Ігор Павлюк. Хто ми? де ми? Літературний контекст

0
1100

«Про моральну деградацію літератури у 30-х роках можна говорити на тій підставі, що радянська література змушена була поступово відмовлятися від послуговування об’єктивними законами літературної естетики, а все більше керуватися схемами і догмами соцреалізму. Література перестала писати правду про життя, вона все більше вдавалася до міфотворчості, створення міфів про радянське життя» – читаємо у статті професора Степана Костя (Кость С.А. Літературний процес 20-30-х років: деморалізація літератури як закономірність // Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. Серія журналістики. – Випуск 17. – Львівський національний університет, 1992. – С. 79-85), погоджуючись із ним щодо згубно-деструктивної ролі політизованих міфологем (ідеологем) у культурі та конструктивної ролі творення міфів-матриць за художніми законами в національному мистецько-інформаційному просторі.

При цьому вся національна культура як система традицій (теоретична та технологічна наука, література, музика, образотворче мистецтво, освіта, релігійно-побутовий устрій сімейного, суспільно-громадського буття, господарювання, ставлення до природи, мікро- та макросвіту, Універсуму, до збереження своєї етнокультури) зазнала корінних змін/втрат/деформацій, адже підпорядкування всіх духовно-душевних сил народу утопічній меті – побудові раю на землі (комунізму) – потребувало квазісакральних жертв – мільйонів реальних людських життів безпосередніх творців нової культури і сторожів генетичного та етнокодів: священників, науковців, письменників, художників, музикантів, селян із їхнім культом землі й давніми, перманентно трансформованими з покоління в покоління навиками, принципами її обробітку, збереження екосистеми.

Тобто говорячи про культурний національний соціогуманітарний простір, діагностуючи і прогнозуючи моделі створення і збереження в ньому динамічної рівноваги часопростору етнокультурного, нація мусить пам′ятати і про боротьбу за доступ до інформації та її першоджерел як окремого індивіда, так і держави в цілому, культуру передачі інформації, яка у процесі глобалізації стає нині першорядним товаром, егрегором, бо «хто володіє інформацією, той володіє світом», – як вважав прем’єр-міністр Великої Британії, він же й письменник Вінстон Черчилль.

Ідеологічна ревізія-цензура неприродно-диктаторським методом проводилася протягом довгих років існування українства під колонізаторським впливом інших націй-держав, у межово замкнутій від загальносвітових тенденцій культурі, дозволяючи відкрито демонструвати її етнозразки, що парадоксально спрошувало і ще швидше убивало її потенцію до розвитку-росту у всіх її формах (духовній, матеріальній, соціальній, фізичній) і видах (культура особистості, культура колективу, культура суспільства, культура нації) буття, позбавляючи її тим самим природних регуляторів відновлення, збереження самоідентичності, – реверсування «до джерел» (етнотрадицій), і водночас рухатися далі, паралельно із тими репродуктивними здоровими перспективними тенденціями-традиціями, за якими закономірно розвивається якщо не культурний світ із його «кінцем історії», то світ культури в ліберально-демократичних формозмістах: зміну метафізичного, релігійного, релігійно-метафізичного світоглядів знову на позитивістський, бо «все наближається до початку свого».

Із проголошенням незалежності України від СРСР, в умовах переходу від радянської планової економіки до ринкової культура у нововиниклій, змістовно невідформатованій у світовому культурно-інформаційному полі державі, найчутливіші у системі духовно-матеріальних цінностей гуманітарні інституції якої переживали і досі переживають (процес неприродно затягнувся) адаптаційний (посттравматичний) комплекс хвороб, пов’язаних із відмиранням «старих» і народженням «нових» суспільно-мистецьких матриць-моделей на фоні і всередині загальної соціально-політичної кризи, одні хвороби росту «протікають» спонтанно, інші пробують контролювати, гармонізувати, організовувати міністерства, що патронують культуру на офіційно-державницькому рівні, враховуючи запити часу, розробляючи і впроваджуючи основні положення національної концепції культурної політики, спираючись не лише на досвід розвинених країн, а й ураховуючи етнокультурні традиції, сучасний інформаційно-культурний стан України, самоцінність культури в координатах демократичної держави у стані війни.

Але результат наразі невтішний: інформаційно-культурний простір України звужується, як шагренева шкіра, а його долю займають етнопростори народів-сусідів (в основному російський) та американсько-західна агресивна поп-культура. Тиражі україномовних книг упали відносно навіть радянського періоду, а масмедіа активно обслуговують вітчизняних олігархів у їх інформаційно-віртуальних та реальних війнах між собою та ті ж експансивні чужодержавні гуманітарні проекти, згортаючи етнокультурницькі програми-проекти на національному радіо та на телебаченні, або ж пропонуючи реципієнту натомість відверту «попсу».

У такому посттравматичному, перервано-компенсаційному культурно-інформаційному просторі потрібні особливі реабілітаційні механізми для того, щоби національна ідентичність стала реальним фактором зміцнення етнокультурної солідарності – і навпаки.

Тому самих лише правильних законів («Закон про пресу та інші засоби масової інформації», закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», закон «Про інформацію», «Закон про мови» тощо) недостатньо, адже подані і прийняті на найвищих державних рівнях правильні, адекватні закони на практиці у нас виявляються неефективними, нефункціональними, потрібна суспільна нейрохірургія, мотиваційні механізми їх виконання, економічна зацікавленість у збереженні/захисті, скажімо, української мови, як одного із основних ідентифікаторів національної ідентичності, інформаційного супроводу для її експансії як мітки культурної та геостратегічної територій, відкриття спецфондів для адекватного заповнення культурно-історичних «білих плям» для своїх дослідників і паралельний захист (принцип меча і щита) державних таємниць від ворожих диверсій, сприяння проведенню етновиставок у інших країнах, але строгому митному контролю за нелегальним вивезенням етнокультурних зокрема і культурних загалом артефактів за кордон, повернення «додому» репресованої в СРСР етнокультурної спадщини України разом із реабілітацією та перевиданням/виданням художніх і наукових творів, де про неї писано на різних (від академічних – до науково-популярних) рівнях, як-от у працях Михайла Грушевського, Дмитра Донцова, Івана Крип’якевича, Дмитра Яворницького, збірники забороненого радянською владною цензурою певних сегментів фольклору.

Однією із тактичних помилок, на нашу думку, геокультурного (за Євгеном Маланюком) вітчизняного простору, допущених у перші роки незалежності, – не проведення люстрації посадової інтелігенції, яка була на реальній службі радянського режиму і представники якої продовжують займати знакові посади чи й очолювати гуманітарні інституції уже незалежної України, апріорі роблячи її залежною від минулих ідеологем, трансформованих у квазікомунікаційні матриці ліберальної свободи чи квазідемократії.

Нині потребують фінансової допомоги паперові культурні ЗМІ, як ретранслятори етнокультури зокрема: наприклад, журнал «Київ», який першим опублікував «Спомини» того ж Михайла Грушевського, газета «Літературна Україна», часописи ««Всесвіт», «Березіль», «Дзвін», «Народна творчість і етнографія», бо деякі із них уже перестали виходити (журнал «Вітчизна»), деякі перейшли у приватну власність (журнал «Дніпро»), але всі вони конвертовували у національний культурно-інформаційний простір та експортували у світовий з «патології пам’яті» під рубриками на кшталт «Сторінки призабутої спадщини» імена та твори несправедливо забутих, репресованих діячів культури, митців української діаспори, серед яких І. Багряний, М. Зеров, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, І. Костюк, М. Куліш, Б. Лепкий, П. Савченко, Г. Михайличенко, В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Г. Чупринка, той же Є. Маланюк, О. Ольжич (Кандиба), Т. Осьмачка, Олена Теліга. Журнал «Україна» друкував мистецтвознавчі етнографічні матеріали, які замовчувала радянська влада.

Причому для найкращого результату й уникнення нових ідеологічних маятникових перекосів при скасовуванні радянського законодавства потрібно створювати нову, національну законодавчу базу у сфері культури – як програму збереження та розвитку етнокультури і загалом національної культури як ідентифікатора національної ідентичності в нових історичних умовах, як-от, приміром, «Закон про працівників культури та аматорів народного мистецтва», «Закон про бібліотеки», «Закон про архіви», «Закон про музеї» тощо, адже при одемократичненні суспільно-політичних інституцій, закономірним прояв якого – виникнення багатопартійної системи, ментального плюралізму, мультикультуралізму, відродження багатоговікових етнокультурних традицій, стало стихійним, що може також згубно подіяти на тонкі культурні взаємозв′язки у період «зламів суспільної симетрії», формування нових, національних державницько-громадянських систем із їх субмоделями на межі суспільно-політичної та мистецько-інформаційної сфер.

Доречно також обумовити в законі про меценатство фінансову підтримку етнокультури, а в законі про засоби масової інформації – інформаційну підтримку-захисту-розвитку етнокультури, ті ж квоти на українську пісню, загалом націємовний продукт у вітчизняних та зарубіжних/діаспорних мас медіа, підтримку етнокультури громадськими організацями на кшталт «Просвіти», «Союзу Українок», «Конгресу Української інтелігенції», налагоджуючи конструктивну співпрацю із представниками молодіжних організацій України, із представниками міжнародних фондів «Відродження», «Євразія», фондом Аденауера, іншими грантодавчими організаціями, тоді культура відіграватиме дієву роль у сфері ієрархічної, комунікативної організації суспільства, формуватиме національну ідентичність, адекватне мислення, поведінку, почуття дієвого патріотизму різних верств населення і нації загалом, де етнокультура може виступити чи не єдиною захисною мембраною від руйнування квазіпостмодерними вірусами, які тенденційно приводять до того, що справжній артефактний трипільський глечик, скажімо, підмінюють пластмасовою його імітацією на «колгоспному» ринку, видаючи за автентичний, тобто твір мистецтва, зокрема літературний, називають текстом, а у постпостмодернізмі (неомодернізмі) – media, деградаційно стираючи онтологічну різницю між фундаментальними поняттями культури та цивілізації на користь останньої, призводять до руйнування гуманітарної структури нації і в результаті до її загибелі.

У час, коли культура у цілому світі стає перш за все формою консервації-моделювання та передачі гуманітарної археологічної інформації, а глобалізаційні процеси сприяють не лише майновій нерівності між класами та націями, вони породжують нерівність ціннісну, призводять до уніфікації етнокультур зокрема і національних культур в цілому, що є однозначною передумовою загибелі культури і (закономірно) націй-культур, націй-цивілізацій і загальнолюдської цивілізації загалом, яка без національно детермінованих культурних мозаїк як органічної функціональної особливості розвитку людства існувати не може.

Тобто, наголосимо ще раз, культура і її фундаментальна основа – етнокультура – як сфери національно детерміновані, але ментально інтегровані в загальнолюдський культурно-інформаційний простір, прагне зберегти-законсервувати й одночасно розвинути в оптимальному духовному напрямку експансію своїх гуманітарних цінностей на основі власних культурних традицій та оптимального трансформативно-адаптаційного засвоєння загальнолюдських.

Тому у контексті пріоритетів розвитку гуманітарної науки в Україні, яка апріорі є національною, академічні та освітні заклади мають враховувати сучасні загальносвітові тенденції: у практичному дослідженні фундаментальних культурологічних дисциплін потрібно використовувати як традиційні підходи (культурно-історичний, порівняльно-історичний, міфологічний), так і запроваджувати модерні/модернізовані аналітичні стратегії – герменевтику, психоаналіз, структуралістські інтерпретаційні моделі, аналітично-методологічні інструментарії суміжних із культурологією галузей наук: соціологію, теорію масової комунікації, політологію, навіть досягнення «точних» наук: математики, фізики, хімії, фізики, біології, при цьому національні інтелектуальні центри мають дієво враховувати небезпеку безоглядної співпраці із маркерами вбивчої для національних культур, тому для людства загалом, глобалізації: Всесвітнім банком, Міжнародним валютним фондом, що може стати новим видом тоталітарної етнічної, національної несвободи, гальмувати самовираження особистості, привести до неоколоніалізму державних систем, при яких окремі наддержави (уже, можливо, інші, ніж раніше) будуть у привілейованому становищі, а інші держави, «країни третього світу», до яких, на жаль, нині належить Україна, постачатимуть їм інтелектуалів, природну сировину, дешеву робочу силу, вичерпуючи тим самим свої енергетичні ресурси, комплексно втрачаючи національну ідентичність.

Тим часом Україна продовжує перебувати у стані трансформації культурно-комунікаційних цінностей, які донедавна законсервувалися, а тепер реально воюють одні з одними – між «темним радянсько-російським минулим» і «світлим європейським майбутнім», у внутрішньокультурній боротьбі та одночасній боротьбі із глобалізацією, яка загострює конкуренцію не лише на ринках енергоносіїв, але й на полях релігій, ідеологій, філософій, напівстихійно конструюючи нові ідеї та практики світобачення та світоустрою на основі тієї ж національної ідентичності, яка неможлива без опертя на етнокультуру.

Просто кажучи, для України тепер разом із загрозою витіснення/заміни/зараження її автохтонної, етнокультури агресивним конструктором-вірусом квазікультури-квазіцивілізації («американським способом життя», приміром) продовжує реально існувати небезпека руйнації архетипних культурно-інформаційних національних моделей через реабілітацію утопічної ідеї-вірусу «побудови комунізму», зросійщення, сполячення нації. Врешті, життєвонебезпечним (як і кожна крайність у Системі) є також доведена до практичного абсурду національна ідея, яка в Німеччині 1930-х років привела до зародження нацизму.

Тобто потрібно зберігати динамічну рівновагу із допомогою збереження життєдайних егрегорів, тенденцій і відсікання сухих мертвих, тупикових «гілок» на Дереві Життя із його національно-глобалізаційними тенденціями розвитку у всій парадоксальній єдності протилежностей світобудови, конструктивно-реально залучаючи до цього процесу «державної ваги» Національну спілка письменників України, інститути та інституції Національної академії наук України, Форум інтелігенції України, які розробляють конкретні програми розвитку культури і її місця у загальному державотворчому процесі, збереженні національної ідентичності як необхідного фактора зміцнення етнокультурної солідарності через вшанування-реабілітацію всесвітньозначимих постатей української культури, консолідацію, підтримку діаспори України, особливо «східної діаспори», а також чинному акцентуванні на мультикультурності, духовному бутті етносів, представників нацменшин, які проживають в самій Україні, є її громадянами, сприянню вільному розвитку у різних регіонах України недержавних мистецьких організацій, як-от асоціації творчої інтелігенції «Світ культури», Центр міжнародних культурних ініціатив, «Артгалерея України», мистецьке об’єднання «Дзиґа», благодійних структур на кшталт «Український фонд підтримки культури», «Мистецьке березілля», Український центр духовної культури, Фонд розвитку історичних досліджень, науково-методичні та культурно-просвітницькі заклади – «Літературна світлиця», «Музична вітальня», літературно-музичний театр «Біля Святої Софії», сприяння організації дискусійних клубів інтелігенції, державного фінансування видань на «Духовні скарби України», «Історія релігії в Україні», «Український історичний роман», «Історія українського національного одягу», експонування на світових етновиставках археологічних знахідок трипільської та скіфської культури та інших, знайдених на території України, повернення та залучення в національний культурно-інформаційний простір наших артефактів, спадщини національних знакових особистостей, які через різні обставини проживали за кордоном, праць учених, колекцій картин художників, предметів релігійно-церковних культів тощо із потенційним залученням зарубіжних інвестицій в українську етно- та модерну культуру, яка часто-густо поєднана із етнокультурою і зберігає останню, як національне поетичне кіно, наприклад.

Варто постійно корегувати на державницькому рівні програмні шляхи розвитку культури в Україні і цивілізаційному (з урахуванням і впровадженням технічних досягнень людства) збереженні (консервації-розвитку) наших етнокультурних зразків.

Загалом же погоджуємось із констатацією сучасного стану культури в Україні у статті «Національна культура в сучасній Україні. Єдність і взаємозалежність світової та національної культур» (http://ua.textreferat.com/referat-14166.html), де, зокрема, читаємо: «Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на пострадянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності «змела» моральні кордони. В Україну широким потоком полилося все ницісне, що поробив «вільний» світ. Змінилася культурна домінанта, економічний чинник почав переважати над етичним, «дешева» інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури. Практично нанівець звівся логічний зміст пісні; начебто на рівні епатажу мусується теза про ницість молодого покоління. Чи може артист, який поважає себе, взяти псевдонім «Дурко», а співачка волати на всю державу: «мамо, я дурна». Адже твір мистецтва – це завжди узагальнення, що стосується явища, народу чи нації. Після ейфорії перших років творення держави починають вироблятися передумови напрацювання конструктивних моделей визначення себе у світі економіки, виробничих відносин, культурно-мистецького процесу. Останній завжди діалектичний, потребує певного часу для втілення. Уже сьогодні спостерігаються деякі ознаки його поліпшення. Критично переглядається минуле, гола декларативність відходить до мітингових політиків, серйозні вчені працюють над моделями реального втілення національного «Я», щоб народ України, відчувши свою єдність, внутрішній зв’язок, вагомість історичного характеру, традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому утвердився серед інших народів».

Для того, щоби національна ідентичність була необхідним фактором зміцнення етнокультурної солідарності, потрібно й надалі переформатовувати і вмотивовано націоналізовувати українську освіту, поглиблювати вивчення національної історії, літератури, народознавства, суспільних наук загалом, українізовуючи термінологічну базу технічних наук, виробляючи економічні механізми зупинення відтоку спеціалістів закордон, адже, як зазначає український науковець-біофізик Олег Кришталь, «рівень освіти значно впав»: «Наша молодь не цікавиться таким заняттям як наука. Наша молодь намагається, якщо є в батьків якась копійка, утекти в закордонний вуз і там учитися, щоби стати громадянином світу. А ми їх губимо, губимо, губимо – своїх дітей для їхньої Батьківщини» (Робити науку як у СРСР вже не можливо: Інтерв’ю у біофізика Олега Кришталя взяли Галина Титиш, Анна Григораш // Українська правда. Життя // http://osvita.ua/vnz/36561/).

Саме економічні труднощі стали на перешкоді збереження і відродження національної культури, тому потрібно протиставляти розмаїтим шоу-бізнесовим поп-постановкам високомистецькі етнокультурні зразки на кшталт пісенних фестивалів «Червона рута», «Пісенний вернісаж», «Золоті трембіти», традиції співаної поезії, музичним гуртам – носіям етнокультури, – серед яких «Кому вниз» (Київ), «Млин» (Львів), «Заграва» (Коломия), продовжувати Всеукраїнський огляд народної творчості, де всі області України почергово представляють творчість своїх мистецьких, зокрема етнографічних колективів.

Тому нашому громадянському суспільству треба інтенсивно виробляти і запускати в дію оптимальний механізм (антивірус) протистояння ворожим внутрішнім та зовнішнім міфологемам – як технологічним складникам глобалізаційної ідеології, створюючи відповідні ефективні міфологеми-антивіруси, які би надійно захистили культурний національний продукт, національну ідентичність від чужорідних паразитичних культматриць і допомагали примножувати та експонувати власний, на основі етнокультурної солідарності, такий, що сприяє самоусвідомленню та творенню позитивного культурного іміджу нації-держави перед своїми громадянами і у цілому світі в стратегічному аспекті.

Говорячи про алгоритми культури різних сфер буття загалом і про українську зокрема, обов’язково треба мати на увазі ефект регіональної мультикультурності, ознаками якої є діалектність у мові, своєрідність народної архітектури та побуту, вбрання – на озерному Поліссі, наприклад, та на гірському Закарпатті, тобто етнокультура, а також враховувати теорію про більш матеріалізовану культура заходу України і більш ідеалістично-духовну – на українському сході, які «окормлені» загалом навіть різними релігійними конфесіями, а також конгломератні національної культури в діаспорі із її одночасними тенденціями до інтегрованості і збереженням етнокультурної ідентичності.

Окремі розділи культурологічних досліджень варто присвятити культурним взаємовпливам різних етносів як у координатах вільного взаємообігу, так і в моделях «нація-імперіал – нація-колонія», коли нація-загарбник деформує культурно-інформаційний простір нації-колонії аж до втрати його культурної, а значить і життєдатної, життєздатної самобутності, національної ідентичності.

Науково-дослідна робота над темою триває. Вона дає можливість виокремити з допомогою контент-аналітичних методів із результатів довголітніх суспільних, академічних дискусій різних рівнів «раціональних зерен» та проростання із них національно ідентифікованої філософії, психології та ідеології збереження і розвитку національного культурно-інформаційного простору, людських і природних ресурсів, критично переосмислити та адекватно оцінити існуючі практики їх використання у побудові національної держави з усіма її стратегічно вагомими складовими, субмоделями, які безперечно враховують етнокультурні базові стереотипи та архетипи національної свідомості, самобутності характеру, розмаїтості та цілісності української національної культури, культури багатонаціональної України, на мову якої має бути перекладена адекватна система цінностей, що формується запитом-викликом постіндустріального, постмодерного, глобалізаційного часопростору, якого зможе зберегти лише тоненька мембрана етнокультури, який, у свою чергу, має взаємно зберігати її.

“Українська літературна газета”, ч. 19 (285), 25.09.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я