Микола Антощак – поет, член НСПУ, лауреат україно-німецької премії ім. О. Гончара.
чотири мої прадіди
як чотири сторони світу
заповіли мені народитись на цій землі
заповіли йти по ній
зі швидкістю степу
чотири мої прадіди заповіли мені
йти по рідній землі
з малою швидкістю степу
я – чобіт мого неба до якого воно кладе по грудці*
беручи звідусіль
і пройти мені доведеться тисячу степових років
проповзти мені треба
скільки є цієї землі
що душа її не в літописі
а в кожному з чотирьох моїх прадідів
у кожній із чотирьох сторін світу
чуєте? доля наша –
не бути
спільнотою анонімних українців
доля наша –
тисяча степових років землі
навсібіч
доля наша – бути тими
що нині як ізпрежди віка
пірнають до дна всіх морів
по жовтий пісок
сіють його
творять цю землю
*За давнім звичаєм козаки насипали в чобіт грудку рідної землі, щоб завжди залишатись сильними, зокрема й тоді, коли брали участь у походах. Вважалось, що воїна не можна перемогти, поки під його ногами рідна земля.
***
вода захлинається тоне іде на дно
вогонь входить у полум’я і скімлить від болю
ти все це бачив ти це розумієш давно
бо це відбувається зараз з тобою
про що б не співали вікна високі
як нестримно б не долали тяжіння неба протони –
ти обрав цей шлях пустив свої соки
став водою яка потоне
кружальця
підходжу до хати –
розпорошеного туману –
білого, як білки минулого
тут село Обіточне
річкою безупинною
як камінець обточене
це тут я з волі маминої
в царстві маминому
а з хати виходить
прабабуся Маруся
прабабуся Маруся
з обличчям думи з тілом думи з голосом думи
виходить із хати бабуся Маруся мама Маруся
виводить за собою трьох дочок
одна чорнява друга темно-русява а третя русява
з обличчям веснянки одна
з обличчям гаївки друга
з обличчям замовляння на щасливу долю
третя
і побігли дівчатка у поле побігли у степ
здоровкатися із сонцем
мірятися зростом із полинами
пускати вінки з голосів на ковилу
які я тепер ловлю
стоять сестрички-веснянки
й сестричка-замовляння на щасливу долю
стоять примруживши очі як соняшники
і каже одна –
ой сонцю-яблучко
котися по небу
втирай піт літечку
і каже друга –
співай степе
заколисуй нам ховрашків
як кошенят
і каже третя мами моєї мама русява
сестричка-замовляння на щасливу долю –
дивіться-но сестри
заплющила я очі і прочинила трошки дивлюся на небо
аж бачу –
плавають перед очима у мене
кружальця різнобарвні кружальця веселі плавають
от якби сестри
нам з вами платтячка
з такими кружальцями
одна у селі
1
приїхав до батьків
переглядаючи папери
натрапив на пожовклу листівку
від якихось родичів
маринко вітаємо тебе і вашу родину
з зимовими святами
на листівці хатинка під сніговою шапкою
як мініатюрна гора
шпаринами вдихує віхолу
видихує світло вікном
позад ще хатка
на задньому плані церква з хрестами
хрести дістають до місячного серпа
мені чомусь мариться
це мамине родове село
котрого ні разу не бачив
котре вона сама вже й у снах не бачить
а раніше бувало їй снилося
з періодичною частотою
що вона гуляє зі своєю бабцею
з давньоєврейським ім’ям
по селу
бабина хата знаходилась по один бік Обіточної
іхня з батьками по інший
коли надходить час іти додому
бабця рушає в бік своєї хати
мама ще дитина
й собі за нею
бабця повертається
зупиняє її рукою
мовляв тобі не час
мариться мені
бабця любить споглядати
сяйво хрестів які дістають до серпа
їй навіть до вподоби
що після своєї смерті
вона раптом
лишилась одна в цьому селі
в цій хаті
зате інколи засинаючи
в гості навідувалась онука
маринка
2
жінка
йде по дорозі
коротка дорога від хати до магазину
потім назад
багаторічна дорога
одна й та ж день у день
жінка
з головою запнутою небом
як білою хусткою
жінка іде по дорозі
каже нащо знущаєшся з мене
хочеш аби довше з тобою побула?
не можу адже додому час
час додому
дорога – думає вона – довшає
дорога – відчуває вона – важчає
дорога – чується їй – вмовляє посидіти перепочити –
не поспішай додому сядь подивись як хмари пливуть
поправ небо на голові
сідає жінка
починають плисти перед очима маленькі доньки
починають плисти борщі
що жевріли вкупі зі світанками
на яких їх доварювала
пливе перед жінкою похоронка на чоловіка
після якої відібрало ноги
і замкнуло у погріб
приходили з колгоспу рахували качани кукурудзи на городі
обіцяли описати коли не вийде ще день на роботу
сказали хай тільки спробують діти поїсти
вставала замки із погребу знімала
відмикала двері і витягала важенні ноги
небо зсовувалось дощем на око
жінка
з головою запнутою небом
як білою хусткою
білим небом
іде по дорозі
говорить з дорогою
не говорить з людьми
і дорога врешті змовкає бо пересохло в горлі
жінка доходить до хати
сідає на лаві перевести подих
на ранок прокидається
одна у селі
земля
коли народився Сірко
їх привела сюди
червона восьмикутна зірка
брали до рук і місили вогнища
доливали воду свого дихання
підкидали стовбури з тисячею річних кілець
все для них тут було любо
ніхто окрім них
що вправно підвішували обжинкові
брязкальцями
над обличчям землі
не міг утриматись на такій на ногах
це якраз та
над якою віками
питається вітер смерти
кому вмерти
це той степ
що обернувся горами
перекинувшись
через пасок Збруча*
*Згідно з давніми переказами та повір’ями, козацькі воїни-характерники володіли здатністю обертатись на звірів, набувати вовчої подоби з метою вступати в бій в такому вигляді. Щоб зробити це, вони розстилали перед собою на землі свій пасок і робили перекид через нього вперед.
