Поезії Марини Провоторової

0
221

Марина Провоторова — учасниця концерту «Душа Луганщини свівоча», що відбудеться 8 лютого о 15:00 в Будинку письменників НСПУ.

Перші літературні спроби сягають дитинства, за часи відвідування легендарної поетичної студії «Джерельце», заснованої славетним земляком, поетом Йосипом Курлатом. Зі шкільних років друкувалась у місцевій пресі, зокрема – у щорічних збірочках «Джерельце», у газетах «Сєвєродонецькі вісті» та «Сєвєродонецький хімік».

Вірші увійшли до складу збірки «Муза в рабочей спецовке», літературного альманаху до 90-річчя від дня народження Йосипа Курлата, літературної збірки Луганського обласного Центру народної творчості.

Є авторкою двох поетичних збірок «На страницах прошлого» та «Слово МИР и слово МАМА», перша з яких репрезентує переважно поезії для дорослого читача, друга містить вірші для дітей.

Моє місто

Люблю тебе, маленьке тихе місто!
Бурштин в фонтані миють ліхтарі,
В два поверхи будинки, мов намисто,
Вдягли красуні – вулиці старі.
Бува й таке, що раптом попрощаюсь –
В барвистий Київ їду, файний Львів,
Та повертаюсь, знову повертаюсь
В зелене місто посеред пісків.
До тебе поспішаю, обмаль часу
Те дивне відчуття вернути знов –
Спогадки присмак почувати ласий
На вулиці, що звалася «Любов».
Роки будують величезні скелі,
Немає вороття в безхмарні дні,
Де колискові слухала веселі,
Лише тепер збагнула, що сумні…
Синам та доні подарую пісню,
Нехай лунає вдячливий той спів
Про затишне та невеличке місто,
Про площу, де годуємо птахів,
Про жовте листя в сонячних провулках
Та про красу каштанових бруньок,
Про вікна у морозних візерунках,
Про вбраний в квіти запашні деньок.
Люблю тебе, моє гарненьке місто!
Хоча є пречудові, чималі…
Та саме те, де бавилось дитинство,
Для кожного найкраще на Землі!

Любій доні

Ранішні промінчики блиснули в віконце,
Та своє у мене – солоденьке сонце!
Спить моя велика крихітна надія –
Щічки оксамитові та пухнасті вії.
По подушці довгі коси розкидала,
Приберу тихенько прядку золотаву.
Вже по небокраю сонце покотилось,
А моє – всміхається, мабуть, щось наснилось…
Час вже прокидатись, та шкода збудити,
Ніжну колискову буду шепотіти…
Хай поспить ще трохи, в добрі сни пірнає,
Бо дитинство надто швидко проминає.
Виросте велика, буде не до сну
Буде вже пірнати у свою весну.
Задурманить голову яблуневий цвіт,
Зійдеться на Ньому весь великий світ.
Хай тримає лагідно Він мою надію,
Щоб сльози не знали ті пухнасті вії.
Щоб слова лунали за мої не гірші,
Хай як я кохає, а як зможе – більше…

Мій синку!

Ходити навчилось хлоп’ятко,
Підкорює першу стежинку…
«Маленьке моє пташенятко,
Дивись, обережніше, синку!»
А ось вже крокує до школи,
Гортає наступну сторінку.
І начебто час йде поволі…
Дивись, обережніше, синку!»
Здається, що звичку вже маю:
Коли проводжаю дитинку,
Ті ж самі слова промовляю:
«Дивись, обережніше, синку!»
Аж раптом у відповідь чую:
«Ну, що ти? Я виріс вже, мамо!
І вже самостійно крокую…» –
Дитинства зачинена брама…
Дивлюся, він дійсно дорослий,
І впевнено йде власним шляхом,
Красуня із ним – довгі коси…
Хтось бачив маленького птаха?!.
Пробач! Але вже мимоволі
Злітають слова мої стрімко.
Візьми оберіг із любові:
«Дивись, обережніше, синку!»


Я намагаюсь жити по-новому,
Прийняти те, чого не розумію…
Та подумки вертаюсь знову й знову
В країну ту, де мирний вітер віє.
Багато тих, хто кинув все… Мерщій!..
І хтось назавжди лишив спокій вдома,
Минулого частинку і душі
Та радісні світлини у альбомах…
Та все минає, пройде навіть це:
Всі пам’ятають перстень Соломона.
Земля заквітне, вдобрена свинцем.
Позеленіє, де була червона.
Звичайна школа. Вчитель посивілий
Почне урок, та й стихне гомін в класі…
– Повторимо. Назви мені, Даниле,
Роки війни на нашому Донбасі.
– У чотирнадцятому році почалась…
Весною почалась війна, у квітні.
– А закінчилася?
Хлопчина раптом згас,
Бо не довчив історію новітню.
Ну, не довчив, не гріх… Війна пройшла!
І все до ладу: дім є, татко й мати…
…Майбутнє наше десь іще кружля…
Хлопчино милий, вчи кінцеву дату!


Осінь руда у жебрацькім вбранні
Злизує, злизує, злизує дні…
Зорі ковтає, що впали у полі,
Цмулить травицю зелену поволі.
Спрагу втамовує несамовито:
Злизує серпень, злизує й літо.
Всмоктує сосон яскраву іржу,
Впевнено креслить правдиву межу:
Чітке і виразне карбоване коло.
Те, що у ньому, не прийде ніколи…
Строчить дощами: «Цінуй та встигай!»
Мотлох скидає… та й гола у гай…

Останній вальс

Здається, все на світі увібрав
Танок отой під вальс меланхолічний:
Захопленість, жадання, пристрасть, відчай…
Ніхто з них так раніш не танцював!
Приреченість застигла на обличчі…
Фінал: останні па, останній крок…
І все. Не підвелись. Назавжди впали…
Глядач не зойкнув та не крикнув «браво»…
Останній простосердний свій танок
Пожовкле листя вже відвальсувало…

Як білий сніг

Той перший сніг за все біліший…
Такого потім не було,
Хоч цьогоріч ще й як мело!
А вже не той сніг, що раніше…
Той перший сніг був найтрудніший…
На нім всі ребуси життя
Від сподівань до каяття…
Сліди – відбитки наших рішень.
Той перший сніг був наймудріший:
Він мав відтінок самоти…
В тім грудні завжди я і ти
Як білий сніг… Без перебільшень!


Відлуння чар вчорашнього дзвінка
Порожньою кімнатою кружляє.
А заметіль груднева гомінка
Геть в унісон думкам моїм співає.
Як вогники святкові мерехтять
Думки: то спалахнуть, то згаснуть знову…
Здавалось би, минули почуття,
Аж раптом зустріч дивно випадкова!..
Поснути не дає отой дзвінок,
Невипадковість випадкова ця,
Думки рішучі, нерішучий крок…
Та грудень, добігаючий кінця…

З присмаком кави

Каву зварю тобі. Саме, як любиш:
З присмаком спогадів наших, на двох…
Зорі побачать та втомлений Бог,
Що додаю я у кавову суміш…
Ти не соромся, питай, що захочеш.
Все розповім, навіть більше, авжеж!
Спомини-сповіді – щиро, без меж…
Чом же ти ложку у каві полощеш?..
Все, що боліло нам, все, що цікаво,
Ранок вгортає в дешевий папір…
«Досить вже! – рявкає час, дикий звір. –
Цмулити спогади з присмаком кави».

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я