього й потрібно звертатися. З питань перевидання – теж.

19.11.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я