Віктор Палинський: «Усе, що минає, триватиме вічно…» (поезорозкадровка ірраціонального простору)

0
110

Поезія

Цикл


Лише маленька крапка
І ледь помітний штрих. –
…У графіці – це латка,
На аркуші – це крик.
У просторах безмежних –
Нові материки.
І робить обережно
Митець свої штрихи…
Хіба йому спинитись,
Хіба йому прийти?..
Ще довго будуть снитись
Його материки.

Львів-2020


Цю зустріч зумовлено
Полем кармічним.
Скороминуще триватиме
Вічно.
В золота віршах
(Багрянокриком)
Ти озовешся
Словом і ликом.
Втопиться в листі
Біль падолиста.
Душе сакральна,
Древнього міста!..
Де тобі, хлопче,
Усе це пізнати!..
В барвах барвистих
Криком кричати.
Укрилася осінь
Полем кармічним.
…Усе, що минає,
Триватиме вічно


…І вулички тісні, і Львів як світ,
Наздоганяє сам себе та більше, –
Як неостуджений, нестриманий „болід”,
Що я його „засік” й опишу в вірші..,
А разом з тим, тут спокій, як магніт,
І всяк сюди повернеться, я знаю,
…І стільки часу, мо’, найліпших літ
Ще запізнає в Замковім розмаю.
Високий День і Замок Золотий.
І Дух-Кав’ярень так лоскоче ніздрі!
Ти тут живеш. Ти – різний. Ти такий, –
Що водночас і ранній, і вже пізній


…І знову це літо, як вперше
У червня зелених пасах.
Й ти, невпокорений верше,
Як завше, здіймаєш свій шлях.
Гамселять зелені бубни
Й світиться чиста роса.
І навіть стовпці зашкарублі
Напитися сонця спішать.
Вколисує снів верховіття
Теплий настояний дух.
І так – нескінченні сторіччя
Не нишкне цей лагідний рух.
Я, втаємничено надіюсь,
Знов споглядаючи на це;
Спонтанно й блаженно вірю
У Вічне Золоте Кільце.


Незнайомий голос
З телефонної слухавки
Розпитує мене про вулицю
Нічних Трамваїв,
Що на ній мешкаю
Уже багато років;
Про рудоволосу зграбну
Жіночку:
Пані Маргариту, –
Мою давню сусідку;
Про породистого сен-бернара,
Що його в мене ніколи
Не було.
Такий дивний голос…
Запалюю свічку
Теплого слова,
Аби зігрітися
Посеред світу.


Спинилась мить. Цей дворик
Темний.
(Не навмання моя печаль).
І ностальгія. І таверна.
І сходи – вичовгана
Сталь.
Чергова осені причина?..
Чи кепський випадок дощу?..
Тут все – стильóво; безпричинно.
Не квапить Час Ріку свою.


Дивний вечір і, направду,
Літо за вікном стоїть.
Ґанок дивиться Освáльду
В очі та з собою гомонить.
Літепло за розливсадом
Причаїлось і мовчить.
А Боженка на гойдáлці
Подолала цілу мить.
Знову десь майнуть століття.
Обізвуться солов’ї.
А оце старе обійстя
Все стоятиме. Чи ні?..


На тому березі, на тому:
Дерева зовсім вдалині.
Вони не бачать мою втому,
Бо зовсім не близькі мені.
Там зачаїлися почвари
Серед скелястих берегів.
Вони даремно світлом марять,
Благають марно у вітрів
Перенести їх на цей берег,
Щоб учепитись обіруч…
Та шовковисті трави стеле
Могутній золотий обруч.
Він берег цей не дасть ніколи
Спаплюжити вогнем потвор;
А ще: за ним горби і доли –
Все золотитиме колор.


Я зовсім не знаю,
Звідки ця хмара,
Подібна на чорну
Пантеру.
Скрадається тихо,
Мовби вишукує
Найпевнішу нагоду
Напасти.
…Я тільки знаю,
Що очі її ось-ось
Заіскряться вогнем
Блискавкóвим.
І це буде початок
Чогось.
Напевне.


Негода. Зранено-печальна.
Стежка сну, що висне до небес.
Так докладно все.., але й загально;
Неначе – у процесові процес.
…Але що це; що воно за дійство,
Наче коромисло на плечі:
Трохи недоважено – злодійство,
Дещо переважено – ключі?!. –
То – ключі, що зринули з водою,
Води ті, що у ключах були…
Все печальне – зронене сльозою.
А сльота закінчиться. Зажди.


Вздовж огорожі зі штахетника
Скрадається ніч, як циганка. –
Чи це понипування бешкетника,
Бо, ось же, – горить цигарка?..
Я зачаївся в лоджії
Своєї давньої вілли.
Як воно й личить художнику:
Спостерігати і мріяти.
А ще, – забрати в ночі її пріоритети:
Не спати до самого ранку.
Та, врешті, спитати: „Де ти,
Зникла чорнява бранко?..”


Три деревá – три липи давні.
Розмова у нічній пітьмі.
Про подвиги та справи славні?..
Ні! Батярські перчені пісні.
Отож собі цих троє хлопців,
В охмелінні липових алей.
Додавши ще й вокальних опцій,
Скликатимуть птахів й людей.


Ялиці похмуро звісили
Брови.
Вогнем закипав на схід сонця
Горнець.
А там, трохи нижче, – надзим’я
Діброви
І річка, як стрічка, що
Не навпростець…
Триматися стежки, верхів’я
Не видно;
А скелями дертись – потрафити
Слід…
Я все ж – навпростець, таки звик
Очевидно.
А слизькість гори?.. – Я розколю
Цей лід.


Схил з обривами,
Покущавлений;
В тихім сонці блищить
Роса.
Ця картинка джмелями
Пожвавлена.
Літо, чую, уже пригаса.
Якось терпко так, наче
З пригоршні
Ти не воду, самотність
П’єш.
Та думки твої учорашні
Щось нашіптують. Ти ж ідеш…


Минають хвилини, години
І дні…
І тільки в заозер’ї,
На терені старезного
Кедра,
Ніщо не минає.
Хто знає?
Хтось знає.
Години, хвилини
І дні.
Праве-дні.


Жасмину нагріті кущі
І пристрасті очі великі.
Жужмелять собі щось
Під ніс охоронці-хрущі.
І віття схопило усе тут
Так цупко, неначе ліани дикі.


І заридати серед снігу,
Серед накликаних завій.
Все менше пристрасті й бігу.
І світ довкіл, як сам не свій…
А там: прогалини чорніють.
…І вітер з криками скрадавсь.
У цю сподівану неділю
Писались вірші. Вечір бравсь.


Ви зрозумійте. Це не складно.
Копиця сіна. І дві жінки,
Такі собі, прості з простого;
Як у художника: нізвідки.
Ось вже на бурю навіває,
Навіть накрапують дощинки,
А вони їжу розкладають
Й мене запрошують до шинки.
– А, може, пляшка ще до цього,
І, мабуть, ще щось, як годиться?..
– Та ж ми не з цукру, що такого,
Що там потроху вже дощиться.
Отож я і підсів до гурту
Та не з порожніми думками…
Такого чебрецю та нурту
Повірте, не знавав роками!..


Вітер вночі у галуззі
Під вікном моєї хатинки,
Винайнятої у лісника,
Притих й заночував,
Напевне, не маючи іншого
Сховку
У цій місцині.
Не смію на світанку
Його будити,
Аби не приглушив барв
На моїй картині.


Нечутний політ Сови
Наздоганяє вже сріблястий
Легіт неба.
Тоді стаєш собі малий
Й навшпиньки тягнешся
До себе.


Горланить хтось у нічку пізню:
Чи захмелів, чи просто так?..
Трапляється, що аж залізно
Стискає в грудях; як кулак:
І хочеться так заволати,
Аби почули небеса.
Це співом не назвеш; співати, –
Коли розкрилена душа…


Ця жінка – очі з мигдалем,
В Едемі.
Неспішно ладяться слова
Окремі.
І з нею навіть парадіз:
„О де ми?!!”
Цей райський досконалий
Ліс;
Тотеми.


Твоє тіло – декольте ночі;
Нестямно глибокий викрій,
Оздоблений оксамитом
М’якої тиші.
Хтось про нього, мабуть,
По-іншому колись напише.
Я ж надихнувсь, саме, так.
Я – найкращий кравець
Твого тіла.
Я – справжній мастак.

Палинський Віктор Іванович,
Заслужений діяч культури України

Photo by Aaron Burden on Unsplash

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я