Катерина Бутовченко народилася 1987 року в Луганську в родині офіцера внутрішніх військ та вчительки. Вірші пише з підліткового віку. З 12 років мешкає в Києві. Має журналістську та юридичну освіту. Працює в нелітературному виданні.
Філологам
Митці не справляють мита.
Художник не бачить худа.
Тож буде мені «Маргарита» —
Коктейль, а не піца буде.
Угорки оті апетитні,
Чи сливи вони, чи дівчата,
Весною народжені, в квітні.
Загублений сенс як лещата.
Де Віта вітає Таю,
А Віра не вірить Риті,
Я хочу втекти в Паттаю
І матом долівку вкрити.
Шефові
Він дивиться з-під лоба, та без злості.
Не знало тіло досі тої млості.
«Забув про зустріч», — визнає відверто.
Безпосередність, від якої годі вмерти.
Хто народив вас, і чого ви всі такі –
Господарі життя?! Чоловіки…
***
Якщо не подужав і пари дюжин годин,
Не можеш зватися чоловіком. Даруй.
Тим не менш, я кажу тобі: «Менш із тим…»
Шлях довів нас до гміни Криниця-Здруй .
Наполеонівські війни залишимо при собі —
Їх купальня тутешня знавала в оригіналі —
Я ж бо хочу бути незрівнянною. Далебі.
Тож бувай, побачимося у фіналі.
Ти про лемків, схоже, якщо і чув,
Все це в тебе випарувалося з голови.
Думаєш, що українку собі здобув.
Бачили такого батяра? Ну ти диви!
Як загомоніли б мої степи,
Якби сонце стало над териконами,
Я би розвалила твої шарпи,
Вставши на коліна перед іконами.
Місту любові
Львове мій!
Радіти тобі, як цукерці —
Мала дитина.
Плутати, сміятись, страшитися:
Буде глина.
Не мати змоги
Припасти до твоїх скронь,
В які, наче в дзвони,
Трамвайні сонми
Б’ються, мов хвилі.
Які ж вони милі —
Шпарини твоїх долонь.
Братам
У цій країні запанують браття —
Про сестер в Чубинського ні слова.
Як же буть, коли не вийшла статтю?
Наче сіра — осторонь — чи вдова.
Як той морок, що блука по гаю —
Щось нечемне: нехристь чи нікчема.
Я ж за тих братів відповідаю —
З панщини, заслання чи гарема.
Я збираю до Січі обози,
Вишиваю оберегом комір.
Я вночі ковтаю злії сльози,
Щоб на ранок дати стягам колір —
Золотавий, як той коровай,
Що його пектиму я до столу,
Та блакитний, наче небокрай,
Що думки мої веде по колу.
Що ж, нехай би панували браття,
Бо в сестер є справи важливіші —
Берегти в серцях своїх багаття,
Щоб не згасли з виду найпалкіші.
Дівчинці з ОБСЄ
Пара дюжин годин тобі схожа на чайну пару.
У безмежжі небес бачиш щось порцелянове. Хмари?
Слів бракує, на жаль, описати той людяний щем,
Що змішав тебе з болем чужим і далеким дощем.
Ти зійдеш з літака у відлуння гучних революцій,
Наведеш камуфляж, щоб не стати об’єктом полюцій
І розтанеш у вирі подій, ледь тримаючись зграї,
Бо самотність вовків, хоч і трохи, одначе, лякає.
