Ігор Померанцев до 100-ліття Пауля Целана: Павло Львович

0
459

…Німецько-румунсько-їдuш триглосія Пауля Целана чернівецької доби, його соціальна інтеграція в багатомовному суспільстві Буковини з перманентними змінами офіційних мовних статусів, а також французька пора позначили творчий доробок Целана ще й видатними літературними перекладами. У 1988 році Німецький літературний фонд заснував премію імені Пауля Целана за найвищі перекладацькі досягнення. Про це пише dw.

Відгомін буковинського мультикультуралізму і долі Целана в радянських Чернівцях, щоденної оптимістичної драми життя української Буковини і назавжди втраченої культурної субстанції зустрінемо й у рефлексії Ігоря Померанцева — колись чернівецького студента, а нині знаного поета й громадянина світу…

Ігор Померанцев: Павло Львович* (фрагменти)

Так його називали у нас вдома. Мені було років п’ять, коли він уперше прийшов до нас. Я не пам’ятаю, ані який він мав тоді вигляд, ані як розмовляв, ані що говорив. Потім він зник через непорозуміння з батьком. І знову з’явився в моєму житті вже в отроцтві. На той час я знав, що батько познайомився з ним на службі. Батько працював у чернівецькій газеті «Радянська Буковина», а Павло Львович — у румунському додатку до неї Zorile Bucovinei («Зоря Буковини»). Батько з колегами писали українською передовиці, замітки й фейлетони, а Павло Львович і його румунські колеги перекладали всю цю макулатуру румунською. Обидві газети містилися в одній будівлі на вулиці Українській.

Одного разу Павло Львович зайшов до батька в кабінет, представився і сказав, що не знає, як ліпше перекласти румунською назву батькового фейлетону про рибалок-браконьєрів «Бурлаки на Пруті»: румунський читач не знайомий із картиною Рєпіна й не оцінить іронії автора. Батько не впирався і запропонував нову назву: «Уха по-прутськи». На тому й погодилися. Відтоді вони зустрічалися не лише у справах. Павло Львович приходив до нас у гості на вулицю Лермонтова зі своєю дружиною Жизель Неронівною, а мої батьки — до них на вулицю Саксаганського. Павлові Львовичу подобалося, що ми мешкаємо на Лермонтова. Він жартував: «Ось чому я переклав румунською «Героя нашого часу»!»

Зоряна й фатальна мить у батькових стосунках із Павлом Львовичем настала з приїздом до Чернівців популярного московського письменника Костянтина Сімонова, нині майже забутого у себе на батьківщині. Сімонов потішно доповнював дует двох чернівчан: він сильно гаркавив і ковтав літеру «л». Зустрілися вони у нас, оскільки Павло Львович мешкав в однокімнатній квартирі, а ми — у двокімнатній. 1946 року Павло Львович переклав румунською п’єсу Сімонова «Російське питання». Її поставили в Бухаресті, завдяки чому Жизель Неронівна могла ні в чому не відмовляти ні собі, ні чоловікові. Сімонов зовсім не задирав носа, називав батька і Павла Львовича «побратимами по перу» та обіцяв надіслати «визначному румунському перекладачеві й другові» нову п’єсу «Чужа тінь», у якій він «давав по морді» безрідним космополітам. Коли Сімонов пішов, батько сказав: «Павле, може, з тебе досить однієї агітки? Ну гаразд, змішав з гівном Америку, але «безрідні космополіти» — це вже занадто».

Павло Львович, як виявилося, не знав виразу «безрідні космополіти». Він пообіцяв не перекладати нової п’єси Сімонова, але на батька образився і зник із нашого поля зору на кілька років. Помирилися вони на зборах газети «Радянська Буковина» у 1961 році. На цих зборах журналісти-євреї та українці з усією рішучістю вимагали засудити поета Меєра Хараца, «перевертня», який публікував свої вірші у варшавській єврейській газеті «Голос народу». «Якого народу? Який голос? Чому перевертень знайшов собі покровителів за кордоном? У якій валюті йому платять?». Тоді я і взнав від батька слово «ордалії».

Батько й Павло Львович на зборах відмовчалися, але опісля привели Хараца до нас додому — ми ж мали двокімнатну квартиру! — й ось тоді я вперше в житті почув живих поетів. Харац читав своєю рідною мовою — їдишем, і я, хоча й мало що розумів, розчув у його клекоті голос єврейської ліри. Після Хараца вірші читав Павло Львович. У ті часи в Чернівцях довгі радіохвилі густо були населені румунськими голосами, особливо — зірками естради. Я досі пам’ятаю грудний голос Дойни Бадя та її Tango d’amore і Romania mea. Кожна година починалася з оголошення: «Оra exacta». Значно пізніше я зрозумів, що це означає «точний час», але в отроцтві уявляв, що це ім’я румунської поетки, і навіть збирався взяти собі загадкове для російського вуха псевдо Ора Ікзакта. Не таке воно й дурне: хороша поезія завжди показує точний час і знаходить точні слова. Я відразу зрозумів, що Павло Львович читає румунською. На відміну від Хараца, він не клекотів і не брав високих нот, а м’яко й ненав’язливо наспівував своє Tangoul Mortii («Танго смерті»). Я розрізняв лише окремі слова: negru (чорний), laptele (молоко), german (німецький).

Того вечора Павло Львович забув у нас журнал, де були надруковані його вірші. Я, звичайно, старанно його обстежив, оскільки вперше бачив іноземне видання. Називався журнал Contenporanul, рік і місяць я зрозумів без перекладу: mai, 1947, місце я теж зрозумів: București. Ім’я автора — Paul Celan — мене спантеличило, адже я знав, що прізвище Павла Львовича — Анчель. Але найбільше мене спантеличило ім’я перекладача, та й сам факт його існування. Я ж напевне знав, що Павло Львович — румунський поет і пише румунською. Навіщо ж йому перекладач із чудернацьким іменем Petre Solomon? Хіба Соломон — це не ім’я, а прізвище? Питання ще довго залишалися без відповіді, тим більше, що наступного дня Павло Львович зайшов до нас і забрав журнал.

Ігор Померанцев на резиденції у Meridian Czernowitz

Ігор Померанцев на резиденції у Meridian Czernowitz

1965 року я вступив до Чернівецького університету, в майбутньому — імені Юрія Федьковича. Я мав намір стати філологом і будував райдужні плани. Першого ж дня навчання я зустрів у коридорі нашого корпусу Павла Львовича. Він дуже постарів, але вигляд мав елегантний. На ньому був вельветовий піджак і замшеві черевики — за нашими тодішніми мірками, речі недосяжні. Я не міг відірвати від них очей, і він, наче виправдовуючись, пояснив: «Був із головою міськвиконкому в Яссах, це наше місто-побратим у Румунії. Перекладачем узяли. Ну і труснув молодістю, поштовхався на місцевому товчку. Це мій, можна сказати, закордонний дебют. Пощастило! Ага, мене прийняли до Спілки письменників, у секцію перекладачів. О ні, не вітайте. Це дрібниці». Павло Львович запросив мене заходити на кафедру, де він працює останніми роками. «Це ось там», — махнув він рукою в невизначеному напрямку. Виявилося, що це була кафедра-невидимка, де працювала жменька румунських філологів. За п’ять років навчання я так і не знайшов їхнього кабінету, мовби вони навмисне ховалися.

1970-й рік був для мене дуже важким. Від розриву серця помер мій батько, а наприкінці квітня в Пруті міліціонери виловили тіло Павла Львовича. На похороні було осіб десять-дванадцять. Я був серед тих, хто ніс труну. Труна була легка-легесенька. У могилу її опустили на мотузках. Рабин припильнував, щоб небіжчик лежав у землі належним чином: ногами на схід, головою на захід. Перед похороном рабин псалмів не читав: самогубців не відспівують.

*З російської переклав Олександр Бойченко

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я