Поетеса Любов Лисенко (творчий псевдонім Марґо Ґейко) – кандидат культурології, доцент кафедри мов Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського, перекладач і викладач німецької та англійської мов, лінгвокультуролог.
Автор двох збірок поезії та есе «AMARGO» та «Маргаритки для Майстра», член Національної спілки письменників України.
П’ЯТЬ КОЛОСКІВ
В ці саманні хати вже давно поселилася осінь,
Зафіранені очі одвикли від званих гостей,
Закуняли вони, не чекають нічого, не просять,
І, здається, горіх зупинився і більш не росте.
Тільки пам’ять, ота пересипана попелом пам’ять,
Що її не прибрати з горищ, з килимів не змести,
Голосами вітрів незаписані спогади манять
До кімнати, де протяг читає трикутні листи.
Де неторкана скриня, а в ній – перешите смертельне,
У кутах павуки виплітають свої образи,
І пательня, здається, направду – пекельна пательня,
Чи то пічка з відрази вивалює чорний язик.
Невідомо, що буде тій болем окутаній хаті.
Невідомо, що сталося з тими, хто в ній ніби жив.
Чи їх крила забрали, чи лапи згребли волохаті,
Що затим геноцид пояснили нестачею жнив.
А навколо – село, те ж село, тільки вдягнено-сите,
У дідів на обличчях – не зморшки, а цілі рови.
Чи вдалось їм простити? Чи варто про те їх просити?
Бо ж відомо, хто в полі дітей за колосся ловив.
Бо ж відомо… Та боже до Бога давно відлетіло,
І укотре – жнива, що нам діла до тих роковин?!
Тільки хата ховає у тіні облуплене тіло,
Тільки дід сів під нею, стягнувши кашкет з голови.
ГОЛОДAMOUR
Свіча горить, а вогник – синій-синій,
У ньому ніби теплиться душа,
Та не одна, а матері і сина.
У сина – вузлик з марлі й м’якуша.
Той хліб старий, не хліб уже, а глиця,
Як зморшки під очима у вдови,
На лики обернув прозорі лиця
Цей світ, що не впіймавши їх, зловив.
Тепер ніхто не просить, не голосить –
Там ситі люди, ситі навіть пси.
В стодоли зносять осінню покоси,
Тоді ж поїли псів і пояси,
Свої – своїх, натаскані чужими,
Свої – своїх до нитки, до кісток.
А потім: «виживали при режимі –
За спротив нам би смерть була чи строк».
Людьми заснули – нелюдами встали,
В страшні часи і звичаї страшні.
Так образ Божий, все ще позосталий,
Живцем вертівся в чорта на рожні.
Свіча горить. Ми згадуємо. Нині
Голодні наче з нами за столом.
Здається, перед ними ми і винні,
Хоч нас тоді й на світі не було.
Марґо Ґейко
Photo by Valentin Petkov on Unsplash
