Проза учасниці регіональної наради молодих авторів Юлії Семенової з міста Рівне
Молодість
— Він змусив її повзати на карачках, немов якусь суку. Із тим свідоцтвом у зубах. Така була любов, — Нестор залляв кавову бурду кип’ятком і поставив на побитий тріщинами стіл. Це немовби якесь нове життя починалось. Наталя Петрівна бачила світ кольору заїждженого пегаса.
— Немовлята теж повзають. З цього могла вийти гарна метафора.
— Але нічого гарного з цього не вийшло.
До опівдня сперечалися, чи варто запрошувати на вечір мертвих митців. «Ми вже самі однієї ногою там», — торочила Наталя Петрівна, силуючись під столом натягнути туфлю на набряклу стопу. Нестор неквапливо піднявся, відчинив вікно, жінка невдоволено зсутулилась. «Кляті протяги», — тихо сказала, — «А що там молодьож?»
— Вони збираються по вівторках. Мають непогану програму.
— Талановиті сучі діти. Мені би трохи того здоров’я. Чому на наші збори не ходять?
— Протяги, Наташо, — дражнився, — А Рязанського мусимо згадати. Я сам прочитаю його вірші.
— Мертвих то мертвих, — погодилась керуюча, – Вдягну сукенку.
У суботу зал був порожнім. Жодний стілець не зарипів. Ані сміху неграмотних студенток з районів, ані випадково заблукалого глядача. Зате на сцені не проштовхнутися. Щось повторювали, налаштовували, метушилися – пилюку ганяли. Наталя Петрівна стояла посередині у темно-синій сукні, сумна. «Який сором, — думала, — наприкінці життя порожні зали». Молодь і собі розслабилась – «то нічого, потренуємось», — казали. Щось читали, красиві, упевнені у собі. Слова то відлунням звучали, то шуміли хриплим морським прибоєм. Читання супроводжувала музика, керуюча такої і не чула.
Останнім вийшов Нестор, у молодецькій футболці, вуса підстриг. Неначе і не виповнилось семидесяти відучора. Усі спустилися в зал, принишкли. Це був його зал, його аудиторія, його спогад.
— Свого не читатиму сьогодні, — повідомив, — Одна моя подруга часто запитує мене, чому усі так любили Рязанського. Я розкажу вам історію, що трапилась у спілці, коли я був іще молодий – років п’ятнадцять тому, — засміявся, ніхто не підхопив. – Ви тоді лише починали свій творчий шлях, а дехто з вас і гадки не мав, що писатиме, еге ж?
Зал і далі мовчав, немовби хвойний ліс у серпневу спеку. Вони все розуміють, все тонко відчувають, живуть тим. Що їм моя історія? Не сміятимуться, не плакатимуть, не підуть геть – щирі і ввічливі, їм би збирати такі зали, які спроможний був Рязанський за одним лише телефонним дзвінком. Без жодного тиску. Подумав, і почав.
Рязанський був писакою дисциплінованим, колишній військовий, харизматичний та суворий. Смішний був, не пропускав жодного заходу, не запізнювався і не пив, не згадував про колишню жінку, не робив помилок у віршах, не видавав книг за власний кошт, не піарився на вічному, писав про сердечне. Вдягався ошатно, дотримувався режиму, був інтелектуалом, закохався. Але це на поверхні, а що там душа?
У цій сухій постаті, вольовому обличчі, причаїлись ознаки неспокійної душі, стражденної, бо мав досвіду життєвого не на словах. Закохався в Оксану, щойно прийшла до спілки уперше, і єдиному розповів другові Світайло. Уклали парі, що за місяць житиме у нього, а Світайло все сміявся: «Нащо їй твої квадратні метри? Вона місцева, є де жити, є що їсти…Їй-богу, папік знайшовся». Рязанський посміхався і щось записував собі до нотатника, мав ще планів на півжиття, але то напускне. Коли починають помирати перші друзі, перестаєш вірити у дива. Оксана тим часом була веселою з усіма, лагідною з Рязанським і якоюсь особливо ліричною із Костиком Світайло. Ми усі сміялися з них – два дідугани затіяли боротьбу за юнку. Оксана розлучилась з чоловіком, писала гарні книжки, після всієї історії дременула туди, де нам тепер не-брати. Але ж це її діло, тим паче була російськомовною до кінчиків пальців, такою ж пафосною і жертовною.
І коли бачили їх трьох на зупинці, Світайло тремтячими руками діставав сигарету, а Оксана метушливо копирсалась у сумці, підкурювала йому, він, здавалося, вже наснаги дихати не мав, а смалив, жартував і писав, як чорт. Така молодість у них була, така юність.
І закипіла робота – і наради щотижня, вино, цукерки, і: хто Оксану привів і хто проведе. Світайло кашляв і палав, оповідав безліч анекдотичних днів, одна лиш Оксана думала, що власних. Вона реготала, аж за живіт хапалася, курила з ним на балконі приміщення Спілки, обожнювала його.
Рязанський був справжнім чоловіком, він ним завжди був і помер теж ним, бо попри сивину і очей втому, ані разу не почув у свій бік «діду», був поважним і пристрасним, жінки мліли.
Оксані з ним було і сумно, і гарно. Вона все більше відкривала у собі, все більшого хотіла, загадки відгадувала, гралася без остраху, бо не вірила, що міг гратися нею. Старий же, бо. «У вас, певне, тече королівська кров» — жартувала серйозно, коли ввічливо подавав їй руку на сходах чи по-батьківськи обіймав за плечі. Пояснювала, хоч з ним і можна було говорити незакінченими реченнями – не чіплявся і не дорікав. «Бо на відстані простягнутої долоні віє силою. Це немовби міць рідної землі. Ви, певне, мали багато влади?» Рязанський ствердно відповідав. «Ви і зараз маєте таку владу, не дай боже в лихі руки». Вона виглядала смішною, потривоженою, і Рязанський брав її долоні у свої і посміхався: «Тоді поділюся з вами». Оксана мала за правду, щось від нього таки у ту мить переймала, а позаду стояв Світайло, зиркав очима. Хтось метушився між книжок і склянок. Кава, цукерки, вино, теплі серпневі вечори, холодні літературні вечори. Долоні на її плечах із жаром прожитих літ. Усе із жаром – дискусії і тихі згоди.
На презентації своєї збірки Оксана отримала два букети – троянди білі від Світайла і з червоними вийшов на сцену Рязанський. Вона зупинила їх обох, дала мовити слово. Плекали її не тільки квітами, а і голосами. Публіка підхопила оплесками: Оксана виглядала вишукано. Нічого зайвого, нічого особливого.
Писаки були чисті у своїх домислах і побутових гуморесках. На зборах все було як завжди, все нормально і анітрохи не смішно. Так, пані Оксана – молода письменниця, так, два друга, котрим давно за п’ятдесят. Вино, кава, цукерки, літні прогулянки і вечори… Такі розмови, як до них дорости? – думала Оксана. Рязанський усе на світі знав, усе читав і усіх відчував. Куди їй до нього, до них усіх. Амбіцій не мала, бо щойно вирвалась з шлюбу. Без амбіцій навіть у затхлій спілці було затишно.
Не обійшлося без заздрощів і ревнивих закулісних розмов. Бо жінок було багато, а Оксана така була одна. Оксана одна, а історія не єдина.
Жінка прийшла до Рязанського в дощ, немов побита собака. Якби він роздягнув її у той вечір, роздивився пальцями чи очима – то знав би, що дійсно побита. Бо ж думав, що у неї рани від слів. Життя знав, а жіночого лиха не бачив.
«Ключа мав, — схлипувала Оксана, — прийшов, п’яний, злий, усе таке. Можна лишуся?»
Рязанський варив какао, загорнув жінку у свій халат до п’ят. Говорили до ночі, їй здалося чомусь, що завтра новий рік. Так затишно було і любо, як ніколи ні з ким не бувало. Він готував цей простір для неї, бо точно знав, що колись вона прийде.
Додому не відпускав, сказав, що буде хвилюватися. Оксана мала відпустку в інституті на час канікул, тож пізнавали місто удвох, неначе терапія була, лікування, нічого зайвого.
Прийшли удвох на зібрання до спілки. Чиїсь іменини були: вино, бутерброди, цукерки. Закінчували посиденьки у Рязанського і Оксани, бо так усі чомусь запримітили, що у великого дому з’явилась маленька хазяйка. Світайло хотів віддати гроші, але ж Рязанський не взяв, мало не викинув того з дому, мало не відлупцював – відтягали усім колективом. Сміялись і ніяковіли, Оксана на кухні різала торт – усе пропустила.
Вона його справді кохала – дуріла від нього, ним дихала і слова його ковтала, як повітря. З несамовитої поваги зросло її почуття і віднайшло усе глибинне, усе жіноче. Словом, так буває раз на сто літ.
У той вечір вони були щасливі і я їх такими і запам’ятав. Але було й інше, і я довго страждав, забуваючи про це і приховуючи. Поет, що соромиться потворного, ніколи не змалює прекрасного.
Рязанський і собі дурів, у найгіршому сенсі. Втрачав розум і волю, і дедалі менше ставав схожим на героя її днів – так собі думав. Але жіночі почуття – загадка, витівка природи. Вона догоджала йому і зваблювала, принижувалась і ув’язнювалась. Згодом вони перестали приходити на збори, не виступали і не писали. Кажуть, на море поїхали, а хтось казав, що ніколи не були. Іще хтось казав, що писали один для одного і спалювали, а хтось сказав, ніби вона усе зберегла і вивезла до Москви. Усе, що не було правдою, було лише на неї схожим, але ревнощі Рязанського були реальними і неминучими. Він вважав, що вона йому не судилася, що вкрав у долі чуже і певне що отримає ніж у спину. Ревнував її до усього світу і ніколи про це не казав, але жінка і так знала. Догоджала тим, що доводила свою любов. Нічого не просила і усю себе віддавала, але так відчайдушно, ніби ненадовго.
Потім вляглось усе наче, а згодом Рязанський зліг. Зламав ногу і плакав, як дитя, і виганяв Оксану все частіше з дому, а вона віддалялась, щоби наодинці із собою старий, плаксивий писака здобував свою силу. Сама ходила до спілки, і чесно приносила новини, і він вдячно слухав, а одного разу зізнався їй, що хоче їм усім смерті. Що йому ненависні усі її новини і побачення.
І тоді Оксана, неначе Шахеризада, призвичаїлася розповідати йому казки.
Про Микиту Величка, що писав дедалі гірше і від люті та безсилля вигнав з дому жінку і невістку. Про Антона Івановича, який спивався, а лікарі підозрювали діабет. Старі поетки ставали дурні й доступні, поважні чоловіки перетворювались на старих невдах, місцеві видання соромилися когось видавати – такий рідний Рязанському світ перетворювався на потворний гуртожиток, сповнений пліток, недосконалостей і розчарувань.
Цей світ був найкращим із Оксанових творінь. Бо її головний читач, її коханий і рідна душа, черпав з її оповідань життєву силу для тривожних днів. Гостей Оксана додому не пускала.
Прийшла одного дня, сіла поряд, поцілувала чоловікові руку. «Світайло помер. Серцевий напад» — сказала просто.
Рязанський заплакав. Уранці розбив попільничку, коханку, істеричну, утомлену, звинувачував. «Не вірю тобі, весь час обманювала. У них там у всіх – життя… Не те, що я». Ходила по квартирі гола, збирала скло. Того ж дня принесла звідкись свідоцтво про смерть.
Рязанський вперше у житті напився. Про щось просив і вимагав… «А станцюй для мене… стриптиз». Оксана із полегшенням зітхала, йшла ставити пластинку.
«Ні, не це. Давай інше!» — задумався. «Зачекай, я танцюватиму з тобою» — мовив Рязанський і насилу піднявся на дивані. Обіперся на її кістляві смагляві плечі, спромігся на рівновагу на здоровій нозі. Інша, хвора, волочилась за ним, як голка пластинкою на зіпсованому грамофоні. Не музика – скрегіт один. Поламані полиці, телефон, душ у ванній. Тіло поламане, що найгірше – сам десь надломився. Щойно це усвідомив – впав на підлогу, потягнувши за собою Оксану, нечутно заплакав. Оксана підхопила запальним сміхом. І собі зареготав. «Оксано, любко, я на мить відчув себе таким невдахою, але ж мої друзі усі – страшні, дурні чи мертві, а я тобі не вірив… Ми ще з тобою заживемо, от побачиш!».
Навіщував собі два десятки років життя, вирішили побратися – без гостей, урочистостей, подорожей. Гості самі з’явилися: два сини і невістки – чуже, дарма що кровне. Оксана почувалася незручно, водночас усвідомивши, що казка перетворилась на фарс. Вона була готова до чоловікових хвороб, руйнацій та ізоляції, до його слабостей та впертості, до пристрасті та деінде повної нездатності, але до родичів у їх оселі готовою не була. Прямісінько із кухні, де почалася її здача територій, утекла до колишньої оселі, нерозділеної опісля попереднього шлюбу. «На кілька днів, любий, — обіцяла Рязанському, – Там все одно нікого немає. Він поїхав на усе літо до Криму».
Рязанський мав би нічого не боятися – реєстрація шлюбу призначена була на четвер, за кілька днів. А після того спровадив би рідню, що огидливо метушилась кімнатами, не соромилася влаштовувати сварки у причиненій ванній, насичувала дім кухонними запахами. Рязанський закривав очі і уявляв, ніби медова, лагідна рука коханої торкається його неголеної щоки.
У четвер поголився, одягнув підготовлений заздалегідь костюм, перевірив замовлені відучора квіти. Усі розбіглися зранку, обіцяли одразу до загсу. Мав іще часу, тож взявся читати Оксанину книжку. Ніколи не гортав її так, оберігав від самого себе, ніби святиню. Недоторканою була, оманливою, чужою, але ж сьогодні мала стати його дружиною – Оксана, і все, що було творінням її душі. Сміявся, такою безпосередньою була, та легкою, серце закалатало.
Роздивлявся себе у дзеркалі, поглянув на годинник, ухопив квіти і второпав, що зачинений. Зачинений у власній квартирі, волею чийогось невдалого жарту. Метушився, ніби пожежа сталась – кричав з вікна восьмого поверху, стукав у стіни та двері, сіпав неробочий телефон, шукав у сховку запасні ключі – усе дарма.
За кілька годин невістка відчинила. Щось заторохтіла про випадковість і як їм усім шкода. Того ж вечора всіх вигнав, відрікся, зненавидів. Синів зненавидів, а пляшку злюбив, як останню рішучість, плекаючи свій відчай та всесильність.
Уночі прийшла Оксана, у білій сукні, бліда, ніби привиділась йому у темряві. На столі коньяк, і її книжка – немов дешевий натюрморт. Сидів у кріслі, спиною до неї, незчувся, як зайшла. Його кремезна постать у місячному світлі лякала її, бо не була більше прихистком, а лише точкою відліку болю. Нового, старого, забутого болю.
— Злякався, значить? – запитала, поклавши долоні йому на плечі. Рязанський вкрив їх своїми руками. Такий спокійний був, що, ладна була заклястися, знущався.
— Злякався.
— А я зі Світайлом зустрілась, — випалила Оксана, — Втішав мене.
— З мертвим?
— Живіший за тебе, — холодно відповіла Оксана, — сам знаєш. Прийшов із квітами до рагсу, я ревіла, а він влаштував там цирк. Сказав реєстратору, що жених – це він. А ти так, помилка в заяві.
— Помилка, кажеш, — весело повторював Рязанський, ніби зрозумівши її жорстокий жарт. Крутив в руках злощасні ключі, що їх заховала невістка-тортілла чи ще хтось із бісової родини.
— Певне що так, я усвідомила це, доки не жила із тобою. Він був у мене вдома, в один із цих вечорів. Віриш?
— Вірю. Читав твою книжку – паскудна штука. Ти можеш краще. Піди візьми собі стакан, будемо читати, що ж іще нам робити, еге ж? – мовив, не обертаючись.
Оксана слухняно шугонула на кухню. «Це не кінець, він просто злякався» — думала собі. Обличчя Оксани осяяла посмішка, застигла у кутику рота, коли глухий звук удару сягнув її слуху.
Прочинене вікно і коротенька записка: «Хіба ж я міг тебе боятися». У квартирі іще три дні нікого, окрім привидів, не було. Оксана, як птаха, билася об двері, зранила руки і коліна…
У залі почувся шурхіт і обурені запитання. Молодь поводила себе так, ніби почула казку, де усе могло бути інакше і кожен знав, на якому вдиху і видиху герої могли піти іншою стежкою. Але усе трапляється саме так, як підказують комбінації обставин, і, якби трапилось інакше – це були б інші люди, інше життя.
«А за що я любив Рязанського? – продовжив Нестор, — За те, що він був генієм, і незбагненно гарно писав».