Ганна Гайворонська все своє свідоме життя прожила на Луганщині.
Перший вірш «Ранок» було надруковано в Кремінській районній газеті « Під прапором Леніна», коли юній поетесі було всього 15 років. Перша поетична книжка з передмовою відомого українського поета Петра Засенка вийшла у видавництві «Донбас» в 1988 році, за яку поетесу і було прийнято до Спілки письменників України. Вірші друкувалися в обласній та загальноукраїнській пресі — «Літературна Україна», «Ранок», « Дніпро», «Київ».
Закінчила Київський державний університет Т.Г. Шевченка в 1982 році, отримавши диплом журналіста. Автор дванадцяти книжок « Перший поцілунок»(1988), Книжки одного вірша «Бог» (1992), «Циганська ніч»(1992), драматичної вистави у віршах «Булава»( 1997), книжки духовної поезії « Чаша Грааля»(1999), збірника поезій та вистав у віршах « Жінка,зодягнена в сонце»(2007),»Біла ластівка Донбасу» (2007), лірики «В обіймах ангела» ( 2012), прозової біографічної книжки « Прочанка зі сходу»( 2012), патріотичної поезії «Луганщина – світанок України» (2014), « Пастушка квітів» ( 2017), «Божі лілеї Донбасу» (2019 ).
А також автор літературних розвідок про Миколу Руденка та Василя Голобородька -Лауреатів Шевченківської премії, які також є родом з Луганщини.
В 1992 році, коли в Луганську були закриті всі українські газети, заснувала Всеукраїнську літературно- мистецьку газету « Кам’яний Брід ”за одноіменною назвою найстарішого району міста Луганська, який було засновано запорожськими козаками. Одноосібно була редактором і видавцем газети,котра виходила на 8 шпальтах сім років.
Член НСПУ з 1989 року.
З 1998 року по 2001 рік – відповідальний секретар Луганської обласної організації НСПУ.
В 2002 році нагороджена медаллю Всеукраїнського товариства « Просвіта»- «Будівничий України».
В 2017 році отримала найвищу нагороду Національної Спілки письменників України медаль «Почесна відзнака».
Відзначена президентською премією 2019-2020 років.
Нині в.о. голови Луганської організації НСПУ.
Найперший у житті моєму жайвір
Народження дитини в небі славить.
Дзвенять степи,
Мов тятива напнуті.
За промінь сонячний схопившись,
Я встаю.
Роблю відбитки
Перших кроків на землі.
Луганщино!
Прийми своє дитя,
Вітрами степовими перевите
І росами досвітніми умите
На обрії Вкраїни
І життя.
Луганщина – світанок України
Луганщина – світанок України.
Земля моя й земля моїх батьків.
Державо юності, у світі ти єдина,
У плахті із лісів, полів і нив.
Озвучена козацькими піснями
І підперезана, мов поясом, Дінцем.
Як мати добра, ти завжди над нами
Схиляєшся стривоженим лицем.
Мене Донбас виховував, мов панну.
На кряжах загартовував крутих.
І я Луганщині виспівую осанну,
Вустами соняхів цілую золотих.
В степах безмежних вчилася дзвеніти.
Мов жайвір, що торкає дзвін крилом.
Цю землю шанувати і любити
І сивіти донбаським полином.
Зерно й вугілля, териконів шати,
Лісів соснових шепіт на зорі
Отут мене ходити вчила мати,
Орали дике поле лугарі.
У землях західних озера є синіші,
Яскравіші і зела і лани.
Але тобі пісні мої і вірші,
Для тебе мої дочки і сини.
І я тобі освідчуюсь в любові.
О примадонно України, розквітай!
На тобі ризи сонячно-святкові,
Смачний і запашний твій коровай.
Моя Луганщино! І ягідна й вугільна,
На териконах часу сивизна.
Щаслива будь по всі віки і вільна,
На карті світу в мене ти одна.
Луганщина – смеркання України
Луганщина- світанок України
Ганна Гайворонська
Луганщина – смеркання України,
Поранена смертельно… літепла.
Сини твої найкращі в герці гинуть.
Повсюди смерть і дикі танці зла.
Горять міста, степи политі кров’ю,
Пливуть убиті водами Дінця.
Луганщино, оспівана з любов’ю.
Невже у цій війні нема кінця?
Усе зруйноване, попалене, розбите.
Цей чобіт ненависний топче все.
О скільки крівці української пролито?
І скільки душ на хмарах вже несе?
Димлять ліси, смердить пшениця в полі,
Попечена у власних колосках.
Чи вистачить нам сил терпіти болю,
Дітей ховати в строях й пелюшках?
А ворог, наче та нечиста сила-
Йому все мало – крові й чорноти.
Але, Луганщино, тримайся, моя мила,
Світанком життєрадісним світи !
Луганщина усіх нас поєднала,
Одна земля … і кара за гріхи.
Спасибі, що ти й досі не сконала,
Хоч всі поранені – і люди, і птахи.
І мов заціпило, воюють і воюють,
Стріляють і руйнують залюбки,
І мов на звіра, на Луганщину полюють,
Затяті ненависні бандюки.
Та істину згадай Христову, сину,
Хто прийде із мечем в своїй руц-
Той від меча в землі чужій загине
І смерть печать поставить на лиці.
Луганщина – смеркання України…
Вона ще дихає. Не вбита ще… Жива.
І гімн вкраїнський із завалів лине,
І відростає спалена трава.
Замішана на крові, і на поті,
Ти перемогою засяєш у живих.
Я вірую – воскреснеш медом в соті,
У мирних соняхах і квітах польових.
У лоні материнському Вкраїни.
На сході сонця станеш золота.
Світанки вічні… і вони не гинуть,
Як невбієнна Українонька свята.
Біла ластівка
Я біла ластівка Донбасу.
Я не така,як чорні ластівки.
І небеса- життя мого окрасу
Я обживаю змалку залюбки.
Моя стихія- обрії шовкові
І сонця дихання. І хмар сумних сльоза.
О небо гоже,я з твоєї крові.
В очах моїх прозора бірюза.
Розправлю крила й полечу стрілою
У шерхіт вітру, синю плюскотінь.
І хто натхненний – хай летить зі мною,
У цю ясну і таємничу ввисочинь.
Я неземна. Та як же мені бути?
Земне тяжіння крила обтина,
Полюють на незвичну птаху люди.
І тому біла ластівка сумна.
А чорні ластівки дзьобають люто,
Бо я одна і небеса одні,
Бо сурми Божі їм з небес не чути,
Так як дається чути їх мені.
А на землі сумні бунтують зливи,
А в небесах така ясна краса.
Я біла ластівка Донбасу. Я щаслива,
Що Бог дав крила підкоряти небеса.
Вкраїнській мові
А мова рідна — не лише слова.
Не просто літери холодні і байдужі.
Це код народу,що під серцем дозріва.
Дух нації і поступ його дужий.
Це хвилі мого рідного Дніпра,
Озера у моєму Кремінному.
Це поетичні водоспади з-під пера.
Волошки в житі, в морі трав’яному.
Вона звучить органно у мені
І розганяє хмари України.
Вона правічна – не горить в огні,
Вона у старці сивім і дитині.
Це ліки в час розлуки вдалині,
Ковток води у вражому полоні.
Вона — козак вкраїнський на коні,
Боєць патріотичний в обороні.
Це сивий, невмирущий соловей,
Що в небо занотовує спів ранній.
Вона — це дзвін церков і плач ночей
І перший поцілунок у коханні.
Коли мовчиш — то моляться слова.
Мала дитина слуха колискову.
І прапор синьо-жовтий обвива
Мою єдину українську мову.
ПОЕЗІЯ – ЦЕ КВІТКА СОНЦЯ
Поетам, співакам, музикантам,
художникам, які загинули у війні
на Донбасі присвячується.
Він був поетом. Та прийшла війна,
якій ні краю, ні кінця не видно.
Над ним навісла брила кам’яна:
-Кому твоя поезія потрібна?
Пішов поет. До рук взяв автомат,
узувся в чоботи важкі військові –
Переконався,що сумує наш солдат
по мирному віршованому слові.
Сідає подумки пташині на крило,
ступає в рідну з образами хату…
І він читав військовим про село:
-Поезія — це квітка сонця,брате.
В хвилини перекурів, між боїв,
там,на межі нервових зривів,
не шкодував цілющих, мирних слів
у віршах мелодійних і вразливих.
Він у шевронах з позивним «Поет»
пройшов крізь пекло, «казани» із крові,
але душа продовжувала лет —
Душа поета прагнула любові
і чистоти,що відчуває птах,
який зачерпує хмаринки тінь зелену.
Медових квітів у рясних джмелях
І перемоги- відчуття шалене.
Він розігнувся,наче те зело,
яке із темряви прорвало шати.
Війни в його майстерні не було.
…Поезію нову почав читати.
Завмерли всі гармати від краси,
поопускали дула автомати:
-Я вірю, нас казкові ждуть часи —
Поезія –це квітка сонця, брате.
Упав поет у свій натхненний час.
Там нині маками цвітуть поля Донбасу.
Він був простим поетом серед нас
І генієм Любові поза часом.
Та жінка,котрій вже за шістдесят
А жінці,котрій вже за шістдесят,
Уже не сняться сни,коханні повні.
Не обцілує красень-місяць вповні,
Серпневий не засліпить зіркопад.
Ту жінку,котрій вже за шістдесят.
Ту жінку,тільки знову не мене.
Моя душа- нев’януча оаза,
Вона й тебе пізнала не одразу
І засвітилась неземним вогнем.
Та жінка,що до ранку не засне.
Всі кажуть,що вона немолода,
Що сивина від сонця не розтане,
Ну а вона знов від кохання п’яна,
Немов з небес тече п’янка вода.
Всі кажуть,що вона немолода.
Цій жінці,котрій вже за шістдесят,
Так само хочеться обнятись і обняти
І на плечі блаженно задрімати,
З коханим увійти у райський сад.
Цій жінці,котрій вже за шістдесят.
Чого ви кажете усі: «Вона була…»
Вона у русі, у цікавій справі.
На окуляри в золотій оправі
Присіла,зваблена тим відблиском, бджола.
То вам здається що «вона була».
Людина сонячна і та, яка «чадить»,
По різних обертаються орбітах,
На мапі нерозгаданого світу,
Життя,мов спалах. Тільки різна й мить.
В людини сонця й тої, що «чадить».
А жінка та,якій за шістдесят,
І ця — в руці із яблуком пізнання.
По різні боки місяця й кохання,
Неначе в різні пори виноград.
Жінкам отим, яким за шістдесят.
Прийди до мене,вересню,
Туманами прийди,
Я кониками білими
ввійду в твої сліди,
Я кониками сірими
Дороги столочу,
Натомленими крилами
У вирій відлечу.
Прийди до мене ввечорі,
Та й листям опади.
Розніженій,задивленій,
Подай з відра вводи.
Натішеться, затишеться
задавнений мій щем,
Розсіється, розвіється
Непроханим дощем.
Ковила — не ковила,
То твоє волосся сиве.
А в очах,таких щасливих
Світла осінь розцвіла.
Світла осінь-медунице
Найостанньої любові,
Щасно так в твоїй світлиці
Цілувать вуста святкові.
Ніжна осінь. Жовте листя
Шепотить мені невпинно:
«Заручу вінком барвистим
Білопінну черемшину».
Журюся я, журавлику,
Над Сіверським Дінцем.
Ніч підповзає равликом,
Темнішає лицем.
Кирпатіє по зірочці
Спалахує вогнем.
Розгойдує колисочку
Над Сіверським Дінцем.
Розгойдує колисочку-
Тонкий молодичок.
А в ній маленьку дівчинку,
З бабусиних казок.
Вода горить загравами.
Пульсує в береги,
Чаклує літо травами
До млосної жаги.
І вже сама журавкою
Кружляю над Дінцем.
Блукаю в травах мавкою,
Світлішаю лицем.
