Присвячую моїй першій вчительці Греченюк Ганні Василівні, вчительці української мови і літератури Севрук Ганні Василівні, усім вчителям Студеницької середньої школи, всім моїм вчителям по життю і колегам по роботі тепер. Щоби вас ангели оберігали! Цілую вас усім серцем, ваш Петро Кухарчук
Заморозь спадала на плечі Івана чи то порятунком від його залежності, чи відповідальністю за перше нерозділене кохання. Щоденно насолоджуючись Євою, доводив собі, що лише з її натхнення життя набуває змісту вагомого, лише йому одному відомому, адже лише з нею може бути іншим, бути іншим ніж колеги, друзі, знайомі. Бути іншим… Але яким? Того ніхто не відав.
Іван був переконаний, що віднайшов у Єві пристрасну, сильну, щасливу за його уявою жінку, і що лише його турбота зможе припнути її до нього назавжди, полегшить пошук самого себе в собі, здобуде просування по службі в Збройних силах.
«Хіба можливо купити зоряне небо? Щасливі не видять зорі, поки голову не піднімуть, не побачать», — сичало Іванові марево його теперішніх думок.
«Коли ж щасливі побачать в зоряному молоці безліч сяючих зірок, вони непомильно знайдуть свою, розумієш, не дивлячись, що їх там безліч, лише одну свою зорю! Розумієш, Іване: зорю а не залежність емоційну», – пошепки промовляв день прийдешній. А ти, Іване, підіймаєш очі? Ти бачиш себе в зоряному молоці? Віднаходиш свою людину тепер, коли тобі важко, і коли тобі страшно, дуже боляче, не гаєшся поверненням уваги до себе?
Так і в житті, коли на поталу своїм емоціям намагаєшся не шукати свою людину, а жити з іншою, не бажаючи помічати, можливо бути засліпленим своєю ілюзією вірного вирішення відносин, повільно перекладаючи з голови на плечі біль і жаль, свою залежність, називаючи її любов’ю на все життя.
Мешкаючи декілька років на орендованій кватирі разом з Євою, в глибині душі ніколи не знаходив спокою, впевненості в завтрашньому дні. Її байдужість до нього сприймав, як прояв сьогодення, як необхідність. Вона ніколи не була готова йти крізь труднощі заради їхнього майбутнього, завжди створювала собі комфорт за рахунок інших. Це, скоріше, було спочатку на підсвідомості, як у дитинстві. Вона вимагала у своїх батьків виконання різних забаганок, а як не виконували, то впадала у гнів, плач, істерику. Тато здавався першим, намагався виконати те, що забажала, будь яке прохання. Така рефлексія й залишилася тепер.
З Іваном відносини будувалися по звичній стежині дитинства. Не дивлячись на те, що їй було лише шістнадцять, він у неї уже був другим хлопцем. Та вона й не переймалася, що він був старший на шість років, уже завершував навчання у військовому інституті. Якось він її запитав, а що буде, якщо ти завагітнієш?
Єва відповіла не вагаючись, одразу: «Нічого, мовляв, страшного. Мама сказала зробити аборт, як робила вона, й нічого страшного не буде. Вона ж народила мене». Для неї це був вагомий аргумент. Мамина настанова змила усі передостори щодо відповідальності перед майбутнім.
Для Єви Іван був в чомусь кращий, в чомусь гірший. Але найбільше її влаштовувало, що він уже почав служити, сам платив за квартиру і, як і тато, виконував усі забаганки. Коли хотілося придбати щось із прикрас, чи поїхати відпочивати в Європу, спрацьовувала випробувана рефлексія: майстерно розіграний сум, або ж поганий настрій без вагомих причин. Батьки на це дивилися схвально, адже відпала необхідність утримувати донечку. Нині вона була в турботливих і надійних руках. А що іще потрібно було батькам, знаючи свою донечку, її далекоглядність у виборі половинок життя.
Мешкали вдвох, але не разом, а біля один одного. Іван увірував, що його турбота то не є купівля її присутності в його житті. Її байдужість сприймав як вікове, і навіть те, що вона цілими днями була в соціальних мережах, на навчання не ходила, бо пандемія. По поверненні зі служби Єва увела ритуал її вигулювання, бо за цілий день ліжко так вимулювало боки, що приготувати вечерю не вистачало ні сил, ні часу. Зазвичай заходили в кафе, інколи в ресторан. Там із бокалом улюбленого вина відбувалося таїнство вечері.
Віра в свою незамінність у тому ритуалі піднімала Івану статус чоловіка, який створює комфорт для обох. Віддаючи себе всього без останку, безмежно надіявся на взаємність, відвертість, прозорість у стосунках.
На що Єва одного разу промовила: – Я стомилася від того, що всі забаганки виконуються, хочу іншого драйву, сплеску адреналіну! Хочу новизни. Про яку відповідальність, Іване намагаєшся донести? Сміх та й годі.
Ну, чоловіки пішли, неначе зліпок глини: формуй, що забажаєш, самі себе осліплюють, віддають в хомут згуби емоцій. А Єва ніколи не хотіла йти заради нього крізь страх, впливати на хід речей, а якщо задавати темп життя, то лише для себе, і щоби ніяких зобов’язань – я ж дівчинка.
Іван не заздрив нікому і не скаржився, її неадекватність сприймав, як свою недосконалість, хоча й був військовий. Не помітив, як вона заборонила йому бути відвертим зі своїми батьками, ріднею, друзями. Він вірив з вдячністю у те, що йому усміхнулася доля: віднайшов вірну і чесну. Єва видавалася йому жінкою, яка не буде ховати свою безвідповідальність і лінь за лицемірством і усмішкою. Мине трохи часу, вона оцінить його старання, буде ділитися з ним своїми мріями. Нехай інколи йому буде неприємно, буде калатати від ревності серце. Проте він думатиме що це відверто.
Але тепер вона дозволяє собі фліртувати уже з іншими чоловіками в соціальних мережах у його присутності, виправдовуючи свої мотиви вільними стосунками. Єва раділа своїм досягненням сміло, сміялася мелодійно і заразно в слухавку, відчувала себе господинею життя. Вона не приховувала і не соромилася своїх знайомств і веселощів. Шукала того, кого вона любитиме вічно, Івана, звісно, потихенько відсторонюючи, користуючись його сліпотою, його вічною зайнятістю на військовій службі, відрядженнями, довготривалими зборами. А тепер, коли він мав відбути служити в зону бойових дій на схід країни на невизначений термін і не беручи до уваги його стурбованість,рубнула йому байдужим тоном:
– Хочу побути сама. Мені набридло, що за мене турбуються, що не потрібно ні до чого докладати зусиль.
Заморозь підкралася уже вчора Івану, але за постійною зміною настрою Єви, за величезним бажанням зберегти її, погодився мовчки на вільні відносини, які висмоктували усі його життєві сили. Щоразу ставало важче стримати гнів душі, коли її увага до телефону й Фейсбуку кожної ночі більшала.
Він переставав радіти щиро, сміятися вільно і голосно, не помічав тих, в кому струменіло джерельне, дзвінке бажання його любові, з якими він міг би розділити своє життя. Він тепер був один. За час, коли був з Євою, за її порадою поступово перестав спілкуватися з однокласниками, однокурсниками, колегами по роботі.
Біль і страх щовечора тепер обіймають його: замість нічного відпочинку – перекури до безсоння, ходить з опущеними очима, нічого не помічаючи навколо себе. Його колись чуттєву натуру не полонять нині навіть чари золотавої осені.
Якось, йдучи увечері зі служби, занурений у свої невеселі думки, випадково зіштовхнувся з жіночкою, яка несла великі букети квітів. Того дня був саме День вчителя.
Від неочікуваного поштовху квіти випали з рук жінки. Якусь мить обоє мовчки дивилися одне на одного.
– Перепрошую… Вибачте, будь ласка, мою незграбність… – пробурмотів нарешті зніяковілий Іван.
Олена Михайлівна, так звали вчительку початкових класів, усміхнулася. Вона мешкала на Польовій, в сусідньому будинку. Вона не образилася і настрій не зіпсувався у неї від того, що квіти попадали на зелений газон, бо помітила і стомлене обличчя людини у військовій формі, і її розгубленість та жаль за заподіяним. Вона не знала причини його розгубленості, непорадності, бачила лише намагання хоч якось виправити ситуацію. А ще вчителька побачила заховану глибоко в душі образу, яка не давала можливості військовому бути зібраним, обачним.
Взявши підібрані Іваном букети квітів, Олена Михайлівна м’яко всміхнулася йому
– Підведіть очі, – мовила вона. – Може, я помиляюся, але мені здається, що ви чимось стурбовані чи розчаровані. Я не знаю причин вашого пригніченого стану, але запамятайте: Господь допомагає лише тим, хто не зневірюється, тим, хто за хмарами здатний бачити небо, а в пітьмі – зорі. Шукайте своєї долі. Знаходять лише ті, хто шукає. Щастя приходить лише до тих, хто самі живуть з вірою в добро. Горніться до таких. З ними будете, як ангели, що літають у небесах. І тоді ніхто не зможе завдати вам болю.
Погляньте на небо: он, бачите – Чумацький шлях. Не опускайте ніколи голову… Шукайте.
Жінка пішла. Провівши поглядом її силует, Іван підняв голову, віднайшов у чорноті ночі Чумацький шлях і довго дивився на міріади мерехтливих зірок. Дивовижно, але слова жінки зачепили якусь потаємну струну в його зболеній душі – струну напівзабуту, але неймовірно важливу. Її вібрації, ясні і чисті, зародившись десь глибоко всередині його єства, бриніли, сповнюючи його призабутими надіями і ледь не втраченою вірою в щастя.
Зосереджений на тому чудесному звучанні, Іван незчувся, як дійшов до свого будинку. Он і вікна Єви, вікна, за якими – він знав це напевне – щойнопробуджена струна вмовкне, і то назавжди. Якусь хвилину він стояв, дослухаючись до себе, а потім, розвернувшись, впевнено покрокував до найближчої зупинки. «День вчителя» – сказав він собі, усміхаючись. «А я ж забув поздоровити маму!».
Джерело: «Кримська світлиця»
