Поезії учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Романи Муран
Карта пам’яті — Собор Святого Петра.
Блукай, срібнокоса Люсі, зіставляй імена і дати.
Амвон — перший крок, рокайль — час назад,
Білі пілястри — дотики холоду й запах м’яти.
Не варто битися об заклад на слова.
Все одно прийде розплата. Навіть за змовчані.
Якщо ти мовчиш, значить, тебе нема.
Є тільки м’ята, пекуча м’ята,
Якою пахне твоє волосся.
Дивись на колони. Іди вперед.
Є тільки сором. Крихкі вітражі і зітлілі фрески.
Не говори про мовчання. Мовчання — слід,
Котрий тобі доведеться нести.
В соборі немає моря.
Не перелюбити вбрід,
Не пережурити морок.
Мовчання – холодна тінь,
Листки аканта на цім балконі.
Срібний голос між херувимів й високих стін.
Люсі, мила Люсі, не покидай собору.
***
Мурахи по шкірі ходять строєм під барабанний бій.
Православні хрести дірявлять сонця́ рівно о полудні.
Холодно під землею, холодно над землею, холодно на землі,
Проклятим поетам так холодно в пеклі…
Умиваєш обличчя благодатним вогнем,
Любиш те, чого не існує.
А не існує насправді — тебе.
І спокою в імені всує.
Справедливість атрофована великим бабах.
А вірність як принцип — давно атавізм,
бо холод — це мурахи на шиї і кров на губах.
За/духа тіла — формальність у світі віз.
Перед одиницями — тільки нулі,
Після нулів — прочерки.
Насправді натовпи у тобі,
а ти у натовпі — одинокий.
***
Сьогодні вона врятувала старий Нью-Йорк
По-жіночому хитро, забалакавши вітер,
Ураган залишився вдома, і зойк
Тисячі поверхів застиг в ірреальному літі.
Вона із вітром у голові.
Всередині неї мешкає вітер,
Що застудився, а, може, програв парі,
Наплював на повітряні кулі,
літаючих зміїв, пилок і квіти.
А на морі без нього – штиль,
Ось Садко на пурпуровім вітрильнім судні
Скубає гуслі, стереже такелаж і кіль,
Зухвало баючи те, що говорить
Хмільний Нептун поки Еол відсутній.
«До речі, про цього новгородського купця, –
Раптом каже до неї вдоволений вітер, –
Як же яскраво на небі палали сонця
За правду, коли той ішов до підводного світу.
А я казав тобі про кінокар’єру Монро?
А про цього старого, із ґулею, про Ньютона?
Бідолаха? Хай дякує, що падало не відро,
Хоча, мабуть, тоді Ісааку було би не до закону».
Він розказував їй про перекотиполе і клен,
Пустельну бруківку, запах Ямайки й Онтаріо,
Він доторкався до сонця, котре бачив Верлен,
І рахував, скільки куль його уже продірявило.
Казав, що зорі на небі – як ялинкові прикраси.
Ти розхитуєш їх, добиваючись мерехтіння,
А вони, не втримуючись, падають на тераси,
Розбиваються, тонуть в річках, морях й сновидіннях.
Одного разу зоря упала й в твоє волосся.
Сьогодні я заблукав між її осколків.
Виходь заміж за мене, і восени босі,
Ми будем блукати, шукаючи теплих сховків.
Ще говорив про підступність літа,
Як йому набридло розносити ангельську пошту,
Казав, що наш прапор має пахнути житом,
Що дітей треба кохати, а квіти – вирощувати,
Казав, що весну любить за цвіт, а ранок – за каву,
Що Ікар ще живе, а Еол не покинув ліри,
Що це він рухає тектонічними плитами в лаві.
Вона, звичайно, не дуже-то йняла віри,
Але уважно слухала і навіть думала записати.
Та, як кожен порядний вітер, він вилетів у вікно.
Знала б, що таке діло – поставила б ґрати,
А так лишилась ошукана, ніби в старому кіно.
God’s game
Блукай,
як Лука.
Шукай в лабіринті яблука.
Артефакт – то лиш факт візії.
Візьми пістолет.
Вір,
Куль лет
Уб’є Звіра.
Купуй крам.
Як дійдеш до брам,
Петро порахує яблука.
Game Over
