Олександр Обрій — лауреат преміїї ім. Василя Симоненка, член НСПУ.
трішечки будинок
Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму…
На мить здалося – сам я задрімав
І небо підпираю. Я – будинок,
Притулок, бастіон для хворих доль.
В мені живуть – в мені ж і помирають.
Комусь – прямий до пекла коридор,
Комусь – бетонна воля, промінь раю.
Димар, як дід, розкурює мундтштук.
Коптять вечірнє небо сиві кільця
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розтертих коаліцій.
На мить здалося: я і є той дим,
Що між вітрів блукає пілігримом,
Вагаючись: туди, або сюди
Покірно прихилити білу гриву?
Я дах почухав хмарним гребінцем.
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам…
Скажу собі: ти ним не гребуй – це
Твій шлях. Ти – дим. І трішечки – будинок.
***
пілоти осінніх прерій
Втерши носи сікорським та магелланам,
що стерновими стихій палко марили стати,
линуть, величні і крихітні, маги лану
ввись на шовкових мереживних аеростатах.
Всі пілігрими, подих затамувавши,
вклякли на місці – понурі, німі дилетанти.
Розчленувати на часточки атом не важко –
важче лиш мрійникам, власне, до мрій долітати.
В небо летять пілоти осінніх прерій.
Вітер свобод обдуває серця павучі.
Що їм щоденних марнот і дрібниць перелік?
Як описати безкра́й тим, що звикли до «вужче»?
Линуть до хмар павутинні летючі голландці,
хоч і народжені повзати в листі сирому.
Хтозна й відколи літають отак безсоромно…
Втім, і павук може бути у небі галантним!
***
два самотніх катети
Ми – дві уперті лінії, два катети.
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка – то ти…
Нас розділяє безмір бісектрис.
Дарма, що Піфагор лаштує кореня –
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти – спалах миті, зіткнення в прискоренні…
А я до безкінечності тягнусь.
Це – раллі. Не в команді ми – суперники.
Проліг крізь міражі «Париж-Дакар».
Горять системи відліку Коперника.
Гризе до крові лікті пан Декарт…
Скінчилося, як все на світі, паливо –
І пересохли губи двигунів…
Господь нас, грішних, звісно, не побалував –
Очистив душі в сонячнім вогні.
Здавалося: живи собі і радуйся…
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.
***
трояндова загадка
Чи ви коли́сь бачили, як розпускає
троянда
достиглі рожеві бутони?
Як буйний розмай пелюсто́к розгортає
в крутий серпантин із витких сходів?…
А сонячне світло їх робить твердими.
Бутони стають бетонними!
Роса пелюсток – мов мурахи на шкірі (від холоду).
Квітуча троянда – спіральна модель галактики,
що вшир неухильно росте і захоплює простори.
Мов хмара зіркових туманностей,
суне шляхетно, галантно,
повітря стрясаючи шлейфом пахучого розтину.
Старі пелюстки́, мов згасаючі жовті карлики,
відживши своє, всихають і мруть по периметру,
а свіжі, – як магма земного ядра, витікають
з квіткового жерла – м’які молоді перини…
І кожен пересічний
підстаркуватий
монарх
найвибагливішої породи
втопив би в перинах троянди
радо
радари ридаючих радикулітів.
В обіймах пелюсток, ба навіть, тирани
мурчали б котами.
Бо що ти поробиш,
коли аромати троянд розтеклись декалітрами?
І тут делікатними довгими складками
сукня заграла, залила багрянцем
весь зал королівський, а власниця сукні
сховала усмішку кокетки за віялом.
Зойкнули гості, обличчя у кожного
стало здивованим, стало глянцевим…
Щічки Троянди ж – від сорому порожевіли…
***
море
Море на берег обвалиться
тонами битого скла.
Тріском відколотих скель
викинеться на пісок.
Піснею грому простелеться.
Кожне слівце, кожен склад
суші вкладе у вуста –
тільки б їх спів не посо́х!
Бриз обдуває турботливо
юну тремку наготу.
Ніжно, мов іскорку, що
оберігав Прометей.
«Море, картинки минулого
спраглим очам наготуй!» –
Море кивне і сліди
босих сердець
промете.
Ляжуть на тло зморшок берега
сиві, патлаті віки.
Хвилі – майстри ремесла –
з мушель складуть вітражі.
Фрески епох дрібно, бризками
виведе вітер в’юнкий.
Справжні художники вод
пензлі взяли – вірте ж їм!
Дихає, грає, хлюпочеться!
Море – живий організм.
Наче життя – все дає.
І відбирає не менш…
Море – старий патефон.
Ми – платівки.
Та наші пісні ще не програні.
Тиша застигла.
І кров’ю налилося
море кричущих знамен!
